— Нехай собі,— благодушно відповів Роман… — Пташки божії. Ось як ти їх налякав. Де ви тут, бісенята…
Діти сиділи по кутках біля грат, причаївшись, і їх очі блискали лукавством, а почасти страхом.
Евеліна, нечутно ступаючи в темряві, зійшла вже до половини першого проходу, коли за нею почулись упевнені кроки обох сліпих, а зверху долетів радісний вереск і крики хлопців, що кинулися цілою зграєю на Романа, який залишився з ними.
Компанія тихо виїжджала з монастирської брами, коли з дзвіниці пролунав перший удар. Це Роман задзвонив до вечерні.
Сонце сіло, коляска котилася потемнілими полями, і її проводили рівні меланхолійні удари, завмираючи в синьому присмерку вечора.
Усі мовчали всю дорогу до самого дому. Увечері довго не було видно Петра. Він сидів десь у темному кутку саду, не відгукуючись, коли його кликала навіть Евеліна, і прийшов помацки в кімнату, коли всі полягали…
IV
Попельські прожили ще кілька днів у Ставрученків. До Петра часом вертався його недавній настрій; він бував жвавим і по-своєму веселим, пробував грати на нових для нього інструментах, колекція яких у старшого з синів Ставрученка була досить велика і які дуже цікавили Петра, — кожен із своїм особливим голосом, здатним віддавати особливі відтінки почуття. Та все ж в ньому помітна була якась похмурість, і хвилини звичайного душевного стану здавалися спалахами на загальному фоні, що все більше темнів.
Наче з безмовної згоди, ніхто не вертався до епізоду в монастирі, і вся ця подорож ніби випала у всіх з пам'яті й забулась. Однак було помітно, що вона запала глибоко в серце сліпого. Кожного разу, зоставшись на самоті, або в хвилини загального мовчання, коли його не розважали розмови людей навколо, Петро глибоко задумувався, і на обличчі його лягав вираз якоїсь гіркоти. Це був знайомий усім вираз, але тепер він здавався більш різким і… дуже нагадував сліпого дзвонаря.
За фортепіано, в хвилини найбільшої безпосередності, в його гру часто вплітався тепер дрібний передзвін і протяжні зітхання міді на високій дзвіниці… І те, про що ніхто не зважувався заговорити, ясно вставало у всіх в уяві: похмурі переходи, тонка постать дзвонаря з сухотним рум'янцем, його злі окрики й жовчне нарікання на долю… А потім — обидва сліпці в однакових позах на вишці, з однаковим виразом облич, з однаковим рухом чуйних брів… Те, що близькі досі вважали персональною особливістю Петра, тепер було загальною печаттю темної стихії, яка поширювала свою таємничу владу однаково на всі свої жертви.
— Слухай, Ганю, — спитав Максим у сестри, коли вернулися додому. — Чи не знаєш ти, що сталося під час нашої подорожі? Я бачу, що хлопчик змінився саме з того дня.
— Ах, це все через зустріч із сліпим, — відповіла Ганна Михайлівна, зітхаючи.
Вона недавно ще відіслала в хмонастир два теплі баранячі кожухи й гроші з листом до отця Памфілія, прохаючи його полегшити скільки можна долю обох сліпців. у неї взагалі було добре серце, але спочатку вона забула про Романа, і тільки Евеліна нагадала їй, що слід було подбати про обох. «Ах, так, так, звичайно», — відповіла Ганна Михайлівна, але було видно, що в думках у неї був один. До її пекучої жалості домішувалось почасти забобонне почуття: їй здавалося, що цією жертвою вона вмилостивить якусь темну силу, що вже насувається похмурою тінню над головою її дитини.
— З яким сліпим? — перепитав Максим здивовано.
— Та з цим… на дзвіниці…
Максим сердито стукнув милицею.
— Яке прокляття — бути безногою колодою! Ти забуваєш, що я не лажу по дзвіницях, а від баб, видно, не доб'єшся пуття. Евеліна, спробуй хоч ти сказати розумно, що ж таке було на дзвіниці?
— Там, — тихо відповіла теж зблідла за ці дні дівчина, — є сліпий дзвонар… І він…
Вона зупинилась. Ганна Михайлівна затулила долонями палаюче обличчя, по якому текли сльози.
— І він дуже схожий на Петра.
— І ви мені нічого не сказали! Ну, що ж далі? Це ще недостатня причина для трагедій, — додав він з м'яким докором.
— Ах, це так жахливо, — відповіла Ганна Михайлівна тихо.
— Що ж жахливо? Що він схожий на твого сина?
Евеліна багатозначно подивилася на старого, і він замовк. Через кілька хвилин Ганна Михайлівна вийшла, а Евеліна залишилася із своєю постійною роботою в руках.
— Ти сказала не все? — спитав Максим після хвилинного мовчання.
— Так. Коли всі зійшли вниз, Петро лишився. Він звелів тьоті Гані (вона так називала Попельську з дитинства) йти за всіма, а сам лишився з сліпим. І я… теж лишилась.