Справи в кафе суттєво погіршилися. Смугастого тенту не стало, темні столики були брудними й подряпаними. Пахнуло вже не свіжою ваніллю, а протухлим жиром. Я зрозуміла, що надто пишно вбралася. Не треба було вдягати комір із білого лисячого хутра. Який сенс вихвалятися за таких обставин?
Мені не сподобався вигляд Ріні: вона була надто пухкою, надто жовтою, трохи заважко дихала. Певно, у неї справді були проблеми зі здоров’ям. Я замислилася, чи варто її про це спитати.
— Добре нарешті дати ногам відпочити, — сказала вона, опускаючись на диван навпроти мене.
Майра — скільки тобі тоді було, Майро? Років три-чотири, я трохи загубилася з датами, — була з нею. Її щічки розчервонілися від захвату, очі були круглі, трохи випуклі, наче її злегка придушили.
— Я розповідала їй про тебе, — м’яко сказала Ріні. — Про вас обох.
Мушу сказати, я Майру не надто зацікавила, її радше заінтригувала лисиця в мене на шиї. Діти в такому віці зазвичай люблять пухнастих тварин, навіть якщо ті мертві.
— Ти бачилася з Лорою чи, може, говорила з нею? — спитала я.
— Менше знаєш — краще спиш, — сказала Ріні, озираючись навколо, наче стіни могли мати вуха. Я не бачила потреби в таких пересторогах.
— Це, певно, ти організувала юриста? — знову спитала я. Ріні, здається, була обізнаною.
— Я зробила, що треба було, — відповіла вона. — Усе одно цей юрист — чоловік троюрідної сестри вашої матері, ваш родич. Я дізналася, що відбувається, він вирішив, що треба робити, — от і все.
— Як ти дізналася?
«Що ти дізналася?» я лишила на потім.
— Вона мені написала, — сказала Ріні. — Сказала, що писала тобі, але відповіді не отримала. Їй не дозволяли відправляти листи, але допомогла куховарка. Лора потім їй за це заплатила, ще й трохи додала.
— Я не отримувала листів, — мовила я.
— Вона так і зрозуміла. Зрозуміла, що вони про це подбають.
Було зрозуміло, хто такі «вони».
— Гадаю, вона приїхала сюди, — припустила я.
— А куди ще вона могла поїхати? — відповіла запитанням Ріні. — Бідолашна. Вона стільки пережила.
— Що вона пережила?
Я дуже хотіла знати, але водночас боялася цього. Казала собі, що Лора могла все вигадати, могла марити. Не можна цього відкидати.
Утім Ріні відкинула: байдуже, що Лора їй розповіла, вона повірила. Сумніваюся, що це була та ж історія, яку чула я. Особливо сумніваюся, що в ній була дитина, будь-яка.
— Тут є діти, то я краще помовчу, — сказала вона й кивнула на Майру, яка поїдала страшне на вигляд рожеве тістечко й дивилася на мене так, наче хотіла й мене облизати. — Якби я тобі розповіла, ти б уночі не заснула. Утішає тільки те, що ти до цього не причетна. Так вона сказала.
— Вона так сказала?
Я була рада це чути. Отже, Річард із Вініфред отримали ролі чудовиськ, а мені пробачили — безсумнівно, через мою моральну слабкість. Хоча не можна сказати, що Ріні повністю мене пробачила за те, що я своєю легковажністю дозволила всьому цьому статися. (Коли Лора з’їхала з мосту, пробачення стало ще менше. На її думку, я була якось до цього причетна. Ріні відтоді стала до мене холодною й так і померла ображеною.)
— Не можна було відправляти її до такого закладу, таку юну дівчину, — сказала Ріні. — Що б не сталося. Там чоловіки ходять, розстебнувши штани, усяке відбувається. Такий сором!
— А вони кусаються? — спитала Майра, потягнувшись до моїх лисиць.
— Не чіпай, — застерегла Ріні. — У тебе пальчики липкі.
— Ні, — відповіла я. — Вони не справжні. Бачиш, очі скляні. Вони тільки власні хвости кусають.
— Лора вважає, якби ти знала, ти б її там не залишила, — мовила Ріні. — Якби тільки знала. Бо все може бути, але ти не безсердечна.
Вона насупилася, дивлячись убік, на склянку води. Сама вона в цьому сумнівалася.
— Вони там їли переважно картоплю. Варену, пюре — так вона казала. Економлять на їжі, забирають хліб із ротів бідолашних психів, вони ж несповна розуму. А самі наживаються — я так думаю.
— Куди вона поїхала? Де вона тепер?
