— Так, сліпий. Видимо, це був славетний на Запорожжі співець… так принаймні говорить про нього запис, що розповідає своєрідною польсько-малорусько-церковною мовою всю цю історію. Дозвольте, я, здається, пам'ятаю її напам'ять: «А з ним славетний поета козацький Юрко, нігди не оставлявший Карого і од щирого серця оним любимий. Котрого убивши сила поганьськая і того Юрка посікла нечесно, обичаєм своєї поганьської віри не маючи зваги на каліцтво і великий талент до складу пісенного і до гри струнної, од якої даже і волци на степу розм'ягчиться могли б, но поганьці не пошановали в ночном нападі. І ту положені рядом півець і рицар, коїм по чесним конці незаводная і вічная слава вовіки амінь…»
— Плита досить широка, — сказав хтось. — Може, вони лежать тут обидва…
— Так, справді, але написи з'їдені мохом… Дивіться, ось угорі булава й бунчук. А далі все зелене від лишаїв.
— Стривайте, — сказав Петро, який слухав усе оповідання надзвичайно схвильований.
Він підійшов до плити, нагнувся над нею, і його тонкі пальці вп'ялися в зелений шар лишайників на поверхні плити. Крізь нього він промацував тверді виступи каменя.
Так він сидів з хвилину, із зведеним обличчям і зсунутими бровами. Потім він почав читати:
— «… Ігнатій прозванієм Карій… року божого… пострілен із сайдака стрілою татарською…»
— Це й ми могли ще розібрати, — сказав студент.
Пальці сліпого, нервово напружені й зігнуті в суглобах, спускалися все нижче.
— «Которого убивши…»
— «Сила поганьськая…» — жваво підхопив студент, — ці слова стояли в описі смерті Юрка… значить, правда: і він тут-таки, під одною плитою…
— Так, — «сила поганьськая», — прочитав Петро, — далі все зникло… Стривайте, ось іще: «порубан шаблями татарськими»… здається, ще якесь слово… але ні, більше нічого не збереглося.
Справді, далі всяка пам'ять про бандуриста губилася в широкій виразці півторасталітньої плити…
Кілька секунд стояла глибока мовчанка, порушувана тільки шелестом листя. її урвало протяжне побожне зітхання. Це Остап, хазяїн левади і власник, правом давності, останнього житла старого отамана, підійшов до панів і зачудовано дивився, як юнак з нерухомими очима, зведеними вгору, розбирав помацки слова, сховані від зрячих сотнями років, дощами й негодами.
— Сила господняя, — сказав він, дивлячись на Петра з побожністю. — Сила божая одкриває сліпенькому, чого зрячії не бачать очима.
— Чи розумієте тепер, панночко, чому мені згадався цей Юрко-бандурист? — спитав студент, коли стара коляска знову тихо посувалася курною дорогою, прямуючи до монастиря. — Ми з братом дивувались, як міг сліпий супроводити Карого з його летючими загонами. Припустімо, що в той час він був уже не кошовий, а звичайний ватажок. Відомо, проте, що він завжди отаманував над загоном кінних козаків-охотників, а не над простими гайдамаками. Звичайно бандуристи були старці, що ходили від села до села з торбою й піснею… Тільки сьогодні, коли я глянув на вашого Петра, в моїй уяві якось зразу стала постать сліпого Юрка, з бандурою, замість рушниці, за спиною і верхи на коні…
— І, може, він брав участь у боях… В походах у всякому разі і в небезпеках теж… — говорив далі юнак задумано. — Які бували часи на нашій Україні!
— Як це жахливо, — зітхнула Ганна Михайлівна.
— Як це було гарно, — заперечив юнак.
— Тепер нічого такого не буває,— різко сказав Петро, під'їхавши теж до екіпажа. Піднявши брови й насторожившись на тупіт сусідніх коней, він примусив свого коня йти поруч з коляскою… Його обличчя було блідіше, ніж звичайно, виявляючи глибоке внутрішнє хвилювання… — Тепер усе це зникло, — повторив він.
— Що мусило зникнути — зникло, — сказав Максим якось холодно. — Вони жили по-своєму, ви шукайте свого…
— Вам добре говорити, — відповів студент, — ви взяли своє у життя…
— Ну, й життя взяло в мене моє, — посміхнувся старий гарібальдієць, дивлячись на свої милиці.
Потім, помовчавши, він додав:
— Зітхав і я колись за січчю, за її бурхливою поезією й волею… Був навіть у Садика в Туреччині[9].
— І що ж? — спитали молоді люди жваво.
— Вилікувався, як побачив ваше «вільне козацтво» на службі в турецького деспотизму… Історичний маскарад і шахрайство!.. Я зрозумів, що історія викинула вже все це дрантя на задвірки і що головне не в цих гарних формах, а в меті… Отоді я й вирушив в Італію. Навіть не знаючи мови цих людей, я був готовий умерти за їх прагнення.
9