Я катувала себе, уявляючи її полоненою, замкненою у своїй болісній фантазії або в іншій, не менш болісній фантазії, яка належала не їй, а навколишнім. Коли одна перетворилася на іншу? Де був той поріг між внутрішнім світом і зовнішнім? Ми всі, не замислюючись, щодня минаємо цей перехід, користуючись граматичними паролями — я кажу, ти кажеш, він і вона каже, воно, з іншого боку, не каже, — платимо за привілей здорового глузду розмінною монетою, значення якої узгодили поміж собою.
Але Лора навіть у дитинстві була не згодна. Чи в цьому була проблема? У тому, що вона твердо казала «ні», коли від неї вимагали «так»? І навпаки, і навпаки.
Мені казали, що в Лори все добре, вона прогресує. Тоді — що не все так добре, у неї рецидив. Прогрес у чому? Рецидив чого? Не треба в це заглиблюватися, це буде мене непокоїти, а мені ж нині важливо зберігати енергію як молодій матері.
— Ми дуже швидко поставимо тебе на ноги, — мовив Річард, поплескуючи мене по плечу.
— Але ж я не хвора, — відповіла я.
— Ти знаєш, про що я. Усе знову буде в нормі. — І він м’яко усміхнувся, якось навіть хижо. Його очі зменшилися, чи то м’язи навколо них розійшлися, і вигляд був вельми хитрий. Річард уже думав про той час, коли повернеться на своє місце: нагору. Я гадала, що він вичавить із мене весь дух. Він набрав вагу, почав чимало їсти; виголошував промови в клубах, на вагомих, серйозних зібраннях. Нудних зборах, де вагомі серйозні чоловіки зустрічалися й ниділи, бо всі підозрювали, що попереду важкі часи.
Від усіх цих промов чоловіка може роздути. Я вже багато разів таке спостерігала. Справа в словах, які вони використовують у промовах. Вони діють на мозок, як дріжджі. Це можна побачити по телебаченню, у політичних трансляціях — слова виходять із ротів, наче бульбашки газу.
Я вирішила, що хворітиму якомога довше.
Я все переживала й переживала за Лору. Крутила історію, яку розказала Вініфред, на всі боки, розглядала під усіма кутами. Не могла до кінця в неї повірити, але й зовсім відкинути не могла.
Сестра завжди мала одну величезну силу: ламати речі, не маючи такого наміру. Та й чужу територію вона не поважала. Що було моїм — належало їй: моя ручка, мої парфуми, моя літня сукня, мій капелюх, моя щітка для волосся. Невже цей список поширювався й на моє ненароджене дитя? Однак якщо вона страждала від галюцинацій, якщо вона вигадувала різне, для чого їй вигадувати саме це?
З іншого боку, припустімо, що Вініфред збрехала. Припустімо, Лора була як ніколи при собі. У такому разі вона казала правду. А якщо Лора казала правду, значить була вагітна. Якщо справді мала з’явитися дитина, що з нею сталося? І чому вона сказала про це не мені, а якомусь лікареві, чужій людині? Чому вона не попросила в мене допомоги? Якийсь час я розмірковувала про це. Причин могло бути чимало. Одна з них — мій делікатний стан.
Щодо батька, уявного чи реального, це міг бути тільки один чоловік. Алекс Томас.
Але цього не могло бути. Як?
Я вже не знала, як Лора могла б відповісти на ці запитання. Вона стала для мене незнайомою, як внутрішній бік рукавички, одягненої на руку. Вона завжди була зі мною, але я не могла її побачити, тільки відчувати форму її присутності — порожню, заповнену лише власними уявленнями.
Минали місяці. Був червень, тоді липень, серпень. Вініфред сказала, що я бліда й виснажена. Мені слід більше часу проводити надворі. Якщо я не хочу взятися за гольф чи теніс, як вона неодноразово пропонувала, — а це могло б допомогти мені з животиком, з яким треба боротися, поки він не став хронічним, — то принаймні можу попрацювати зі своїм садом каміння. Це заняття чудово пасувало до материнства.
Мій сад каменів мені не подобався, та й моїм був лише за назвою, як і багато чого іншого. (Як «моя» дитина, якщо вже так — точно підмінена, підкинута мені циганами; звісно ж, моя дитинка менше плакала, більше усміхалася, була не така різка — її в мене забрали.) Сад опирався моїм служінням, йому не подобалося нічого з того, що я робила. Саме каміння мало гарний вигляд, — там було чимало граніту й вапняку, — але я нічого не могла там виростити.