— Це все тільки між нами, — сказала Ріні. — Вона вважає, що тобі краще не знати.
— Вона не здавалася… не була… — чи не була вона помітно божевільною, я це хотіла спитати.
— Вона була така ж, як завжди. Не більше, не менше. Не була несповна розуму, якщо ти про це, — відрізала Ріні. — Схудла, їй треба м’яса на кістках наростити, і про Бога вже стільки не говорить. Сподіваюся, він для різноманіття тепер побуде з нею.
— Дякую тобі за все, Ріні, — сказала я.
— Не треба мені дякувати, — сухо відповіла вона. — Я зробила те, що було правильно.
Тобто те, чого не зробила я.
— Я можу їй написати? — Я шукала носовичка у своїй сумочці. Хотілося плакати. Я почувалася злочинцем.
— Вона казала, що краще не треба. Але просила передати, що лишила тобі звістку.
— Звістку?
— Вона її залишила, перш ніж її забрали до того закладу. Стверджувала, що ти знатимеш, де її шукати.
— Це твій носовичок? Ти застудилася? — спитала Майра, з цікавістю дивлячись, як я хлюпаю носом.
— Будеш ставити забагато запитань — язик відвалиться, — завважила Ріні.
— Не відвалиться, — розважливо заперечила Майра. Вона почала щось фальшиво мугикати собі під ніс і тицяти товстими ніжками мені в коліна під столом. Було схоже, що в неї весела вдача, і її непросто злякати — ці риси мене часто дратуватимуть згодом, але, зрештою, я вдячна за них. (Для тебе, Майро, це може стати новиною. Прийми це за комплімент, поки можеш. Компліменти на дорозі не валяються.)
— Я подумала, тобі захочеться глянути на фото Еймі, — сказала я Ріні. У мене було принаймні одне досягнення, щоб спокутувати свої гріхи в її очах.
Ріні взяла в мене знімок.
— Боже, яка ж вона темненька, — сказала вона. — Ніколи не знаєш, у кого піде маля.
— Я теж хочу подивитися, — сказала Майра, хапаючи фото своїми липкими лапками.
— Швиденько — і підемо вже. До татка запізнюємося.
— Ні, — заперечила Майра.
— Хоч рідна домівка й скромна, нема місця такого, як дім, — проспівала Ріні, витираючи паперовою серветкою рожеву глазур із Майриного личка.
— Я хочу лишитися тут, — наполягала Майра, але пальтечко було вдягнуте, в’язаний шерстяний капелюшок натягнутий на вуха, і її боком витягнули з-за столу.
— Бережи себе, — сказала наостанок Ріні. Не поцілувала мене.
Я хотіла обійняти її, ридати й завивати. Хотіла, щоб мене втішали. Хотіла сама піти з нею.
— Нема місця такого, як дім, — якось сказала Лора, коли їй було одинадцять чи дванадцять. — Ріні про це співає. Як на мене, це глупство.
— Чого це? — спитала я.
— Дивися. — Вона написала рівняння. Нема місця такого = дім. Тобто дім = нема місця такого. Тобто дому не існує.
«Дім там, де серце», — так я тепер думала, збираючись із силами в «Буфеті Бетті». У мене більше немає серця, воно розбите; або ж не розбите — просто зникло. Його обережно вигребли з мене, наче жовток із яйця, звареного натвердо, залишили тіло без крові, холодне й порожнє.
«Я безсердечна, — подумалося мені. — А отже, бездомна».
Звістка
Учора я була надто втомлена, щоб робити щось, крім лежання на канапі. Це вже перетворилося на безсумнівно ледарську звичку, і під час цього я дивилася денні ток-шоу, де люди розпускають язики. Це нині в моді, базікання: люди говорять про своє й про те, що стосується інших, вивалюють усе, що мають, а часом і те, чого не мають. Вони роблять це через відчуття провини та болю й задля власного задоволення, але переважно тому, що хочуть показувати себе, а інші хочуть на це дивитися. Я не виняток: смакую ці грубі грішки, жалюгідні родинні переплетіння, виплекані травми. Насолоджуюся тим відчуттям, з яким відкручується кришка з банки хробаків, немов розгортається дивовижний подарунок на день народження, а тоді розчаруванням на обличчях глядачів: вимучені сльози, скупе зловтішне співчуття, старанні оплески за командою. «Невже це все? — мусять думати вони. — Хіба це не мало бути не таким звичайним, більш огидним, епічним, жахливим — це ж твоя рана? Розкажи більше! Можна більше болю, будь ласка?»