— Красуня! — вигукнула Вініфред. — Але Боже ж ти мій, ми чекали на білявку. Вона така темна. Погляньте на це волосся!
— Вибач, — сказала я до Річарда. — Знаю, ти хотів хлопчика.
— Наступного разу, люба, — відповів він, зовсім не стурбований.
— Це волоссячко немовляти, — сказала медсестра Вініфред. — У багатьох таке буває, іноді по всій спині спускається. Воно випадає, і виростає справжнє волосся. Дякуйте небу, що в неї немає зубів чи хвоста, — так теж буває.
— Дідусь Бенджамін був темний, поки не посивів, — пояснила я. — І бабуся Аделія теж, і батько, звісно ж, хоча про його братів я не знаю. Світле волосся в моїй родині з материного боку.
Я говорила звичним спокійним тоном і з полегшенням побачила, що Річард зовсім не звертає на це уваги.
Чи відчувала я вдячність, що Лори там не було? Що її замкнули десь далеко, де я не мала змоги до неї дістатися? А вона не могла дістатися до мене, не могла стати біля мого ліжка, наче незапрошена фея на хрестинах, і сказати: «Що це ти таке верзеш?»
Звісно, вона здогадалася б. Одразу здогадалася б.
Яскраво сяяв місяць
Учора я бачила по телевізору, як молода жінка підпалила себе: струнка юна дівчина у вільному легкозаймистому одязі. То був протест проти якоїсь несправедливості; та чому вона вирішила, що, перетворивши себе на вогнище, щось змінить? Хотілося сказати їй: «Не роби цього. Не спалюй своє життя. Заради чого б ти це не робила, воно того не варте». Але для неї, вочевидь, варте.
Чим вони одержимі, ці дівчата з талантом принесення себе в жертву? Вони роблять так, аби показати, що дівчата теж хоробрі й можуть не лише плакати й ридати, що вони теж здатні хизуватися перед обличчям смерті? І звідки береться це прагнення? Зі зневаги, а якщо так — зневаги до чого? До свинцевого, задушливого порядку речей, великої колісниці з шипами на колесах, сліпих тиранів, сліпих богів? Чи ці дівчата достатньо легковажні, достатньо пихаті, щоби вважати, що можуть зупинити хід речей, запропонувавши себе на якомусь теоретичному вівтарі, або ж це більше нагадує свідчення? Це може викликати захоплення, якщо захоплюєшся одержимістю. І це доволі мужньо. Але не має жодної користі.
Я переживаю за Сабріну. На що вона здатна десь там, на краю світу? Чи не покусали її християни або буддисти, чи, може, у неї в голові інші таргани? Що тільки вчинили ви одному з найменших братів Моїх цих, те Мені ви вчинили. Чи не ці слова на її перепустці до порожнечі? Може, вона прагне спокутувати гріхи своєї одержимої грошима, зруйнованої, жалюгідної родини? Я, звичайно ж, сподіваюся, що ні.
Навіть в Еймі таке було, хоча й у повільнішій, оманливішій формі. Лора з’їхала з мосту, коли їй було вісім, Річард помер, коли їй було десять. Це все не могло не вплинути на неї. Тоді ми з Вініфред ледь не розірвали її. Вініфред не виграла б у мене тепер, однак тоді вона перемогла: вкрала в мене Еймі, і, як я не намагалася, повернути її не вдалося.
Не дивно, що, коли Еймі виросла й змогла дістатися до тих грошей, які їй залишив Річард, вона мов із ретязя зірвалася, почала шукати втіхи в різних хімічних речовинах, змінюючи чоловіків одного за одним. (Наприклад, хто батько Сабріни? Важко сказати, а Еймі так і не зізналася. Казала: «Крути колесо — хтось та й випаде».)
Я намагалася підтримувати зв’язок із нею. Сподівалася на примирення — зрештою, вона ж моя дочка, і я почувалася винною перед нею, хотіла надолужити згаяне, компенсувати їй те болото, яким стало її дитинство. Але тоді вона вже відвернулася від мене, та й від Вініфред теж — хоч якась мені втіха. Жодну з нас не підпускала до себе чи до Сабріни, особливо до Сабріни. Не хотіла, щоб ми її забруднили.
