Наталка. От бачите. Уже постраждали через мене, може, краще не дзвоніть…
Володя. Та хай навіть права одберуть, я все одно дзвонитиму!
Наталка. Можна подумати!
Володя. Я просто вже не можу вам не дзвонити, розумієте… Якщо я не буду вам дзвонити, я… я в аварію попаду. Якщо я не почую вашого голосу, я… я не знаю що… Мені це зараз просто потрібно… я без цього уже…
Наталка. Слухайте, ви й справді, дивіться, їздіть там обережніше, а то…
Володя. Ну ви — як моя мама… Вона завжди мене попереджає… Не хвилюйтесь. Я їжджу, як бог!
Наталка. Не хваліться.
Володя. Слухаюсь. Більше не буду… А як ваш Магеллан?
Наталка. Ой, не кажіть!.. Пішов до якихось дружків магнітофон слухать. Вже он пізно як — досі нема. А я навіть не знаю, де його шукати. Зовсім од рук одбився.
Володя. Нічого! Я думаю в неділю взяти його все-таки з собою на лінію. Думаю, вмовлю. Хочу з ним поговорити. Я сам був колись важкий.
Наталка. Це видно.
Володя. Зараз я якраз легкий. А от ви… Наталко, ви любите Блока?
Наталка. Люблю.
Володя. І я. Дуже. Знаєте, у мене зараз весь час крутяться в голові рядки з блоківської «Незнайомки»:
І знаєте, Наталочко, можете сміятися, але при цьому я уявляю собі… вас…
Наталка. Справді смішно.
Володя. Зовсім ні. Ви — таки для мене Незнайомка… Я балакаю з вами, я… я… І не можу з вами зустрітися.
Наталка. А хто вам винен…
Володя. Що?!
Наталка. Те, що чули!
Володя. Наталко, а що — можна побачитися з вами?!
Наталка. Вам потрібен офіційний дозвіл? Може, в письмовій формі?
Володя. Наталочко! Коли?! Кажіть швидше!
Наталка. Ви хочете, щоб я ще призначила вам побачення? Це вже занадто!
Володя (хвилюючись). Ні!.. Але!.. Добре!.. Сьогодні я вночі чергую. Заїзд у мене о шостій ранку. Поки я помию машину… Ну, скажімо, о сьомій, о пів на восьму я вже вільний. Ви коли встаєте?
Наталка. Та ви що! Після чергування вам треба спати.
Володя. Яке там спати! Хіба я зможу спати!
Наталка. Ну, не вигадуйте!.. Це — раз. По-друге, підете спати. А… Після школи мені треба приготувати обід, нагодувати мого Магеллана, — мама у поїздці,— ну, а увечері, так годині о сьомій…
Володя. Наталочко, я з шести… ні, з п’яти стоятиму під вашим будинком…
Наталка. Не кажіть дурниць. А то я передумаю.
Володя. Ні-ні… Як ви скажете, так і…
Наталка. Ну, о сьомій годині.
Володя. Де?
Наталка. Ну, біля нашого будинку є такий кіоск «Морозиво». Ой, ні-ні!.. Краще біля кінотеатру «Космос». Може, в кіно підемо… А то біля будинку хлопчачня побачить… То такі язикаті, що…
Володя. Гаразд. Значить, о сьомій біля «Космосу»… Наталочко! Наталочко!.. Я… я… я зараз найщасливіша людина в світі. Чуєте! Я сьогодні цілу ніч співатиму за кермом… Якщо ви прокинетесь вночі і почуєте на вулиці пісню — знайте, це я їду повз ваш будинок і співаю…
Наталка. Гуморист! Ну, добре. Досить. До побачення! (Кладе трубку і стоїть кілька секунд, не віднімаючи від трубки руки, усміхається.)
Володя. До побачення!.. До по-ба-чен-ня!.. До… побачення!.. (Цілує трубку, притискає її до серця, сміється щасливим сміхом.)
З лівого боку сцени, у темряві, чути приглушені голоси Баті і Шнобеля.
Голос Баті. Давай, клади в чемодани…
Голос Шнобеля. Ходім уже, ходім!..
Голос Баті. Спокійно!.. Цього барахла не треба!.. Транзистори, фотоапарати..
З правого боку сцени чути шум автомашини, що наближається. І пісню: «Мама, мама, это я дежурю… Я дежурный по апрелю…»
Голос Шнобеля. Батя, атас!.. Маг, що ж ти, гад!..
Зненацька світло фар справа прорізує сцену і освітлює в лівому кутку три постаті: Батя, Шнобель і Вітька. У Баті і Шнобеля в руках чемодани.
Батя (робить рух, щоб бігти, потім враз спиняється). Стоп! Спокійно! Це ж таксі! Вільне!..
За сценою клацають дверцята машини, праворуч з-за телефонної будки вибігає Володя з «монтировкою» у руках.
Володя. Стійте!.. Стійте!..
Шнобель. Батя, рвем кігті! Він нас попутає!
Батя. Не попутає! (Вихоплює пістолет, стріляє.)
Володя падає. Батя і Шнобель кидаються за телефонну будку, туди, де машина. Вітька застигає на місці.
Володя (підносячи голову). Магеллан… Що ж ти… Сестра там хвилюється… а ти… (Опускає голову.)
Вітька якусь мить стоїть, заціпенівши, потім кидається до телефонної будки, гарячково набирає номер.
Вітька. «Швидка»? «Швидка»?! Ой! Швидше… Дубки… Біля промтоварного… Поранений… Швидше!.. Швидше-е!..
Шнобель (вискакує з-за будки, до Вітьки). Ти що?! Продаєш, гад!.. Уб’ю!.. В машину!.. (Хапає Вітьку, силоміць тягне.)
За сценою наближається пронизливе пиття сирени «швидкої допомоги».
З лівого боку сцени висвітлюється тахта в квартирі Шнобеля.
Входять Батя, Шнобель і Вітька. Батя і Шнобель ховають чемодани під тахту.
Батя (до Шнобеля). Відженеш лайбу до річки. Потім попід берегом водою пройдеш з півкілометра. Щоб собака слід не взяв. Ясно?
Шнобель. Будь спок! (Виходить.)
Батя (до Вітьки). Ну!.. Так що ж ти, Вітьок, стукнути на нас захотів?.. За такі, брат, діла, у нас перо в бік положено. Дивись!
Вітька. Я… я в «швидку»… (Крізь сльози.) Нащо? Нащо ти його?!
Батя. Дурненький! Він же на нас з «монтировкою» ліз — не бачив? Він би нас усіх…
Вітька. Але ж ти… ти ж…
Батя. Спокійно!.. Потрібна мені мокруха! Я по ногах стріляв. Щоб тільки збити…
Вітька. А чому ж він…
Батя. Слабачок тому що… Трішечки зачепило — він уже догори лапки.
Вітька. Все одно! Як ти міг?!! Як ти…
Батя. Спокійно!.. Між іншим, запам’ятай: це не я, це ти стріляв!