— Сподіваюся, у мене, опріч мінгів, нема більше ворогів, — задумано й розчулено промовив Слідопит, покірливо пригладжуючи свій чуб на голові.— Я завжди намагався чинити лише справедливо, а цим, треба гадати, не наживеш ворогів, хоча буває й навпаки.
— До того ж ти, можна сказати, трешся у найкращому товаристві, бо навіть сам Данкен оф Ланді радий тебе бачити в себе, і ти сидиш у нього цілими годинами. З усіх провідників ти в нього Користуєшся найбільшим довір’ям.
— Та люди й визначніші за нього, сержанте, бувало, днями йшли лісом зі мною поруч і вели зі мною балачку, як з братом. Але їхнє дружнє ставлення ніколи не запаморочувало мені голови, бо я знаю, що небезпека в лісі часто зрівнює між собою зовсім різних за станом людей, чого не буває між ними за звичайних умов життя в поселеннях.
— А крім того, ти ще знаний як найкращий стрілець, який будь-коли жив у всьому цьому краї.
— Якби Мейбл любила тільки за це, то мій успіх був би цілком забезпечений, хоча, правду кажучи, мені часом здається сержанте, що й тут стільки ж залежить від мого вміння, скільки й віл самого «оленебоя». Це таки справді чудова рушниця, і в чиїхось руках вона, мабуть, стріляла б не згірше.
— У тебе занижена думка про себе. Слідопите; адже не один мазав з цього ж самого «оленебоя», тим часом як у твоїх руках будь-чия рушниця завжди б’є в ціль. Ми проведемо десь за день-два стрілецькі змагання, в яких ти покажеш свої уміння, і тоді Мейбл складе тобі таку ціну, якої ти справді варт.
— А чи чесно це буде, сержанте? Адже всі й так знають, що «оленебій» мало коли не влучає в ціль: і чи треба тоді влаштовувати ще якесь змагання, коли переможець заздалегідь і так мусить бути всім відомий?
— Годі-бо, годі тобі, чоловіче. Як бачу, мені доведеться половину твоїх залицянь виконувати самому. Щоб такий чоловік, який безстрашно йде в саме пекло битви, та був таким сором’язливим зальотником! Ти ж не забувай, що Мейбл — дівчина з порядного роду і вона, як її мати, колись зможе закохатися тільки у сміливого чоловіка.
По цих словах сержант, не вибачаючись, устав з-за столу .і пішов виконувати свої нескінченні справи та обов’язки,— вільність, яку перед провідником, що був своєю людиною в залозі, міг дозволити кожен і на яку той зовсім не ображався.
З наведеної розмови читач, певне, зрозумів тепер, який план мав на оці сержант Дангем, коли забажав, щоб йому приставили дочку на кордон. Незважаючи на те, що він тепер, звісна річ, таки добре вже відвик від лестощів і пестощів, що ними колись осипала його маленька донька,— особливо перші рік-два його вдівства,— він, одначе, ніжно, може, хіба дещо приховано любив її. Звикши, проте, сам віддавати накази й сліпо підкорятися наказам старших чинів, ніколи ні перед ким не звітуючи за них і не питаючи ні в кого думки стосовно їх доцільності чи справедливості, він, певно, жодного сумніву не мав і в тому, що дочка вийде заміж за будь-кого з чоловіків, котрого він Сам їй вибере, хоча він і далекий був від думки силувати її чинити його волю. А все тому, що мало хто, ближче зазнайомившись із Слідопитом, не доходив до висновку,' що він — людина незвичайних якостей. Постійної вдачі, щиросердий, відданий, безстрашний і разом з тим обачний, він завжди був перший у захисті кожного справедливого діла,— власне такого, що вважалося в тодішніх поняттях справедливим,— і ніколи не брав участі у чомусь такому, за що згодом довелося б пекти раків чи вислуховувати догани. Та й взагалі було просто неможливо жити поруч із цією людиною, котра (звичайно ж, з усіма своїми дрібними недоліками та вадами) чимось нагадувала Адама перед гріхопадінням, і не пройнятися глибокою повагою до неї, не захопитися її чеснотами, які так контрастували з її скромним становищем у суспільстві. Неважко було помітити, що жоден офіцер не минав Слідопита, щоб не віддати йому, ніби собі рівному, честь, не кажучи вже про рядових солдатів, які взагалі ніколи не пропускали такої нагоди, щоб щиро й відверто побалакати з ним, як із приятелем. Та чи не найхарактернішою рисою Слідопита була відверта байдужість до всіх тих, що одержували свої чини й посади не за особисті якості та заслуги. До начальства він за звичкою ставився шанобливо, проте часто-густо дозволяв собі вказувати на їхні помилки й докоряв їм за ті чи інші похибки з такою сміливістю, яка лише зайвий раз потверджувала, що в людині він цінував передовсім природжені обдарування, ставлячи їх набагато вище будь-якого вченого розуму. Одне слово, той, хто переконаний, ніби лише вченість дає людині змогу відрізняти добро, від зла, потрапив би у цілковиту безвихідь перед цим самобутнім мешканцем кордону. Його чуттям, здавалося, були притаманні свіжість і мудрість лісу, де він провів стільки років свого свідомого життя, а тому навряд, щоб навіть найбільший казуїст спромігся чіткіше за нього відмежувати кривду від правди. Проте Слідопит не був позбавлений також і химер, правда, не таких уже й численних, але всі вони так злилися з його індивідуальними звичками та рисами характеру і так глибоко вкоренилися в ньому, що майже стали його другою натурою. Та чи не яскравіш за все в підвалинах Слідопитового морального єства вирізнялося прекрасне й непохибне чуття справедливості. Ця шляхетна риса, без якої жодна людина не може бути справді великою (і не може претендувати на повагу), очевидно, і впливала мимоволі на всіх, кому доводилося спілкуватися з ним, бо не один справжній шибайголова, побувавши із Слідопитом у розвідці, повертався зовсім іншим — облагородженим, із чулим серцем та виправленою поведінкою, і все це завдяки провідниковій лагідності, його доброму слову й особистому прикладові. Як і можна було чекати від людини з такими цнотами, вірність його була непорушна, мов скеля. Зрада була цілком несумісна з його вдачею; інколи йому таки доводилося відступати перед ворогом, але ніхто м ніколи не чув, щоб він за будь-яких обставин покинув товариша напризволяще. Тож природно, що така людина завжди вабила до себе й водила дружбу тільки з рівними собі. І хоча спільники та друзі його в переважній більшості й підбиралися випадково, та були це, як правило, люди найвищого морального гатунку, тому що він, здавалося, володів тільки йому одному властивим інстинктивним відчуттям, яке. очевидно, й привертало його найближче саме до тих, що були найгідніші його дружби. Одним словом, як казав про Слідопита один мудрий спостерігач роду людського, він являв собою справжній приклад того, чим може стати людина правдивої і чистої душі, коли вона вільна від непереборного честолюбства, облагороджена самотинною величчю незайманої природи і не піддається спокусам цивілізації.