Вона постійно невтомно змінювала житло. Кілька разів опинялася на вулиці, бо не платила за нього; її заарештовували за порушення громадського порядку. Неодноразово клали до лікарні. Гадаю, ви вважатимете, що вона стала алкоголічкою, хоч я й ненавиджу це слово. Грошей Еймі не бракувало, тож працювати вона не мусила — і добре, бо затриматися на роботі вона б не змогла. А може, і не добре, може, усе було б інакше, якби дочка не мала змоги пливти за течією, якби мусила зосередитися на добуванні їжі замість плекання всіх тих ран, що ми їй заподіяли. Незаслужений прибуток заохочує схильних до цього шкодувати себе.
Коли я востаннє їздила до Еймі, вона жила в будинку на Парламент-стрит, у нетрях Торонто. Дитина, у якій я запідозрила Сабріну, бавилась у клаптику багна перед входом — неохайна, нечесана обідранка, у шортах, але без футболки — згрібала зігнутою ложкою багно в старе жерстяне горнятко. Винахідливе маленьке створіння, вона попросила в мене четвертак. Чи я його їй дала? Імовірно. «Я твоя бабуся», — сказала дитині, а вона витріщилася на мене, як на безумну. Звісно ж, їй ніколи не казали про існування такої особи.
Того разу сусіди чимало мені розповіли. Вони були наче гідні люди — доволі гідні, щоб годувати Сабріну, коли Еймі забувала прийти додому. Наскільки я пригадую, їхнє прізвище було Келлі. Це вони викликали поліцію, коли Еймі знайшли біля підніжжя сходів зі зламаною шиєю. Упала, штовхнули, стрибнула — ми ніколи цього не знатимемо.
Треба було тоді хапати Сабріну й тікати. Рушити до Мексики. Я б так і зробила, аби знала подальші події: Вініфред забере її та сховає подалі від мене, як зробила з Еймі.
Чи було б Сабріні краще зі мною, ніж із Вініфред? Чим це було для неї — рости з багатою мстивою змученою старою жінкою? Замість бідної мстивої змученої старої жінки, тобто мене. Утім я б любила її. Сумніваюся, що Вініфред любила. Вона чіплялася за Сабріну, щоб уколоти мене, покарати, показати, що перемогла.
Однак того дня я не викрала дитину. Я постукала у двері. Мені ніхто не відповів — і я просто відчинила їх та увійшла. Тоді піднялася крутими темними вузькими сходами на другий поверх до помешкання Еймі. Вона була на кухні, сиділа за маленьким круглим столом, дивилася на горнятко для кави з намальованою усмішкою, яке тримала в руках. Горнятко вона піднесла близько до очей і крутила туди-сюди. Обличчя Еймі було бліде, волосся скуйовджене. Не можу назвати її дуже привабливою. Вона саме курила і, певно, була під впливом якихось наркотиків, змішаних з алкоголем; у кімнаті відчувався його запах разом зі старим димом, брудним умивальником, немитим відром для сміття.
Я намагалася поговорити з дочкою. Почала дуже м’яко, однак вона була не в гуморі, щоб слухати мене. Сказала, що втомилася від цього, від усіх нас. Найбільше ж гнітить відчуття того, що від неї все приховують. Родина з усього зробила таємницю, ніхто не казав їй правду; наші роти розкривалися й закривалися, із них виходили слова, але ті слова нічого не пояснювали.
Однак вона все зрозуміла сама. Її обікрали, позбавили спадку, бо я їй не мати, а Річард не батько — усе зрозуміло з Лориної книжки.
Я спитала, що вона хоче цим сказати. Еймі відповіла, що все ясно: її справжньою матір’ю була Лора, а справжнім батьком — той чоловік зі «Сліпого вбивці». Тітка Лора його кохала, а ми їй перешкоджали і якимось чином позбулися її невідомого коханця. Залякали, підкупили, відіслали, байдуже — вона достатньо довго жила у Вініфред, щоб знати, як такі люди, як ми, роблять схожі речі. А тоді, коли виявилося, що Лора вагітна від нього, ми її відіслали, щоб прикрити скандал; далі моя дитина померла при народженні, ми викрали Лорину дочку й видали за свою.
Вона говорила недоладно, але суть була така. Ти бачиш, як її вабила ця фантазія: хто б не хотів мати за матір міфічну істоту замість приземленої справжньої? Якщо вже є така нагода.
Я сказала, що вона помиляється, що все переплутала, та Еймі не слухала. Не дивно, що ніколи не була щасливою з Річардом і зі мною — так вона сказала. Ми ніколи не поводилися з нею як батьки, бо ми й не були її справжніми батьками. І не дивно, що тітка Лора з’їхала з мосту — ми розбили їй серце. Лора мусила лишити Еймі листа, у якому пояснила б усе це і який Еймі мала б прочитати, подорослішавши, але ми з Річардом його знищили.