— Пусти мене на хвилину. Там прийшла дівчинка.
— Яка ще дівчинка? — здивувався Максим і пішов услід за хлопцем до вихідних дверей.
Справді, вчорашня знайома Петруся в цю саму хвилину увійшла в ворота садиби і, побачивши Ганну Михайлівну, що проходила двором, вільно попростувала до неї.
— Чого тобі, люба дівчинко, треба? — спитала та, думаючи, що її прислали в якій-небудь справі.
Маленька жінка солідно простягла їй руку і спитала:
— Це у вас є сліпий хлопчик?.. Еге?
— У мене, люба, так, у мене, — відповіла пані Попельська, милуючись її ясними очима й вільністю її поводження.
— Ось, бачте… Моя мама відпустила мене до нього. Можу я його бачити?
Але в цю хвилину Петрусь сам підбіг до неї, а на ганку показалась постать Максима.
— Це вчорашня дівчинка, мамо! Я тобі казав, — промовив хлопчик, вітаючись. — Тільки в мене тепер урок.
— Ну, на цей раз дядя Максим відпустить тебе, — сказала Ганна Михайлівна, — я в нього попрошу.
Тимчасом маленька жінка, що почувала себе, видно, зовсім як дома, попростувала назустріч Максимові, який підходив до них на своїх милицях, і, простягти йому руку, сказала тоном поблажливої похвали:
— Це добре, що ви не б'єте сліпого хлопчика. Він мені говорив.
— Невже, пані? — спитав Максим з комічною важністю, приймаючи в свою широку руку маленьку ручку дівчинки. — Який я вдячний моєму вихованцеві, що він зумів схилити на мою користь таку чарівну особу.
І Максим розсміявся, погладжуючи її руку, яку держав у своїй. Тимчасом дівчинка все дивилася на нього своїм одвертим поглядом, що зразу скорив його женоненависницьке серце.
— Глянь лиш, Ганнусю, — звернувся він до сестри з чудною усмішкою, — наш Петро починає заводити самостійні знайомства. І погодься, Ганю… дарма, що він сліпий, він все ж зумів зробити непоганий вибір, правда?
— Що ти хочеш цим сказати, Макс? — спитала молода жінка суворо, і гаряча краска залила все її обличчя.
— Жартую! — відповів брат лаконічно, бачачи, що своїм жартом він зачепив болючу струну, викрив таємну думку, яка заворушилася в передбачливому серці матері.
Ганна Михайлівна ще дужче почервоніла і, хутко нахилившись, з поривом палкої ніжності обняла дівчинку; остання прийняла несподівано-бурхливу ласку все з тим же ясним, хоч і трохи здивованим поглядом.
VIII
З цього дня між посесорським будинком і садибою Попельських зав'язалися якнайближчі стосунки. Дівчинка, яку звали Евеліною, приходила щодня в садибу, а черев якийсь час вона теж стала ученицею в Максима. Спочатку цей план спільного навчання не дуже сподобався панові Яскульському. По-перше, він гадав, що коли жінка вміє записати білизну та вести домашню видаткову книгу, то цього цілком досить; по-друге, він був добрий католик і вважав, що Максимові не слід було воювати з австрійцями, всупереч ясно висловленій волі «отця папежа». Нарешті, його твердим переконанням було те, що на небі є бог, а Вольтер і вольтер'янці киплять у пекельній смолі, яка доля, на думку багатьох, уготована була й панові Максимові. Однак, познайомившись ближче, він мусив признатися, що цей єретик і забіяка — людина дуже приємної вдачі й великого розуму, і через те посесор пішов на компроміс.
Все ж деякий неспокій ворушився в глибині душі старого шляхтича, і тому, привівши дівчинку на перший урок, він визнав за доречне звернутися до неї з урочистою й пишною промовою, яка, проте, більше призначалася для Максимового слуху.
— Ось що, Велю… — сказав він, узявши доньку за плече й поглядаючи на її майбутнього вчителя. — Пам'ятай завжди, що на небі є бог, а в Римі святий його «папеж». Це тобі кажу я, Валентин Яскульський, і ти мусиш мені вірити, бо я твій батько, — це primo[7].
При цьому він кинув новий значливий погляд у бік Максима; пан Яскульський підкреслював свою латинь, даючи зрозуміти, що й він не чужий науці і, в разі чого, його обдурити трудно.
— Secundo[8], я шляхтич славного герба, в якому разом з «копою і вороною» недарма позначається хрест у синьому полі. Яскульські, бувши добрими рицарями, не раз міняли мечі на требники і завжди тямили дещо в справах неба, тому ти повинна мені вірити. Ну, а в Іншому, що стосується orbis terrarum, тобто всього земного, слухай, що тобі скаже пан Максим Яценко, і вчись добре.
— Не бійтеся, пане Валентине, — усміхаючись, відповів на цю промову Максим, — ми не вербуємо панєнок для загону Гарібальді.