Марґарет Етвуд
Сліпий убивця
Марґарет Етвуд — авторка понад сорока романів, поезій, критичних есе та дитячих книжок, чиї твори вийшли друком у більш ніж тридцяти п’яти країнах. Серед її романів «Сліпий убивця» (лауреат Букерівської премії 2000 року) та «На прізвисько Ґрейс» (лауреат премії Ґіллер у Канаді та премії Монделло в Італії). 2005 року вона отримала премію за внесок у світову літературу та мислення на Книжковому фестивалі в Единбурзі. 2008 року Марґарет Етвуд отримала літературну премію принца Астурійського в Іспанії. Живе в Торонто.
Уявіть собі монарха Ага-Мохаммед-хана, який наказує вбити чи осліпити все населення міста Керман без винятку. Його преторіанці енергійно беруться до роботи. Вишиковують містян, зносять голови дорослим, виколюють очі дітям. […] Згодом процесії сліпих дітей полишають місто. Деякі втрачають дорогу, блукають у пустелі й помирають від спраги. Інші доходять до поселень, […] співаючи пісень про винищення мешканців Кермана.
Я плив, море було безкінечним, я не бачив берега. Таніт була безжальна, я отримав відповідь на молитви. О, ви, ті, хто тоне в любові, пам’ятайте мене.
Світ — це полум’я, що палає за темним склом.
І
Міст
За десять днів після закінчення війни моя сестра Лора з’їхала в машині з мосту. Міст саме ремонтували: вона проїхала просто через знак «Небезпечно». Авто пролетіло сотню футів, упало в яр, прорвавшись крізь верхівки дерев, оперені молодим листям, тоді вибухнуло й скотилось у мілкий струмок унизу. Згори на нього попадали уламки мосту. Не лишилося нічого, крім обвуглених шматків.
Мене про аварію проінформував полісмен: авто було моє, вони відстежили номери. Говорив він поважним тоном: безсумнівно, упізнав Річардове прізвище. Сказав, що вона могла зачепити колесами трамвайну колію, чи, можливо, гальма відмовили, але був зобов’язаний додати, що двоє свідків (юрист на пенсії та касир банку, люди поважні) заявили, що бачили все. Очевидці розповіли: Лора звернула туди різко й зумисно та злетіла з мосту без жодної метушні, наче з тротуару зійшла. Вона одягнула білі рукавички, тому й було видно, що руки тримала на кермі.
Я подумала, що гальма тут ні до чого. Вона мала свої причини, які ніколи й у голову б не прийшли іншим, — у цьому Лора була просто безжальна.
— Гадаю, вам потрібно, щоб хтось її впізнав, — сказала я. — Приїду, щойно матиму змогу.
Власний спокійний голос долинав немов здалеку, бо насправді ж я ледве вичавлювала із себе слова: уста були німі, обличчя заціпеніло від болю. Наче в дантиста. Мене охопила лють на Лору через те, що вона вчинила, але й на полісмена за те, що той на це нині натякав. Гарячий вітер обвівав голову, піднімав і закручував пасма волосся, наче розлите у воді чорнило.
— Боюся, буде розслідування, місіс Ґріффен, — мовив полісмен.
— Звісно ж, — відповіла я. — Але то був нещасний випадок. Моя сестра так і не стала вправним водієм.
Так просто було уявити: гладенький овал Лориного обличчя, акуратно зібране на потилиці волосся, сукня, у якій вона мала б бути: відрізна по талії, з невеличким круглим комірцем, похмурого кольору — темно-синього, чи сталево-сірого, чи зеленого, як стіни в лікарняних коридорах. Покаянні кольори — радше ті, у яких її могли б замкнути, аніж обрані самостійно. Її серйозна півусмішка, здивовано піднята брова, наче вона милується краєвидом.
Білі рукавички — жест Понтія Пілата. Вона вмивала руки від мене. Від усіх нас.
Про що вона думала, коли авто мчало мостом, а тоді зависло під гарячим сонцем, блискуче, наче хижа бабка, що на мить затримала дихання перед стрибком? Про Алекса, про Річарда, про зраду, про нашого батька та його катастрофу; можливо, про Бога й свою фатальну трикутну угоду. Чи про стос дешевих шкільних зошитів, які сховала, вочевидь, того ж ранку в шухляді, де я тримала свої панчохи, бо знала, що саме так їх знайду.
