— А все-таки лише вчетверте, майоре Данкене,— уперто наполягав на своєму квартирмейстер і раптом, засяявши увесь в якомусь дитячому захваті, додав: — Та що не кажіть, а ця Мейбл Дангем — справжня ясочка! Наші шотландські любки гарні й милі, але куди їм до тутешніх вродливиць.
— Не забувай про честь офіцера і свою благородну кров, Деві. Як я пам’ятаю, всі твої штири жінки...
— Вам не завадило б усе-таки ліпше знати таблицю множення, Ланді, бо тричі по одній — тільки три, а не штири.
— Гаразд, усі три були, можна сказати, жінки шляхетні.
— Саме так, майоре, всі вони були, як ви сказали, шляхетні і з хазяйських родин.
— Тільки четверта, дочка нашого садівника, навряд чи можна сказати, щоб була хазяйського роду. А ти не боїшся, що шлюб із дочкою товариша по службі, та ще й не офіцера, може кепсько вплинути на твою репутацію в полку?
— У тім-то й моя вічна слабина, майоре Данкене, що я починаю кожен раз задумуватися над наслідками вже після одруження. Кожна людина, бачите, має свою головну ваду. Моєю ж, певне, є непереборний потяг до подружнього життя. Але позаяк ми з вами обговорили, можна сказати, основи основ тієї справи, задля якої я зайшов, то дозвольте, нарешті, запитати вас, чи не зробили ви мені послуги і не побалакали, бува, з сержантом стосовно того дільця?
— Аякже, побалакав, Девіде, та, на жаль, повинен тобі сказати, що цього разу в тебе, очевидячки, нема великих надій на успіх.
— Нема надій! Як це так — офіцер, а до того ще й квартирмейстер на додачу, та щоб не мав ніяких надій на якусь сержантову дочку?!
— Уяви собі, що так, Деві.
— Та й чому ж, Ланді? Якщо ваша ласка, то поясніть, чому ж — ні?
— Дівчина вже заручена. Нібито руку пообіцяла, слово дала і любити поклялася,— хоча побий мене трясця, коли я й сам цьому вірю! Проте вона засватана.
— Оце вже таки перешкода, мушу сказати, майоре, хоча прецінь це ще нічого не значить, якщо серце дівчини ще вільне.
— То правда, і я гадаю, що серце дівчини в цю хвилину, може, ще й вільне, бо її майбутнього чоловіка, здається, вибрав скорше сам батько, аніж вона.
— І хто б це міг бути, майоре? — поцікавився квартирмейстер, що розглядав усю цю справу з зосередженістю і холоднокровністю, які набуваються лише досвідом.— Я щось не пригадую тут жодного пристойного залицяльника, який міг би заступити мені дорогу.
— Ну, звичайно ж: єдиний пристойний залицяльник на всенькому кордоні — це тільки ти, Деві! А от справжній щасливець — Слідопит.
— Слідопит, майоре Данкене?!
— Як чуєш, Девіде М’юре. Не хто інший, як саме він. Але щоб ти трохи вгамував свої ревнощі, скажу, що там, як мені здається, скорше батьків вибір, ніж доччин.
— Так я й подумав! — вигукнув квартирмейстер і глибоко, немов з якимось полегшенням, зітхнув.— Абсолютно неможливо, щоб я, з моїми знаннями людської натури, та...
— А особливо жіночої натури, Девіде!..
— Вам і тоді жарти, коли іншим сльози, Ланді! То неможливо, щоб я міг помилитися у вподобаннях цієї дівчини, яка, я майже певен, націляється на когось із вищим становищем, ніж Слідопит. А щодо цього типа, то ми ще побачимо...
Майор, що увесь цей час походжав по кімнаті, раптом зупинився перед М’юром, скривив обличчя в гримасі подиву, від чого воно стало якимось смішно серйозним, і, глянувши своєму співрозмовникові прямо в вічі, запитав:
— От скажи мені по чистій совісті, Деві М’юре: невже ти й справді вважаєш, що така дівчина, як сержантова дочка, може сквапитися на чоловіка твоїх років, твоєї зовнішності й твого минулого з такими багатющими походеньками?
— Ха, Ланді! Ви таки дійсно поняття не маєте, що таке жінка, тому й засиділися аж до сорока п’яти років неодружені! Жах, скільки ви втратили, майоре!
— А скільки вам років, поручнику М’юре, якщо смію задати таке делікатне питання?
— Сорок сім, Ланді; я й не приховую цього, і якщо мені пощастить здобути Мейбл, то вийде якраз одна жінка на кожні дві п’ятки років. Але я не повірю, ніби в сержанта Дангема такі вже скромні бажання, щоб він і справді захотів віддати свою кралечку за якогось Слідопита!
— Бажання тут ні до чого, Деві; сержант серйозний, мов той вояк, що лягає під киї.
— Гай-гай, майоре, ми з вами давні приятелі,— квартирмейстер М’юр, як і його співрозмовник, щоразу то переходив на рідний шотландський діалект, то уникав його, залежно від того, наближалися вони а чи віддалялися від теми їхніх дитячих років,— і вміємо пожартувати у вільний від служби час. Певне, вельмишановний батько не розкумекав як слід моїх натяків, бо інакше йому й на гадку не спадало б робити таку дурницю. Адже різниця між становищем офіцерської дами й жінки провідника така ж величезна, як і різниця між старожитньою Шотландією та старожитньою Америкою. А в моїх жилах тече таки давня кров!