Вона зітхнула трудно й тяжко, мовби переводячи дух після важкої роботи, і оглянулась навкруги. Вона не могла б сказати, чи довго тривало мовчання, чи давно замовк студент, чи говорив він ще що-небудь… Вона подивилася туди, де хвилину тому сидів Петро…
Його не було на тому місці.
VII
Тоді, спокійно склавши роботу, вона теж підвелась.
— Вибачте, панове, — сказала вона, звертаючись до гостей. — Я вас на час лишу самих.
І вона пішла вздовж темної алеї.
Цей вечір був повний тривоги не для самої Евеліни. На повороті алеї, де стояла лавочка, дівчина почула схвильовані голоси. Максим розмовляв з сестрою.
— Авжеж, про неї я думав в цьому разі не менше, ніж про нього, — говорив старий суворо. — Подумай, вона ж іще дитина, яка не знає життя! Я не хочу вірити, що ти бажала б скористатися з невідання дитини.
В голосі Ганни Михайлівни, коли вона відповіла, чути було сльози.
— А що ж, Макс, коли… коли вона… Що ж буде тоді з моїм хлопчиком?..
— Нехай буде, що буде! — твердо й похмуро відповів старий солдат. — Тоді подивимось; в усякому разі, на ньому не повинна тяжіти свідомість чужого зіпсованого життя… Та й на нашій совісті теж… Подумай про це, Ганю, — додав він лагідніше.
Старий узяв руку сестри й ніжно поцілував її. Ганна Михайлівна схилила голову.
— Мій бідний хлопчик, бідний… Краще б йому ніколи не стрічатися з нею…
Дівчина швидше вгадала ці слова, ніж розчула: так тихо вирвався цей стогін з уст матері.
Краска залила обличчя Евеліни. Вона мимохіть зупинилася на повороті алеї… Тепер, коли вона вийде, обоє вони побачать, що вона підслухала їх таємні думки…
Але через якусь мить вона гордо підняла голову. Вона не хотіла підслухувати, і, в усякому разі, не фальшивий сором може зупинити її на її шляху. До того ж цей старий бере на себе занадто багато. Вона сама зуміє розпорядитися своїм життям.
Вона вийшла з-за повороту доріжки і пройшла повз обох співрозмовників спокійно і з високо піднятою головою. Максим з мимовільною квапливістю прийняв свою милицю, щоб дати їй дорогу, а Ганна Михайлівна подивилася на неї з якимсь подавленим виразом любові, майже обожування і страху.
Мати ніби почувала, що ця горда й білява дівчина, яка щойно пройшла з таким гнівно-визивним виглядом, пронесла з собою щастя або нещастя всього життя її дитини.
VIII
В далекому кінці саду стояв старий покинутий млин. Колеса давно вже не крутилися, вали пообростали мохом, і крізь старі заставки просочувалася вода кількома тонкими струмочками, що безугавно дзвеніли. Це було улюблене місце сліпого. Тут він просиджував цілі години на парапеті греблі, прислухаючись до гомону води, що сочилася внизу, і вмів чудово віддавати на фортепіано цей гомін. Але тепер йому було не до того… Тепер він швидко ходив по доріжці з переповненим гіркотою сердцем, з перекривленим від внутрішнього болю обличчям.
Зачувши легкі кроки дівчини, він зупинився; Евеліна поклала йому на плече руку і спитала серйозно:
— Скажи мені, Петре, що це з тобою? Чого ти такий сумний?
Рвучко повернувшись, він знову заходив по доріжці. Дівчина пішла з ним поруч.
Вона зрозуміла його різкий рух і його мовчання і на хвилину похилила голову. Від садиби чути було пісню:
З-за крутої гори
Вилітали орли,
Вилітали, гуркотали,
Розкоші шукали…
Пом'якшений віддаллю, молодий, дужий голос співав про кохання, про щастя, про обшир, і ці звуки линули в тиші ночі, пригашаючи лінивий шепіт саду…
Там були щасливі люди, які говорили про яскраве й повне життя; вона ще кілька хвилин тому була з ними, сп'яніла від мрій про це життя, де йому не було місця. Вона навіть не помітила, коли він пішов геть, а хто знає, якими довгими здалися йому ці хвилини самотнього горя…
Ці думки промайнули в голові молодої дівчини, поки вона ходила поруч з Петром по алеї. Ніколи ще не було так трудно заговорити з ним, оволодіти його настроєм. Проте вона почувала, що її присутність потроху зм'якшує його похмурий роздум.
Справді, його хода стала повільнішою, обличчя спокійнішим. Він чув поруч її кроки, і потроху гострий душевний біль стихав, поступаючись місцем іншому почуттю. Він не усвідомлював цього почуття, але воно було йому знайоме, і він легко скорявся його благодійному впливу.
— Що з тобою? — повторила вона своє запитання.
— Нічого особливого, — відповів він гірко. — Мені тільки здається, що я зовсім зайвий на світі.
Пісня біля дому на час стихла, і через хвилину почулася інша. Вона долинала ледве чутно; тепер студент співав стару думу, наслідуючи тихий спів бандуристів. Іноді голос, здавалося, зовсім замовкав, уяву опановувала невиразна мрія, і потім тиха мелодія знову пробивалася крізь шелест листя…