Входить Наталка.
Володя. Ну гаразд! Я піду. Бувай здоровий!
Вітька. Бувай здоровий! Домовились!
Володя виходить.
Наталка. Гм… Про що це ти з ним говорив? До чого це ви, інтересно, домовились?
Вітька. Моє діло!
Наталка. Може, це той, кому ти позичав гроші?
Вітька. Нє-а.
Наталка. Точно?
Вітька. Ну, точно!
Наталка. Так що він від тебе хотів?
Вітька. Все ти повинна зиатн!.. Секрет.
Наталка. Ха!.. Ну й ловкач цей таксист!
Вітька. Звідки ти знаєш, що він таксист? Ти його знаєш?
Наталка. Вій хоче зі мною познайомитись. Чіплявся до мене на вулиці, дзвонить по телефону… А тепер, бач, вирішив через тебе…
Вітька (розгублено). Що?.. Він нічого про тебе не говорив?.. Він… він просив…
Наталка. Що він просив?..
Вітька. Нічого!.. Іди звідси!.. Принцеса!.. Брижит Бардо!.. Противно дивитись!.. (Вибігає.)
З лівого боку сцени висвітлюється телефонна будка. Біля будки ходить Володя.
Володя (позирає на годинник). Що ж це вій… Ми ж домовились на чотири… А вже пів на п’яту… Так я план сьогодні завалю.
Володя ще ходить якийсь час, потім махає рукою і рішуче заходить у телефонну будку, набирає номер.
З правого боку сцени висвітлюється та сама етажерка, столик з телефоном, дзеркало в квартирі Руденків. Деренчить на столику телефон. До телефону підходить Наталка.
Наталка (знімає трубку). Алло.
Володя (розгублено). Наталочко… Пробачте… я… я не хотів… Я…
Наталка. Ах, це ви… Здрастуйте. Добре, що подзвонили. Я була тоді така… У мене були різні домашні… Мені самій стало неприємно, що я вам так відповіла…
Володя (радісно). Серйозно? Ну так нічого! Нічого! Я розумію! Нічого!.. Наталочко… а… а чому ви не були тоді на вечорі?
Наталка. Та… не… не хотіла… зайнята була…
Володя. А я… вас… так чекав. Уже думав, може, щось сталося.
Наталка. Цікавий був вечір?
Володя. А я… не знаю. Я весь вечір у вестибюлі біля дверей простовбичив. Прийшов за дві години до початку. І як став біля дверей, так і не відходив. Боявся вас пропустити.
Наталка. Гуморист!
Володя. Я б не сказав. Навпаки — нудник.
Наталка. Між іншим, що це у вас за секрети з моїм братом? Нащо він…
Володя. А що?! Я — нічого!.. Я… Він мені просто дуже подобається, ваш Магеллан. Чесно!.. Мені про нього просто розказували, що він… і я… Мені хотілося його якось зацікавити… Я знаю, такі хлопці байдикують головним чином тому, що не мають чим зайнятися. «Сенсорний голод», як кажуть психологи… Я хотів взяти його з собою на лінію, повозити, поговорити… Я, власне, тому й подзвонив… Ми з ним домовились, а він чогось…
Наталка. Ну так я його можу покликати, раз так… Він дома… (гукає.) Вітю! Іди, тебе до телефону! (У трубку тихо.) До побачення.
Володя. Я вам пізніше подзвоню. Можна? Можна?
Входить Вітька.
Вітька. Хто?
Наталка. Не знаю. Мабуть, якийсь твій приятель. (Виходить.)
Вітька (бере трубку). Алло.
Володя. Здоров, старий! Що ж це ти… Домовились, а ти… Так я план завалю. Більш як півгодини тебе чекаю. Давай швиденько!
Вітька. Слухай, старий! Знаєш що! Не крути мені гудзики! Тобі потрібна моя сеструха, то хай вона з тобою і їздить! Наживкою на гачку я ніколи не був і не буду! Привіт! (Різко кладе трубку.)
З лівого боку сцени висвітлюється грибок і пісочник дитячого майданчика у дворі багатоповерхового будинку. Під грибком сидить Нінка, читає книжку. Виходить Вітька з портфелем.
Нінка. Куди це ти, Магеллане?
Вітька. Не закудикуй. У справах.
Нінка. Задачки з фізики розв’язав?
Вітька. Ніколи.
Нінка. Давай я поможу. Я вже розв’язала. Там дуже просто.
Вітька. Та! (Махає рукою.) Слухай, Нінко. Знаєш що — купи в мене пару книжок… От хоча б «Подорож на «Кон-Тікі» Тура Хейєрдала… Або «За бортом з власної волі» Аллена Бомбара… Ти таких зараз ніде не купиш.
Нінка. А нащо ти продаєш? Це ж твої улюблені. З географії.
Вітька. Треба.
Нінка. Ну нащо, ну? Це ж нерозумно.
Вітька. Ай!
Нінка. Ти що — купити щось хочеш?
Вітька. Борг віддати.
Нінка. Кому?!. Що — програв?! Ой, Вітько, ти граєш на гроші?! Дурний!
Вітька. Ти — розумна!
Нінка. У мене шістдесят копійок. Я можу дати.
Вітька. Мені подачок не треба. Я не жебрак. Так не купиш?
Нінка. Але ж у мене тільки шістдесят копійок. Мама на кіно дала і на морозиво.
Вітька. Бери «За бортом з власної волі». Я її в тебе, може, потім відкуплю.
Нінка. Добре. Гаразд.
Вітька (з несподіваною щирістю). Ех, Нінко, якби ти була хлопцем, я, може, розказав би тобі…
Нінка. Що? Що? З тобою щось трапилося? Ти такий якийсь…
Вітька (враз схаменувшись). Ні… нічого.
Нінка. Ні, ні, ти щось хотів сказати! Що?
Вітька. Хотів сказати, щоб ти язиком не ляпала… про книжки… і взагалі…
З лівого боку сцени висвітлюється тахта в квартирі Шнобеля. На тахті лежить Батя.
Батя (наспівує). «Цілий день в заводі роблю я, да-да. Потім іду слухать солов’я, да-да. По небу там ходять хмари, а в кущах сміються пари. «Поможи їм, боже, — кажу я, — да-да».
Дзвоник у передпокої. Батя схоплюється, виходить. Повертається разом з Вітькою.
Батя. Прошу! Привіт мореходам. Заходь-заходь, Магеллане. Сідай. Як життя молодецьке?
Вітька. Я приніс три карбованці. Більше поки що не дістав. Я буду частинами тобі віддавати, добре?
Батя. Що? Ех, ти! Забери свій трояк. Сховай. Що я, кусочник? Нащо мене ображаєш? Я ж тобі нічого не кажу… Де взяв?
Вітька. Яка різниця… Ну… книжки продав. Свої власні.
Батя. Та-ак… Ну, а далі?
Вітька. Дістану. Зароблю. На вокзал піду — вагони розвантажувати.