Коли полісмен пішов, я піднялася нагору перевдягнутися. Для відвідин моргу мені потрібні будуть рукавички й капелюшок із вуаллю. Щось таке, щоб сховати очі. Там можуть бути репортери. Доведеться викликати таксі. Ще треба попередити Річарда, який зараз в офісі: він, певно, захоче підготувати скорботну заяву. Я пішла в гардеробну: знадобляться чорне вбрання й носова хустинка.
Відчинила шухляду, побачила зошити. Розв’язала мотузку, якою вони були перев’язані навхрест. Помітила, що стукотять зуби: мені дуже холодно. Вирішила, що це, певно, шок.
Тоді згадала Ріні, ще з нашого дитинства. Саме Ріні перев’язувала нам подряпини, порізи й дрібні ранки: мама відпочивала чи робила добрі справи деінде, але Ріні завжди була поруч. Вона згрібала нас в обійми, садила на білий емальований кухонний стіл, поряд із тістом для пирога, що розкачувала, чи куркою, яку різала, чи рибою, котру саме патрала, і давала грудку коричневого цукру, щоб ми замовкли. «Скажи, де болить, — просила вона. — Годі завивати. Заспокойся й покажи де».
Але деякі люди не здатні сказати, де болить. Вони не можуть заспокоїтися. Не можуть припинити завивати.
«Торонто Стар», 26 травня 1945 р.
Коронери дійшли висновку, що трагедія, яка трапилася минулого тижня на Сент-Клер-авеню, сталася в результаті нещасного випадку. 18 травня двадцятип’ятирічна міс Лора Чейз їхала в західному напрямку, коли її авто звернуло до загороджень біля ремонтованої частини мосту й злетіло в яр під ним, де вибухнуло. Міс Чейз загинула на місці. Її сестра, місіс Річард І. Ґріффен, дружина видатного промисловця, розповіла, що міс Чейз мучив сильний головний біль, який впливав на її зір. Під час розслідування родичка заперечила можливість сп’яніння за кермом, адже міс Чейз не вживала алкоголю.
Згідно з версією поліції аварію спричинило те, що шина автомобіля потрапила у відкриті трамвайні рейки. Виникли запитання щодо адекватності засобів перестороги, ужитих містом, але експертний огляд головного інженера муніципалітету Гордона Перкінса не лишив місця для сумнівів.
Аварія спричинила поновлення протестів через стан трамвайних рейок на цій ділянці дороги. Містер Герб Т. Джоліфф, представник місцевих платників податків, сказав репортерам «Стар», що це не перше нещастя, яке сталося через занедбаність рейок. Міська рада має взяти це до уваги.
Пролог: Багаторічні рослини для саду каміння
Вона має одну-єдину його фотографію. Поклала її в коричневий конверт, підписала «Вирізки» і сховала між сторінок «Багаторічних рослин для саду каміння», куди більше ніхто не зазиратиме.
Вона ретельно зберігає цю світлину, бо більше не має від нього майже нічого. Знімок чорно-білий, зроблений на одну з тих важких довоєнних камер, схожих на коробки, зі спалахом, зі складками на писку, наче в акордеона, і надійним шкіряним чохлом, як намордник, з ремінцями та непростими застібками. На фото вона й цей чоловік разом на пікніку. На звороті олівцем написано «пікнік» — не його ім’я, не її, просто «пікнік». Вона знає імена, тож не має потреби їх записувати.
Вони сидять разом під деревом, цілком імовірно, під яблунею (тоді вона не надто звертала увагу на дерева). На ній біла блузка із закоченими до ліктів рукавами й широка спідниця, підібгана під коліна. Певно, дув легкий вітерець, зважаючи на те, як до її тіла прилягає сорочка. Або ж це не прилягання, а прилипання: можливо, стояла спека. І справді було спекотно. Вона досі відчуває тепло від знімка, коли тримає над ним долоню. Це схоже на жар, який опівночі віддає нагрітий сонцем камінь.