— Хіба ви не бачите, що це я? — спитала вона, нарешті, з великою гідністю, кінчивши з квітами.
Це звичайне запитання боляче озвалось в серці сліпого. Він нічого не відповів, і тільки його руки, що ними він упирався в землю, якось судорожно вхопилися за траву. Та розмова вже почалася, і дівчинка, стоячи на тому самому місці й пораючись із своїм букетом, знову спитала:
— Хто тебе вивчив так гарно грати на дудку?
— Йохим вивчив, — відповів Петрусь.
— Дуже гарно. А чого ти такий сердитий?
— Я… не серджуся на вас, — сказав хлопець тихо.
— Ну, то й я не серджуся… Давай гратися вдвох.
— Я не вмію гратися з вами, — відповів він похнюпившись.
— Не вмієш гратися?.. Чому?
— Так.
— Ні, чому ж?
— Так, — відповів він ледве чутно і ще більше похнюпився.
Йому не доводилося ще ніколи говорити з ким-небудь про свою сліпоту, і простодушний тон дівчинки, яка з наївною наполегливістю питала про це, озвався в ньому знов тупим болем.
Незнайома зійшла на пагорбок.
— Який ти смішний, — заговорила вона з поблажливим жалем, сідаючи поруч нього на траві.— Це ти, мабуть, того, що ще зо мною не знайомий. Ось узнаєш мене, тоді перестанеш боятися. А я не боюсь нікого.
Вона говорила це з безтурботною ясністю, і хлопець почув, як вона кинула до себе у фартух купу квітів.
— Де ви взяли квіти? — спитав він.
— Там, — мотнула вона головою, показуючи назад.
— На луках?
— Ні, там.
— Значить, в гаю. А які це квіти?
— Хіба ти не знаєш квітів?.. Ах, який ти чудний… справді, ти дуже чудний…
Хлопець взяв у руку квітку. Його пальці швидко й легко доторкнулися до листків і віночка.
— Це жовтець, — сказав він, — а ось це фіалка.
Потім він схотів у той самий спосіб ознайомитися і з своєю співрозмовницею: взявши лівою рукою дівчинку за плече, він правою став обмацувати її волосся, далі повіки і хутко пробіг пальцями по обличчю, де-не-де зупиняючись і уважно вивчаючи незнайомі риси.
Все це було зроблено так несподівано й швидко, що дівчинка, вражена подивом, не могла сказати й слова; вона тільки дивилась на нього широко відкритими очима, в яких відбивалося почуття, близьке до жаху. Аж тепер вона помітила, що в обличчі її нового знайомого є щось незвичайне. Бліді й тонкі риси застигли на виразі напруженої уваги, що якось не гармоніювала з його нерухомим поглядом. Очі хлопцеві дивилися кудись, цілком байдуже до того, що він робив, і в них дивно мінився відсвіт призахідного сонця. Все це здалося дівчинці на одну хвилину просто важким кошмаром.
Випручавши своє плече з руки хлопця, вона раптом зірвалася на ноги і заплакала.
— Нащо ти лякаєш мене, поганий хлопчиську? — заговорила вона гнівно, крізь сльози. — Що я тобі зробила?.. Нащо?..
Він сидів на тому самому місці, спантеличений, з низько похиленою головою, і дивне почуття — суміш досади й приниження — сповнило болем його серце. Ще вперше довелось йому зазнати приниження каліки; вперше довідався він, що його фізична вада може викликати не самий жаль, а й ляк. Звичайно, він не міг ясно усвідомити собі важкого почуття, яке гнітило його, та від того, що свідомість ця була неясна й невиразна, вона спричиняла не менше страждання.
Почуття пекучого болю й кривди підступило йому до горла; він упав на траву й заплакав. Плач цей дедалі дужчав, судорожні ридання стрясали все його маленьке тіло, тим більше, що якась природжена гордість змушувала його гамувати цей вибух.
Дівчинка, яка збігла вже з пагорбка, почула ці глухі ридання і здивовано повернулась. Бачачи, що її новий знайомий лежить обличчям до землі і гірко плаче, вона відчула співчуття, тихо зійшла на пагорбок і зупинилася над хлопцем.
— Слухай, — заговорила вона тихо, — чого ти плачеш? Ти, мабуть, думаєш, що я нажаліюсь? Ну, не плач, я нікому не скажу.
Слово співчуття й ласкавий тон викликали у хлопця ще більший нервовий вибух плачу. Тоді дівчинка присіла біля нього навпочіпки; просидівши так з півхвилини, вона тихо торкнулась до його волосся, погладила його голову і потім, з м'якою наполегливістю матері, яка заспокоює покарану дитину, підвела злегка його голову і стала витирати хусткою заплакані очі.
— Ну, ну, годі ж! — заговорила вона тоном дорослої жінки. — Я давно не серджуся. Я бачу, ти жалкуєш, що налякав мене…
— Я не хотів налякати тебе, — відповів він, глибоко зітхаючи, щоб вгамувати нервові приступи.