Вона вела далі: не дивно, що я була такою жахливою матір’ю, я ж бо ніколи насправді її не любила. Якби любила, вона була б для мене на першому місці. Я дбала б про її почуття. Не покинула б Річарда.
— Може, я була і не ідеальною матір’ю, — сказала я, — і ладна це визнати, але робила все, що могла за тих обставин. Обставин, про які ти дуже мало знаєш.
Я спитала в неї, що вона робить із Сабріною. Дозволяє їй бігати на вулиці голою, брудною, наче жебрачка; це недбалість: дівчинка може будь-коли зникнути, діти постійно зникають. Я бабуся Сабріни й цілком готова забрати її, і…
— Ти їй не бабуся, — перебила мене Еймі, плачучи. — Тітка Лора — бабуся. Чи була нею. Бо вона мертва, і це ти її вбила!
— Не верзи дурниць, — мовила я. І то була помилка: що сильніше заперечуєш такі речі, то більше в них вірять. Але коли тобі страшно, часто реагуєш неправильно, а Еймі мене налякала.
Коли я сказала «дурниці», вона почала на мене кричати. Це я дурна. Небезпечно дурна, настільки дурна, що навіть не розумію цього. Вона сказала чимало такого, чого я не буду повторювати тут, тоді взяла усміхнене горнятко, жбурнула в мене й почала наступати, похитуючись. Тепер Еймі ридала, її глибокі схлипування краяли серце. Вона простягнула до мене руки, здається, загрозливо. Я була вражена, збентежена, тож відступила, хапаючись за поруччя сходів, ухиляючись від того, що летіло в мене: черевик, блюдце. Від дверей будинку я вже втікала.
Може, слід було простягнути до неї руки, обійняти, заплакати. Тоді сісти разом із нею й розповісти їй цю історію, яку нині розповідаю тут. Та я цього не зробила. Я не скористалася цією можливістю й гірко про це шкодую.
Лише через три тижні після цього Еймі впала зі сходів. Звісно ж, я оплакувала її. Вона була моєю дочкою. Але, мушу визнати, оплакувала її колишню. Оплакувала те, чим вона могла б стати, її втрачені можливості. А найбільше — власні помилки.
Після смерті Еймі Вініфред запустила свої кігті в Сабріну. Володіння — це майже закон, а вона опинилася там першою. Забрала Сабріну до свого маєтку в Роуздейлі, і не встигла я оком змигнути, як вона проголосила себе офіційною опікункою. Я думала про те, щоб боротися з нею, але то була б та сама битва за Еймі: я знову була приречена її програти.
Коли Вініфред забрала Сабріну, мені ще не було шістдесяти, я досі могла керувати автомобілем. Час від часу їздила до Торонто й ходила за Сабріною, наче приватний детектив зі старого роману. Я вешталася поблизу її школи, — нової ексклюзивної молодшої школи, — тільки щоб побачити її й переконатися, що, попри все, з нею все добре.
Наприклад, того ранку, коли Вініфред повезла дівчинку до «Ітонз» купувати нові святкові черевички кількома місяцями після того, як отримала її, я була там, в універмазі. Не маю жодного сумніву: вона купувала Сабріні одяг, не питаючи її, — так вона завжди робила, — але взуття треба було приміряти, і з якоїсь причини Вініфред не довіряла це найманим помічникам.
Був різдвяний сезон, колони в універмазі оповивав штучний гостролист, над дверима колючими ореолами висіли вінки з позолоченими сосновими шишками й червоними оксамитовими стрічками, і Вініфред, страшенно розлючена, опинилася в полоні колядників.
Моє вбрання відрізнялося від колишнього, — старе твідове пальто, хустка на голові, насунута аж на лоба, — тож вона дивилася просто на мене, але мене не бачила. Певно, бачила якусь прибиральницю чи небагату іммігрантку, яка полює на знижки.
Вініфред була вбрана пишно, як завжди, але, попри це, виглядала якоюсь несвіжою. Що ж, їй уже було під сімдесят, і звичний для неї макіяж після певного віку робить жінку схожою на мумію. Не варто було так чіплятися за оранжеву помаду: та була надто різка.
Я бачила напудрені зморшки роздратування між її брів, стиснуті м’язи щелепи. Вона тягла Сабріну за руку, намагаючись пройти через хор огрядних колядників у зимовому одязі; певно, їй було огидно від їхнього завзятого й не надто якісного співу.
