— То й ви, Слідопите, пливете з нами? — запитала Мейбл і так щиро й привітно усміхнулася до мисливця, що він ладен був піти за нею хоч на край світу.— Як добре, що серед наших захисників будете й ви, Слідопите! Тепер мені нічого не страшно, хоч я й буду єдиною жінкою на борту, коли не рахувати ще одну солдатку.
— Вас захистив би сержант, Мейбл, можете .бути певні, вас захистив би й сержант, навіть якби ви не були йому рідною донькою. Та вас ніхто не покине в біді. А вашому дядькові, певне, особливо кортить побути в експедиції під вітрилами: адже він матиме змогу глянути на справжнє суходільне море.
— Велике цабе ваше суходільне море, Слідопите! Я від нього нічого особливого не чекаю. Одначе мету цієї експедиції знати хотілося б, адже я не звик відсиджуватися на палубі в ролі пасажира, а сержант, мій шуряк, потайний, як франкмасон[71],— з нього слова не витягнеш. Ти, часом, не знаєш, Мейбл, чого ми туди пливемо?
— Навіть найменшого уявлення не маю, дядечку. Та й запитувати в батька про його службові справи якось ніяково: ще, чого доброго, скаже, що це не жіноче діло; я знаю тільки, що ми вирушаємо на цілий місяць, а знімаємося з місця, скоро дозволить сприятливий вітер.
— Може, ви часом, добродію Слідопите, знаєте щось про це, а то воно якось не дуже приємно для старого моряка вирушати в дорогу, не знаючи куди й по що.
— Мета нашої експедиції, а також порт призначення, Солона Водо, зовсім не є таємниця, дарма що в залозі про це й заборонено розповідати. Я, проте, не солдат і можу говорити про все, що забажаю, хоча, сподіваюся, ніхто не скаже, що я даю своєму язикові багато волі. Одначе позаяк ми от-от маємо відпливати і ви обоє теж їдете з нами, то, по- моєму, вам можна вже сказати, куди нас повезуть. Гадаю, добродію Кепе, вам відомо, що є таке місце, як Тисяча Островів?
— Та чув, як ви їх називаєте, хоча я більш ніж упевнений, що то не справжні острови, які, скажімо, ми подибуємо в океані, і що тисяча їх тільки на око, як і забитих та поранених після великих битв, а насправді там їх, може, двійко чи трійко.
— Е ні: у мене до чого добрий зір, та й то я не спромігся порахувати їх усі, хоча брався й не один раз.
— Атож, атож, я знав людей, які не вміли рахувати далі певного числа. Ваші щирі суходільні птиці ніколи не впізнають своїх сідал з моря, навіть якщо ці сідала в них перед носом: вони вам що хочете можуть сказати. Скільки разів, бувало, я вже бачу і надмор’я, і будинки, і церкви, а пасажири на кораблі нічого не можуть побачити, крім води! Та й взагалі уявити не можу, як це на прісній воді можна так далеко заплисти, щоб і берега не було видко! Мені це здається просто безглуздим і неможливим.
— Ви не знаєте наших озер, добродію Кепе, а то ви так не казали б. Ми ще не доїдемо до Тисячі Островів, як ви матимете геть іншу думку про те, на що здатна природа в цій закутині.
— Проте я сумніваюся, щоб у цьому краю та була така річ, як справжній острів. Чогось мені здається, що в прісних водах не може бути справжніх островів, принаймні таких, які я відношу до числа справжніх.
— Ми вам покажемо їх коли й не тисячу, то в кожному разі сотні,— стільки, що їх ні очима охопити, ні язиком полічити.
— А що вони з себе являють?
— Як що? Землю, оточену звідусіль водою.
— Воно-то так, але яка саме земля і якою водою вона оточена? Б’юсь об заклад, що по ближчому ознайомленні це виявляться півострови, миси й суходільні виступи, хоча для вас, напевне, всі ці поняття — одне й те саме... Ну, та бог з ним, острови чи не острови, але яка ж мета нашої поїздки туди, добродію Слідопите?
— Ну, коли ви сержантів шуряк, а прекрасна Мейбл — його донька, і всі ми учасники однієї експедиції, то я розповім, що ми там робитимемо. Сподіваюся, ви, добродію Кепе, як старий мореплавець, чули про такий порт, як Фронтенак?
— А хто про нього не чув?! Не скажу, правда, щоб мені доводилося бувати в ньому, але пропливати повз нього траплялося не раз.
— То виходить, ви будете ще й у знайомих місцях, хоча я ніяк не доберу, як це можна потрапити туди з океану. Але як би там не було, ви маєте знати, що всі ці великі озера утворюють своєрідний каскад, у якому води з одного проходять у друге, аж доки, нарешті, доходять до найзахіднішого з них — Ері, яке нітрохи не менше від нашого Онтаріо. Ну, а вже з Ері вода доходить до невисокого кряжа, через гребінь якого і перевалюється...
— Хотів би я знати, як це в дідька може бути?
— Як може бути? Дуже просто, добродію Кепе, — відказав, посміхаючись, Слідопит.— Підпливає до гребеня, а звідти летить униз. Якби я сказав, що вода падає догори, то, може, в цьому й було б щось протиприродне, а то що ж у цьому дивного, коли вода, та до того ще й прісна, падає згори.