— Добре, добре! Я не серджусь!.. Ти ж більше не будеш. — Вона підвела його з землі і намагалася посадити поруч себе.
Він послухався. Тепер він сидів, як раніше, обличчям у бік заходу сонця, і коли дівчинка знову глянула на це обличчя, освітлене червонуватим промінням, воно знов здалося їй чудним. В очах хлопця ще стояли сльози, але ці очі були так само нерухомі; риси обличчя раз у раз пересмикувались від нервових спазм, але разом з тим у них видно було недитяче, глибоке й тяжке горе.
— А все-таки ти дуже чудний, — сказала вона з задумливим співчуттям.
— Я не чудний, — відповів хлопець з жалібною гримасою. — Ні, я не чудний… Я… я — сліпий!
— Сліпи-ий? — протягла вона співуче, і голос її затремтів, начебто це сумне слово, тихо вимовлене хлопцем, завдало незгладного удару в її маленьке жіноче серце. — Сліпи-ий? — повторила вона ще більш тремтячим голосом і, ніби шукаючи захисту від непереможного почуття жалості, що охопило всю її, вона раптом обвила шию хлопця руками і притулилася до нього обличчям.
Вражена несподіваністю сумного відкриття, маленька жінка не втрималась на висоті своєї солідності і, обернувшись раптом на засмучену й безпорадну в своїй засмученості дитину, вона й сама гірко і безутішно заплакала.
VI
Кілька хвилин минуло в мовчанні.
Дівчинка перестала плакати і тільки час від часу ще схлипувала, перемагаючись. Повними сліз очима вона дивилася, як сонце, ніби обертаючись у розпеченій атмосфері заходу, поринало за темний пруг обрію. Майнув ще раз золотий обріз вогняної кулі, потім бризнули дві-три гарячі іскри, і темні обриси далекого лісу випливли раптом суцільною синюватою лінією.
З річки потягло прохолодою, і тихий спокій близького вечора відбився на обличчі сліпого; він сидів з похиленою головою, видимо, здивований цим виявом гарячого співчуття.
— Мені жаль… — все ще схлипуючи, вимовила, нарешті, дівчинка, пояснюючи свою слабкість.
Потім, трохи оволодівши собою, вона спробувала перевести розмову на сторонню річ, до якої вони обоє могли поставитися байдуже.
— Сонечко сіло, — промовила вона задумано.
— Я не знаю, яке воно, — була сумна відповідь. — Я його тільки… почуваю…
— Не знаєш сонечка?
— Ні.
— А… а свою маму… теж не знаєш?
— Матір знаю. Я завжди здалека пізнаю її ходу.
— Так, так, це правда. І я з заплющеними очима пізнаю свою матір.
Розмова стала більш спокійною.
— Знаєш, — заговорив сліпий, трохи пожвавлюючись, — адже я почуваю сонце і знаю, коли воно зайшло.
— З чого ти знаєш?
— З того, що… бачиш… Я сам не знаю з чого…
— А-а! — протягла дівчинка, видимо, цілком задоволена цією відповіддю, і вони обоє помовчали.
— Я можу читати, — першим заговорив знову Петрусь, — і незабаром вивчуся писати пером.
— А як же ти?.. — почала була вона і раптом ніяково замовкла, не бажаючи провадити далі дражливого допиту. Але він її зрозумів.
— Я читаю у своїй книжці,— пояснив він, — пальцями.
— Пальцями? Я б ніколи не вивчилась читати пальцями… Я й очима погано читаю. Тато каже, що жінки погано розуміють науку.
— А я можу читати навіть по-французькому…
— По-французькому!.. І пальцями… який ти розумний! — з щирим захопленням сказала вона. — Однак я боюсь, щоб ти не простудився. Он над річкою який туман…
— А ти сама?
— Я не боюсь: що мені станеться!
— Ну, і я не боюсь. Хіба може бути, щоб мужчина простудився швидше, ніж жінка? Дядя Максим каже, що мужчина не повинен нічого боятися: ні холоду, ні голоду, ні грому, ні хмари.
— Максим?.. Це той, що на милицях?.. Я його бачила. Він страшний!
— Ні, він нітрохи не страшний. Він добрий.
— Ні, страшний! — переконано повторила вона. — Ти не знаєш, бо не бачив його.
— Як же я його не знаю, коли він мене всього вчить.
— Б'є?
— Ніколи не б'є і не кричить на мене… Ніколи…
— Це добре. Хіба можна бити сліпого хлопчика? Це був би гріх.
— Та він і нікого не б'є,— сказав Петрусь трохи неуважливо, бо його чутке вухо зачуло Йохимові кроки.
Справді, висока постать хохла вималювалась через хвилину на горбастому гребені, що відокремлював садибу від берега, і його голос далеко розкотився в тиші вечора:
— Па-ни-чу-у-у!
— Тебе кличуть, — сказала дівчинка, підводячись.
— Еге. Але мені не хотілося б іти.
— Іди, іди! Я до тебе завтра прийду. Тепер тебе ждуть і мене теж.
VII
Дівчинка точно виконала свою обіцянку і навіть раніше, ніж Петрусь міг на це сподіватися. Другого ж дня, сидячи в своїй кімнаті за звичайним уроком з Максимом, він раптом підвів голову, прислухався і сказав, пожвавлюючись: