- Так! - задоволене мовив Пiлат. - А от руки - проминули.
- Нiчого - впишемо, - запевнив Луцiй Галл.
- То що ж сталося в часи прокуратора Квiрiнiя? Тiльки коротко, Луцiю, саму суть.
- Власне, оповiдати нема про що. Про факт пограбування с тiльки загальне повiдомлення iнформаторiв. Будь-якi доказовi уточнення у справi вiдсутнi. Вони й не iснували.
- Чому?
- Бо самi потерпiлi факт пограбування рiшуче заперечили. Визнали тiльки, що, мовляв, мало мiсце незначне гультяйство купки невiдомих бешкетникiв. Рiч у тiм, що цi "потерпiлi" самi страшилися потрапити пiд слiдство та чиннiсть карного кодексу за навмисне й злiсне порушення закону про податки.
- А свiдки?
- Якi свiдки? Тi свiдки "нiчого не бачили i нiчого не чули". Довелося справу припинити, оскiльки виходило, що й нiякого злочину не було!
- Цiкаво, - промимрив Пiлат слiвце, що наче прилипло до вуст. - Дуже цiкаво...
Луцiй Галл обережно мовив:
- Гадаю, цього разу буде не лiпше.
- Тобто ти вважасш, що скарг вiд потерпiлих не надiйде?
- Атож! - похмуро вiдповiв слiдчий. - I ми припинимо справу за браком доказiв i свiдчень.
- А якщо ми схопимо Назарея?
- Це теж нiчого не дасть.
- Чому, Луцiю? Поясни менi.
- Чи можна уявити грабiжника, який би прагнув покарання? Отже, Назарей свою провину заперечуватиме. Вiн не дурний i знас, що мiняйли про пограбування й словом не прохопляться. Чим же ми його притиснемо?
Логiчнi мiркування слiдчого почали дратувати Пiлата. Не тому, щоб вони лунали непереконливо, нi. А тому, що пiдкреслювали його власне безсилля, хоч вiн уособлював в собi на цiй землi iмперську владу. Страждав престиж iмперiу, а разом з ним i його староримська пиха.
Докучало, що й Луцiй Галл позирас на нього спiвчутливо, нiби здогадусться, якi почуття нуртують всевладного прокуратора Iудеу. Та хiба для того вiн прибув сюди з Риму, щоб вiдчути принизливу немiч перед якоюсь там жалюгiдною зграсю храмових гендлярiв? Е, нi, цього не можна собi дозволити, iнакше навiть у власних очах не заслугусш нiчого iншого, окрiм зневаги.
Випадок дав йому ключ до всiсу справи з податками. Як тим ключем скористатися, залежить виключно вiд нього самого. Вiн не може й надалi лишати безкарними знахабнiлих злочинцiв, якi глумливо порушують iмперськi податковi закони буквально пiд носом легiонерiв з Вежi Антонiя. Нi, цього разу вiн, прокуратор Понтiй Пiлат, мусить будь-що до них дiстатися.
- Будемо дiяти! - рiшуче ляснув вiн долонею по мармуровому столу.
Слiдчий Луцiй Галл споважнiв.
- Нам багато не треба, - вiв далi прокуратор. - Нам потрiбна зачiпка, причiпка, гачок, щоб пiдловити храмову рибину. Припустимо, Iсус вiдкараскасться вiд звинувачення в пограбуваннi. То й що? Скажу бiльше: без позову потерпiлих ми й не будемо звинувачувати його в цьому. Нема позову - нема злочину!
Луцiй Галл схвально хитнув головою.
- Але хiба ми не можемо притягти його до вiдповiдальностi за бешкетування в громадському i до того ж "святому" мiсцi? Адже точно зафiксовано i засвiдчено, що саме вiн спричинився до "сутички в храмi" назвемо цю подiю так. Тобi зрозумiлий хiд моух думок, Луцiю?
- Ще б пак, патроне! Щоб вiдвести вiд себе звинувачення, вiн буде змушений звинувачувати храмових павукiв. Мовляв, це вони його спровокували своум шахраюванням.
- Правильно, Лупiю! Клубочок i почне розкручуватись. А ми ниточку потягнем легесенько, нiжно, не смикаючи, щоб, бува, не обiрвалася... Клянуся Юпiтером, цього разу ми не вiдступимо!
- А! - одразу пожвавiшав Луцiй Галл. - Чи не час покликати Веселого Германа?
- Хiба вiн тут?
- Так, у передпокоу. Я прихопив його з собою. Про всяк випадок...
- Ну й хитрун ти, Луцiю! Виходить, ти вiд початку сам сподiвався, що ми почнемо розшук?
- Та я вже трохи знаю вашу вперту вдачу, патроне. Окрiм того, розшук нiколи не зашкодить - щось та з'ясовусться.
- Тодi клич Веселого Германа!