Сабріна, навпаки, хотіла їх послухати. Вона опиралася, обвисала мертвою вагою, як це роблять діти, — опір, який таким не здається. Її рука була піднята, наче в хорошої дівчинки в школі, яка хоче відповісти на запитання, але вона скавучала, немов чортеня. Це мало бути боляче. Так опиратися, заявляти про себе. Триматися.
Колядники співали «Доброго короля Венцеслава». Сабріна знала слова, я бачила, як ворушаться її губки. «Хоч мороз і лютував, місяць ясно сяяв, — співала вона. — На галявині бідняк хмиз збирав і пла-акав».
Це пісня про голод. Я бачила, що Сабріна її розуміє. Дитина ще мала пам’ятати, як це — бути голодною. Вініфред смикнула її за руку й нервово озирнулася. Вона мене не бачила, та відчувала мою присутність, як корова в полі за огорожею відчуває вовка. Однак корови ж не схожі на диких тварин: вони звикли до захисту. Вініфред була знервована, однак не налякана. Якби вона й подумала про мене, вирішила б, що я десь далеко, милостиво схована подалі з очей, у тій темряві, у яку вона мене запроторила.
Тоді мене охопило дуже сильне бажання схопити Сабріну на руки й утекти з нею. Я уявила собі, як заголосила б Вініфред, поки я продиралася б крізь млявих колядників, що саме так зручно виводили про погану погоду.
Я міцно тримала б її, не затиналася б, не дала їй упасти. Та далеко не втекла б — наздогнали б швидко.
Тоді я сама вийшла на вулицю і все йшла і йшла, опустивши голову, піднявши комір, вулицями центру. З озера дув вітер, крутився сніг. Був іще день, але хмари спустилися низько, сніжило, і тому світло було тьмяне. Машини повільно крутилися на неприбраних вулицях, їхні червоні вогні віддалялися від мене, наче очі горбатих звірів, які біжать задом наперед.
Я стискала в руках пакунок (уже не пам’ятаю, що саме тоді купила), рукавичок на мені не було. Певно, упустила десь у магазині, під ноги натовпу, і навіть не помітила. Колись я могла йти крізь заметіль із голими руками й не відчувати холоду. Любов, ненависть, страх чи просто лють на це здатні.
Я часто уявляла одну сцену — та й зараз мрію, якщо вже про це йдеться. Доволі безглуздо, хоча ми часто творимо свою долю саме через такі образи (бачиш, як просто я переходжу на пафосні слова на зразок «творимо свою долю», якщо рушаю в цьому напрямку, та не зважай).
У цій сцені Вініфред із подружками, увінчані коронами з грошей, зібралися навколо біленького ліжка з оборками, у якому спить Сабріна, і обговорюють свої їй дари. Їй уже піднесли срібну чашечку з гравіюванням, шпалери для дитячої з домашніми ведмедями, перші перлини для майбутньої низки й інші золоті дарунки, усе comme il faut[31], усе перетвориться на вугілля, коли зійде сонце. Тепер вони планують візити до ортодонта, і навчання тенісу, і піаніно, і танців, і ексклюзивний літній табір. На що їй сподіватися?
Цієї миті в хмарі сірчастого світла й диму з’являюсь я, б’ючи шкіряними, укритими кіптявою крилами, — незапрошена хрещена, чорна вівця. «Я теж хочу піднести їй подарунок, — вигукую. — Я маю на це право!»
Вініфред із товаришками сміються, показують пальцями. «Ти? Тебе давно вигнано! Ти дивилась у дзеркало? Ти запустила себе, маєш вигляд на сто два роки. Повертайся до своєї брудної печери! Що ти можеш їй запропонувати?»
Відповідаю: «Я пропоную правду. Я остання, хто може її дати. Це єдина річ у кімнаті, яка вранці залишиться тут».
«Буфет Бетті»
Минали тижні, Лора не поверталася. Я хотіла написати їй, зателефонувати, але Річард сказав, що їй це зашкодить. Сказав, що не треба заважати їй голосом із минулого. Вона має зосередитися на теперішній ситуації — на своєму лікуванні. Так йому сказали. Щодо природи цього лікування — він не лікар і не прикидатиметься, що розуміється на цьому. Звісно ж, краще це лишити експертам.