А коли ця куля, що все зростала в міру наближення до землі, затягувалася важким червоним туманом і тихо зникала за сніговим обрієм, обличчя сліпого ставало спокійнішим і лагіднішим, і він ішов до своєї кімнати.
Про що він думав у ці довгі ночі, трудно сказати. В певному віці кожен, хто тільки зазнав радощів і мук цілком свідомого існування, переживає більшою чи меншою мірою стан душевної кризи. Зупиняючись на межі діяльного життя, людина намагається визначити своє місце в природі, своє значення, своє ставлення до навколишнього світу. Це свого роду «мертва точка», і добре тому, кого розмах життєвої сили проведе через неї без великого зламу. у Петра ця душевна криза ще ускладнювалася; до питання: «нащо жити на світі» — він додавав: «нащо жити саме сліпому?» Нарешті в саму цю роботу нерадісної думки втручалося ще щось стороннє, якийсь майже фізичний тиск невтолимої потреби, і це відбивалося на складі його характеру.
Перед Різдвом Яскульські вернулися, і Евеліна, жвава й радісна, з снігом у волоссі і вся обвіяна свіжістю й холодом, прибігла з посесорського хутора в садибу й кинулась обнімати Ганну Михайлівну, Петра та Максима. В перші хвилини обличчя Петрове освітилося несподіваною радістю, але потім на ньому з'явився знову вираз якогось упертого смутку.
— Ти думаєш, я люблю тебе? — різко спитав він того— таки дня, залишившись на самоті з Евеліною.
— Я в цьому певна, — відповіла вона.
— Ну, а я не знаю, — похмуро заперечив сліпий. — Так, я не знаю. Раніше й я був певен, що люблю тебе над усе в світі, але тепер не знаю. Покинь мене, послухайся тих, хто кличе тебе до життя, поки не пізно.
— Нащо ти мучиш мене? — вирвалась у неї тиха скарга.
— Мучу? — перепитав юнак, і знову на його обличчі з'явився вираз упертого егоїзму. — Авжеж, мучу. І буду мучити таким чином усе життя, і не можу не мучити. Я сам не знав цього, а тепер знаю. І я не винен. Та сама рука, яка позбавила мене зору, коли я ще не родився, вклала в мене цю злобу… Ми всі такі, народжені сліпими. Покинь мене… киньте мене всі, бо я можу дати саме страждання замість любові… Я хочу бачити — розумієш? Хочу бачити і не можу звільнитися від цього бажання. Якби я міг побачити таким чином матір, батька, тебе й Максима, я був би вдоволений… Я запам'ятав би, поніс би цей спогад в темряву всього дальшого життя…
І він з дивовижною впертістю вертався до цієї ідеї. Зостаючись на самоті, він брав у руки різні речі, обмацував їх з небувалою уважністю і потім, відклавши їх убік, намагався вдумуватись у вивчені форми. Так само вдумувався він у ті відміни яскравих кольорових поверхень, які, при напруженій чутливості нервової системи, він неясно вловлював через дотик. Та все це проходило в його свідомість саме тільки як відміни, в своїх взаємних відносинах, але без певного почуттєвого змісту. Тепер навіть сонячний день він одрізняє від нічно! темряви лише тому, що вплив яскравого світла, яке проходило до мозку недоступними свідомості шляхами, тільки більше роздратовував його болючі пориви.
VII
Якось, увійшовши до вітальні, Максим застав там Евеліну й Петра. Дівчина здавалася збентеженою. Обличчя юнака було похмуре. Здавалось, розшукувати нові причини страждання та мучити ними себе й інших стало для нього ніби потребою.
— Ось він питає,— сказала Евеліна Максимові,— що може означати вислів «красний дзвін»? Я не можу йому пояснити.
— В чім річ? — спитав Максим коротко, звертаючись до Петра.
Той знизав плечима:
— Нічого особливого. Але якщо у звуків є кольори, і я їх не бачу, то, значить, навіть звуки не доступні мені в усій повноті.
— Дурниці й дитинність, — відповів Максим різко. — І ти сам добре знаєш, що це неправда. Звуки доступні тобі повніше, ніж нам.
— Але що ж значить цей вислів?.. Адже ж мусить він означати щось?
Максим задумався.
— Це просто порівняння, — сказав він. — Тим що і звук, і світло, по суті, зводяться до руху, то в них має бути багато спільних властивостей.
— Які ж тут розуміються властивості? — уперто допитувався сліпий. — «Красний» дзвін… який він саме?
Максим задумався.
Йому спало на думку пояснення, яке зводиться до відносних цифр коливань, але він знав, що юнакові потрібне не це. Та й той, хто перший застосував світловий епітет до звуку, напевне не знав фізики, а тимчасом уловив якусь схожість. В чому ж вона?
В умі старого зародилось деяке уявлення.
— Стривай, — сказав він. — Не знаю, правда, чи вдасться мені пояснити тобі як слід… Що таке красний дзвін, ти можеш знати не згірш за мене: ти чув його не раз по містах, у великі свята, тільки в нашому краї нема цього вислову…