Цей рудоволосий гiгант з добродушним обличчям походив звiдкiлясь з прирейнських лiсiв пiвнiчного понизов'я. Ще малюком вiн потрапив у полон до римських легiонерiв. Мiцноу будови хлопчика купив для себе тодiшнiй головнокомандувач восьми рейнських легiонiв Юлiй Друз Германiк. Коли принцепс Тiберiй Клавдiй Нерон, що прийняв титул Цезаря та Августа, прийшов до влади, вiн призначив переможного полководця своум "другим я" на неспокiйному Сходi.
Ось тут i виявилися вперше таланти Веселого Германа, хоч це й було пов'язано з трагiчною подiсю. Захворiв улюбленець вiйська Германiк. Лiкарям неважко було встановити: отрута. Молодому полководцевi лишалося жити лiченi днi., I тодi п'ятнадцятирiчний раб винюхав, хто вчинив злочин.. Iз мiзерних заздрощiв славного Германiка пiдло отруули тодiшнiй проконсул Сiрiу Гней Кальпурнiй Шзон та його дружина Планцiна. У нагороду Германiк дав хлоцевi вiльну i ощасливив своум вкороченим iм'ям.
За наказом принцепса Тiберiя отруйника Пiзона заморили голодом. Планцiну спiткало милосерднiше покарання - уй дозволили покiнчити самогубством. Спосiб - за власним вибором. Хоч би й за допомогою цикути або мандрагори...
Додатком "Веселий" Германа нагородили його "клiснти": вiн з кожним умiв балакати без злоби, жваво, мало не з приязню, хоч нiколи не переступав службових преписiв.
За вiком вiн ще був дуже молодий - лише дватри роки тому розмiняв третiй десяток. Слiдчий Луцiй Галл служив у прокуратурi давно, пошукувач Веселий Герман - з недавнього часу. Але вони аж на подив пасували один до одного.
- Ось i я! - мовив Веселий Герман, входячи з широкою усмiшкою до покою прокуратора. - Довгенько довелося чекати вашого виклику, Луцiю. Чи не марно? - казав нiби до слiдчого, а сам позирав хитрим синiм оком на прокуратора.
- Справу вирiшено позитивно, - повiдомив Луцiй Галл. - Ось за цими прикметами знайди людину. Iм'я - Iсус Назарей.
Веселий Герман уважно прочитав опис.
- Ну й дiла! - вiн за звичкою, яка водиться у варварiв, полiз п'ятiрнею чухати свою руду потилицю. - За цими прикметами, Луцiю, можна схопити половину населення ррусалиму. Друга половина - жiнки...
- А зуби? - нагадав Луцiй Галл.
- Люди - не конi, щоб ум у роти зазирати.
- Масш сумнiв, що упорасшся? - подав нарештi голос i Понтiй Пiлат.
Веселий Герман вмить розвернувся до нього.
- Та що ви, патроне! Якi можуть бути сумнiви? Раз с наказ, буде й дiло! Накази для того й iснують, щоб люди по них творили чудеса.
Понтiй Пiлат не втримався вiд посмiшки.
- Однак доведеться добряче понишпорити, - заклопотано додав Веселий Герман. - Сьогоднi звечора я пiду по шинках - там люди про всяке гомонять.
- У нього руки, як у жiнки, - сказав Пiлат.
3. СВIДЧЕННЯ МАРIт З МАГДАЛИ
Нiчний вилов Веселого Германа виявився для Луцiя Галла вкрай несподiваним. Чого не чекав, того не чекав, - нiкуди правди дiти! Проте слiдчий давно переконався, що його молодий спритний пошукувач, хоч i йде подекуди незвiданими у дотеперiшнiй практицi шляхами, незмiнно й неухильно пiдпорядковус своу дiу чiтко окресленiй метi. Та коли цього ранку Луцiй Галл побачив юне, бездоганне, гнучке, тендiтне, буйновласе створiння з очима великими, наче свiтильники, вiн дещо отетерiв. Всенький вид юнки, яку привiв Веселий Герман, свiдчив про скромнiсть, цнотливiсть, неторкану чистоту i наувну незвiданiсть у любощах, що так зворушують, але водночас й магiчно ваблять чоловiкiв.
"У неу мусить бути чарiвний голосочок", - сентиментально помислив вiн i не помилився.
Але те, що вона промовляла своум напрочуд мелодiйним голосочком iстинноу сирени, вразило слiдчого не менш, анiж уу рiдкiсна, казкова, приголомшлива краса. Форма i змiст цiсу вишуканоу амфори насолод здавалися несумiсними. А може, навпаки? Хiба когось спокусить потвора?
- Хто ти? - було перше, що вiн запитав.
- Мене звуть Марiя, - скромно вiдповiла i пiд його пильним, суворим поглядом густо, сором'язливо зашарiлася. - А ще кличуть Магдалиною...
- Заспокойся, дiвчинко, - статечно мовив Луцiй Галл з iнтонацiями батькiвськоу поблажливостi. - Що ти опинилася тут, мабуть, якесь прикре непорозумiння.
Веселий Герман зареготав.