— На березі людські кроки,— упівголоса промовив до Джаспера Слідопит.— Невже трикляті ірокези зуміли без човна перебратися із зброєю через річку?
— Це може бути делавар! Він міг піти слідком за нами берегом, знаючи, де виглядати нас. Давайте я підпливу ближче до берега й розвідаю.
— Рушай, хлопче, тільки пильнуй, щоб не хлюпав веслом, і нізащо не виходь на берег без певності.
— А чи розсудливо це? — озвалася Мейбл з такою поривчастістю, що її голос пролунав необачно дзвінко.
— Вельми нерозсудливо, красуне, якщо ви так голосно балакатимете. Мені приємно після довгих років, коли я чув тільки чоловічі голоси, слухати ваш ніжний, лагідний голос, але не треба, щоб він зараз так часто чи так гучно лунав. Ваш батечко, хоробрий сержант, скаже вам, коли ви з ним зустрінетесь, що в розвідці найдорожча якість — мовчання. Ну, відчалюй, Джаспере, і доведи ділом, що ми не помиляємося в твоїй обачності.
Минуло десять тривожних хвилин, відколи морок поглинув Джасперову пірогу, котра відпливла від них так нечутно й так хутко розтанула в темряві, що Мейбл навіть повірити не було коли, що юнак і справді зважився на такий величезний, як їй, уявлялося, ризик. Весь- цей. час вони пливли у своїй пірозі за водою, не те що не розмовляючи, а, сказати б, не дихаючи: таке велике було їхнє бажання не пропустити щонайменшого звуку, який міг би долетіти з берега. Проте довкола, як і досі, панував усе той же урочий і, мабуть, буде без перебільшення сказано,— величний спокій; тільки хлюпотіння води, що обтікала якісь дрібніші перешкоди, та шурхіт листя на деревах порушували сон принишклого лісу. Нарешті знову долетів ледь чутний хрускіт паліччя, й Слідопитові здалося, ніби на березі озвалися чиїсь приглушені голоси.
— Можливо, я помиляюся, — промовив Слідопит,— бо уява часом малює те, чого бажає серце, але мені здається, що на березі впівголоса озвався делавар.
— Хіба у дикунів небіжчики ходять після смерті? — запитав Кеп.
— Так, і не тільки ходять, а ще й бігають по своїх щасливих мисливських угіддях того світу, але тільки там і більш ніде. Червоношкірий розлучається з землею, як тільки він віддасть богові душу. 1 не дано йому після останнього подиху блукати побіля свого вігвама.
— Я бачу якийсь предмет на воді! — прошепотіла Мейбл; відтоді, як відплив Джаспер, вона й на мить не відвела очей від того місця в темряві, де він зник.
— Це пірога! — з великим полегшенням відказав Слідопит.— Напевне, все гаразд, бо якби щось було не так, хлопець якось дав би про це знати.
За хвилину обидві піроги знову були поруч, і всі впізнали силует Джаспера, що стояв у кормі. У носовій же частині піроги спиною до них сидів чоловік, у якому, коли молодий матрос повернув човна, Слідопит і Мейбл упізнали особу делавара.
— Чингачгуче!.. Брате мій!.. — вигукнув Слідопит тремтячим від хвилювання голосом делаварською мовою.— Вождю могікан! Яка радість моєму серцю! Ми ж з тобою стільки воювали разом і бачили стільки крові, а цього разу я боявся, що більше вже нам не бачитись.
— Хуг!.. Мінги — скво! На поясі у мене три їхніх скальпи. Куди їм перемогти Великого Змія делаварів! У їхніх серцях немає крові, а всі їхні думки зараз уже на зворотному шляху через води Великого озера.
— То ти був серед них, вождю? А що сталося з тим воїном, з яким ти зчепився в річці?
— Він став рибою і лежить з вуграми на дні! Хай тепер його брати закидають вудки і виловлюють його. Слідопите, я перерахував усіх ворогів і торкався їхніх рушниць.
— О, я знав, що він ні перед чим не зупиниться! — вигукнув Слідопит англійською мовою.— Цей сміливець побував у їхньому стані й вивідав усе про ворога. Ну, хутчій розказуй, Чингачгуче, а я потім переловім усе нашим друзям.
Делавар спокійно, з властивою йому серйозністю розповів найголовніше, що відбулося по тому, як Джаспер покинув його у воді в смертельному герці з ірокезом. Про долю того ворога та про бій з ним у річці він більше й не заїкнувся, адже не личить воїнові відверто вихвалятися своїми подвигами. Тож, зборовши свого супротивника в жорстокій сутичці, він поплив до східного берега, виліз нечутно з води і, скориставшись темрявою, непомітно змішався з ірокезами. Правда, один раз делавара були зупинили й запитали, хто він, але коли Змій відповів, що він є Гостра Стріла, його більше нічого не питали. З уривків підслуханих розмов йому стало ясно, що ірокези мали одне завдання — полонити Мейбл та її дядька, військовий чин якого вони, очевидно, надміру перебільшували. Делавар також достеменно переконався, що Гостра Стріла зрадив їх ворогові, хоча йому й не пощастило дізнатися, з якої причини, бо тускарора ще не встиг отримати винагороду за свої послуги.