— Вестиме «Вітрогона» Джаспер, він тут якнайкраще справляється зі своїми обов’язками, тож і з цього погляду, шуряче, ми твоє життя не обтяжуватимемо, хоча до свого товариства приймемо тебе з радістю. Додому ж ти не зможеш повернутися без супровідного загону, а його зможуть дати хіба після того, як я повернуся з рейсу... Ну, Слідопите, відколи я тебе пам’ятаю, то це чи не вперше, що не ти очолив загін, котрий пішов вистежувати мінгів.
— Чесно признатися, сержанте,— відказав провідник, не без деякого збентеження і помітної зміни в кольорі обличчя, на якому з-під горіхової засмаглості шкіри пробився рум’янець,— я прокинувся сьогодні вранці з таким передчуттям, що мені не пощастить цього разу. По-перше, я дуже добре знаю, що вояки п’ятдесят п’ятого не такі вже моторні, щоб перейняти ірокезів у лісі, а ті негідники не чекатимуть, доки їх оточать, коли їм відомо, що Джаспер уже досяг форту. А потім, треба ж людині, яка тяжко працювала цілісіньке літо, колись і відпочити, і нічого їй за це докоряти. Крім того, з ними пішов Змій, і коли ті недолюдки взагалі є в лісі, то можете бути певними, що він, з його ненавистю та гострим зором, знайде їх: адже він їх ненавидить ще більше, ніж я, а зір у нього коли й не цілком, то майже такий гострий, як у мене. Я б навіть сказав, що мої почуття до мінгів — це не більше як живець від делаварської зненависті, прищеплений на християнському стовбурі. Ні,— подумав я собі,— хай цього разу славу, якщо такій взагалі судилося бути, забере собі юний прапорщик, котрий очолив загін, і хай він, якщо йому пощастить винести свій скальп і повернутися живим, похвалиться про цю «експедицію» в листі до своєї мами. Я ж вирішив хоч раз у житті поледарювати.
— Таки ніхто не має більшого права на відпустку, ніж ти за свою довгу та вірну службу,— лагідно відповів сержант. — Та й Мейбл навряд чи буде про тебе гіршої думки за те, що ти вибрав її товариство замість переслідування якихось дикунів, і, насмілюся сказати, вона з радістю запросить тебе й до столу, якщо ти, звичайно, вже не проти, щоб поснідати. Не подумай тільки, дочко, ніби Слідопит будь-коли дозволить отим здобичникам, які нишпорять довкола форту, хоч раз відступити, не заробивши «гостинця» від його рушниці.
— Коли б я знав, сержанте, що Мейбл сумнівається в ньому,— даю слово, що, незважаючи на всю мою відразу до всілякої муштри, я тієї ж миті взяв би свого «оленебоя» до плеча, і не встигла б вона кліпнути своїми гарненькими очима, як і ноги моєї більше не було б у цій залозі. Ні, ні, я певен, що Мейбл непогано мене вивчила, хоча ми не так давно й знайомі: адже мінги добренько- таки розважали нас усю дорогу, доки ми сюди дісталися.
— Потрібно було б не знаю скільки доказів, Слідопите, щоб примусити мене змінити найкращу думку про вас, а тим більше — про вашу хоробрість,— гаряче промовила Мейбл, уся шаріючи: їй нізащо не хотілося, щоб у Слідопита залишився хоч найменший сумнів щодо її щирості.— Тепер, по-моєму, ми обоє — і батько, й дочка — однаковою мірою зобов’язані вам своїм життям, і повірте, що і він, і я пам’ятатимемо це, поки нашого віку.
— Від щирого серця дякую вам, Мейбл! Тільки було б нечесно перебільшувати загрози вашому життю й підносити мої заслуги, тому що мінги. повинен вам сказати, навіть якби були якимсь підступним чином і захопили вас у свої руки, то навряд чи хоч волосину зачепили б на вашій голові. Мій скальп, Джасперів, Зміїв, а також скальп добродія Кепа, безсумнівно, вони закоптили б собі на згадку, але щодо сержантової доньки, то, повторюю, навряд чи вони хоч волосину зачепили б на її голові.
— А чому б це я мала втішати себе, що вороги, котрі не щадять ні жінок, ні дітей, рангом проявили б до мене більше співчуття, ніж до інших? Ні, як не кажіть, а тільки вам я зобов’язана тим, що зосталася живою.
— І ще раз повторюю: ні, Мейбл, у них не піднялася б рука вчинити розправу над вами. Далебі ні, навіть у таких кровожерливих дияволів, як мінги, і то не піднялася б рука й волосину зачепити на вашій голові! Хай які вже вони кровопивці, але й у них, я це вірю, не здійнялася б рука на такий злочин. Вони скорше зажадали б від вас стати дружиною котрогось із їхніх вождів, що було б не меншою карою для християнської дівчини, а більшого, певен, навіть від самих мінгів вам нічого було боятися.
— Ну, тоді я зобов'язана вам урятуванням од не меншого лиха,— схвильовано сказала Мейбл, від щирого серця схопивши й міцно тиснучи, на превелике вдоволення чесного провідника, його руку.— Для мене легше було б прийняти смерть, ніж стати дружиною індіянина!