Задовольнялася книжками: «Багаторічні рослини для саду каміння», «Пустельні суккуленти в північному кліматі» і так далі. Читала їх, робила списки — списки того, що можна було б посадити, чи того, що я вже посадила; що мало б рости, але не росло. Мати-й-мачуха, драцена, горицвіт. Мені подобалися назви, до самих рослин я була байдужа.
— Садівник із мене ніякий, — сказала я Вініфред. — Не те, що ти.
Тоді прикидання некомпетентною стало моєю другою натурою, я про це навіть і не думала. Вініфред зі свого боку вже не тішила моя безпорадність.
— Ну треба ж трохи постаратися, — казала вона. А я демонструвала їй ретельно укладені списки загиблих рослин.
— Каміння гарне, — казала я. — Може, просто назвемо його скульптурою?
Я думала про те, як би самій зустрітися з Лорою. Можна було лишити Еймі з новою нянькою, яку я подумки називала міс Мерґатройд — для мене всі слуги були Мерґатройдами, усі були спільниками. Але ні: нянька попередила б Вініфред. Я могла б усіх обдурити, могла б вислизнути якось уранці, узяти Еймі із собою, сісти на потяг. Але потяг куди? Я не знала, де Лора, куди її запхали. Казали, що «Белла Віста» десь на півночі, але «на півночі» — це чимала територія. Я перерила весь стіл у Річардовому кабінеті, утім листів із санаторію не знайшла. Він, певно, тримав їх в офісі.
Одного дня Річард прийшов додому рано, був стурбований. Сказав, що Лори більше в «Беллі Вісті» немає.
Я спитала, як це могло статися.
Він відповів, що по неї прийшов чоловік. Чи то назвався Лориним юристом, чи то діяв від його імені. Сказав, що він довірена особа з трастового фонду міс Чейз. Поставив під сумнів її утримання в «Беллі Вісті». Погрожував позовом. Чи я щось знаю про все це?
Ні, я не знала. (Я сиділа, склавши руки на колінах, із виразом подиву й помірної цікавості. Радості я не виявляла.) Спитала, що було тоді?
Директора «Белли Вісти» на місці не виявилося, працівники були збентежені. Відпустили її під опіку того чоловіка. Вирішили, що родина захоче уникнути неприємного розголосу. (Юрист і цим погрожував.)
Я сказала, що, як на мене, вони все зробили правильно.
Річард сказав, що це безсумнівно. Та чи була Лора в compos mentis[32]? Задля її власного добра, для її ж безпеки нам треба принаймні це визначити. Хоча поверхнево вона здавалася спокійнішою, у працівників «Белли Вісти» були щодо цього сумніви. Хтозна, яку небезпеку вона може становити для себе й для інших, якщо дозволити їй просто так гуляти на волі?
Чи я випадково не знаю, де вона може бути?
Не знаю.
Я нічого від неї не чула?
Не чула.
Я б, не вагаючись, розповіла, якби це було так?
Я б не вагалася — саме так і сказала. Це речення не мало додатку, тож технічно я навіть не збрехала.
Я розсудливо вирішила перечекати якийсь час, а тоді поїхала потягом до Порт-Тікондероґи поговорити з Ріні. Придумала телефонний дзвінок, пояснила Річардові, що Ріні нездужає й хоче побачити мене, поки з нею не сталося чогось гіршого. Створила таке враження, наче вона близька до смерті. Сказала, що Ріні хотіла б побачити знімок Еймі, побалакати про давні часи. Це найменше, що я можу для неї зробити. Зрештою, вона нас практично виростила. Мене виростила — я виправилася, щоб відвести Річардові думки подалі від Лори.
Ми з Ріні домовилися зустрітися в «Буфеті Бетті». (Тоді вона вже мала телефон, твердо стояла на ногах.) Вона сказала, що так буде краще — хоч вона досі там працює не повний день, можемо зустрітися після її зміни. Сказала, що в буфеті змінилися господарі: старим не сподобалося б, що вона сидить у залі як клієнт, навіть якщо платитиме, але нові дійшли висновку, що їм потрібні всі клієнти з грошима, яких тільки можна дістати.