— Знаю, і ви повинні відчалити найпізніше післязавтра, а то, може, ще й завтра ввечері. Краще б, мабуть, все-таки відпливти смерком...
— Такої думки й Джаспер, пане майоре, а я ні на кого не можу більше покластися в цьому, як на молодого Джаспера Вестерна.
— Молодик Джаспер — Прісна Вода! — промовив Ланді, й суворі складки довкола його рота стяглися 'в ледь помітну посмішку.— То ви того молодика берете з .собою?
— Як ви, певне, знаєте, ваша честь, «Вітрогон» ніколи не виходить у плавання без Джаспера Вестерна.
— Це так, але нема правил без винятків: Я, здається, останні кілька день бачу якогось мореходця в нашому форту?
— Так, ваша честь,— це мій шуряк, добродій Кеп, який супроводжував сюди мою любу дочку.
— Чому б тоді вам цього разу не взяти замість Джаспера свого шуряка? Хай би він розважився на «Вітрогоні» по прісних водах озера, та й вам було б приємно побути з родичем.
— Я саме мав намір просити у вашої честі дозволу взяти його з собою, але тільки на правах пасажира. Джаспер, пане майоре,— вельми хоробрий хлопець і не заслуговує того, щоб його без будь-якої на те причини усувати від командування кораблем, а мій шуряк, боюся, надто зневажає прісну воду, щоб виконувати на ній якісь обов’язки.
— Це вірно, сержанте, чиніть на ваш розсуд. Прісну Воду, напевно-таки, краще залишити командиром корабля. Ви Слідопита теж маєте намір взяти з собою?
— Якщо ви тільки схвалите, ваша честь... Там знайдеться робота обом, провідникам — і білому, й індіянинові.
— Добре, тоді беріть. Ну, сержанте, бажаю вам успішно завершити експедицію. Та не забудьте ж, повертаючись, дощенту зруйнувати всі укріплення. На той час, гадаю, якщо ми з головою не прорахувалися, пост уже виконає своє призначення, і далі утримувати цю надто ризиковану позицію буде просто зайвою розкішшю. А тепер можете йти.
Сержант Дангем клацнув підборами, віддаючи честь, повернувся на місці й ступив через поріг; та не встиг він причинити за собою двері, як майор знову гукнув його назад.
— Слухайте, сержанте, я забув сказати, що наші молодші офіцери попросили дозволу позмагатися в стрільбі, і я призначив цей турнір на завтра. «Учасником його може бути кожен, хто забажає; переможці відзначатимуться призами: роговою порохівницею в срібній оправі, шкіряною фляжкою, також у сріблі», та, як написано професійним жаргоном цього законопроекту,— додав від себе вже майор,— «шовковим жіночим капором[63]. Останній призначено для того, щоб переможець, котрому дістанеться цей приз, продемонстрував свою офіцерську галантність, вручаючи його своїй дамі серця».
— Що ж, усе це вельми приємно, ваша честь, принаймні для того, хто виборе перше місце. А Слідопитові теж можна взяти в ньому участь?
— Я не бачу причини, яка б забороняла йому зробити це, якщо він тільки забажає. Але останнім часом я щось не помічаю, щоб він брав участь у цих розвагах,— чи не тому, бува, що не бачить гідних суперників?
— Саме тому, майоре Данкене! Чесний чоловік знає, що на всьому кордоні нема стрільця, котрий міг би позмагатися з ним, а іншим збавляти настрою він просто не хоче. Я вважаю, що на його делікатність можна покластися в усьому, сер. Мабуть, краще б дати можливість йому самому вирішувати.
— За даних обставин інакше й не можна, сержанте. А чи він матиме такий само успіх у всьому іншому — побачимо. На добраніч, Дангеме.
І сержант пішов, залишивши Данкена оф Ланді наодинці зі своїми думами. Що ці думи були не такі вже й неприємні, видно було принаймні з усмішок, які час від часу прояснювали його завжди суворе й войовниче на вид обличчя, хоча, власне, й тепер па ньому переважала суворість. Так проминуло, може, з півгодини, коли раптом хтось постукав у двері. Майор гукнув «Прошу!», і в кімнаті з’явився середніх літ чоловік в офіцерській формі, якій, правда, вже бракувало чепурності й лоску, що так властиві стройовому офіцерові.
— А-а, містер М’юр! — приязно озвався до прибулого майор.
— Я набиваюся, з вашого призволення, довідатися про свою долю,— з виразно шотландським акцентом сказав квартирмейстер, сідаючи на вказане йому місце.— Повірте моєму слову, майоре Данкене, ця дівчина зчиняє в залозі такий гармидер, який хіба що французи під Таєм були нам зчинили. Я ще не пам’ятаю, щоб будь-коли за такий короткий проміжок часу заподіювалися такі неймовірні спустошення.
— Сподіваюся, ти не будеш переконувати мене, Деві, що в твоєму непорочному серці вже палахкотить вогонь всього-на-всього після однотижневого знайомства. Далебі, чоловіче, це щось аби не гірше тієї пригоди в Шотландії, коли, як пам’ятаю, у твоєму серці палав такий вогонь, що аж дірку пропалив через усе дорогоцінне тіло, для того, певне, щоб кожна моргуха мала змогу заглянути тобі прямісінько в душу й переконатися, яке цінне в ній пальне.