Не знаю, що й краще: ходити життям, розбухнувши від власних таємниць, аж поки не вибухнеш від їхнього тиску, чи дозволити висмоктати їх із себе, кожен абзац, кожне речення, кожне слово, щоб у кінці ти позбувся всього того, що колись було таким дорогоцінним, було скарбом, близьким, як власна шкіра, — усього того, що було найважливішим, змушувало кривитись і прагнути приховати те, що належало тільки тобі, — і доживати дні пласким мішком, який теліпається під вітром, порожнім мішком з яскравою, флуоресцентною міткою, щоб усі знали, які ж таємниці колись зберігалися всередині?
Добре це чи погано — я не вирішила.
На плакаті часів війни було написано: «Довгі язики кораблі топлять». Звісно ж, усі кораблі й так зрештою потонуть.
Отак потішившись, я пішла на кухню, де з’їла половину чорнуватого вже банана та два содові крекери. Подумала, чи не впала якась їжа за відро для сміття, бо на кухні пахнуло чимось м’ясним, але нічого не знайшла. Можливо, цей запах був від мене самої. Не можу позбутися відчуття того, що моє тіло пахне котячою їжею, байдуже, якими задушливими парфумами я його бризкаю: «Тоска», чи «Ма Ґріфф», чи, може, «Же Рев’єн»? У мене досі валяється кілька таких пляшечок. Чекають зелених пакетів для сміття, Майро, коли ти до них доберешся.
Річард дарував мені парфуми, коли відчував, що мене треба заспокоїти. Парфуми, шовкові шалики, маленькі дорогоцінні брошки у формі домашніх тварин, пташок у клітках, золотих рибок. Смаки Вініфред, тільки не для себе, а для мене.
У потязі з Порт-Тікондероґи й ще кілька тижнів потому я міркувала над Лориною звісткою, яку вона, за словами Ріні, мені лишила. Сестра мусила знати: те, що вона збиралася сказати дивному лікареві в госпіталі, матиме свої наслідки. Десь якось Лора лишила мені записку, підказку, наче впущений носовичок чи стежку з білих камінців у лісі.
Я уявила, як вона пише це послання, так, як писала будь-що. Безсумнівно, то був олівець із погризеним кінцем. Лора часто гризла олівці; у дитинстві її рот пахнув деревом, а якщо олівець був кольоровий, губи ставали сині, чи зелені, чи фіолетові. Писала вона повільно, почерк був дитячий: круглі голосні, закриті «о», довгі, хвилясті стебла «р» і «у». Крапки над «і» були круглі, хилилися праворуч, як маленькі чорні кульки на невидимих нитках. Я подумки сиділа біля неї, щоб побачити, що вона зробить далі.
Лора дописала до кінця, поклала аркуш до конверта, заклеїла й сховала, як ховала свої поламані скарби в Авалоні. Але де вона могла його лишити? Не в Авалоні: поки її не забрали, вона була далеко.
Ні, він має бути десь у будинку в Торонто. Десь, де інші не шукатимуть, — ані Річард, ані Вініфред, ані хтось із Мерґатройдів. Я шукала всюди: на дні шухляд, у глибині шаф, у кишенях мого зимового пальто, серед моїх сумочок, навіть серед зимових рукавичок, але там нічого не було.
Тоді я згадала, що якось, коли їй було років десять-одинадцять, я побачила її в дідусевому кабінеті. Перед нею лежала родинна Біблія — великий, обтягнутий шкірою фоліант, — і вона вирізала звідти уривки старими материними ножицями.
— Лоро, ти що таке робиш? — спитала я. — Це ж Біблія!
— Вирізаю уривки, які мені не подобаються.
Я дістала сторінки, які вона викинула: рядки з «Книги хронік», сторінки з «Книги Левіт», маленький уривок зі святого Матвія, де Ісус проклинає безплідне фігове дерево. Пам’ятаю, як Лора обурювалася щодо цього дерева в недільній школі. Вона лютувала через те, що Ісус поставився до нього з таким презирством. «У всіх бувають погані дні», — зазначила Ріні, збиваючи білки в жовтій мисці.
— Не слід тобі такого робити, — сказала я.
— Це просто папір, — відповіла Лора, продовжуючи різати. — Папір не має значення. Важливо те, що на ньому написано.
— У тебе будуть проблеми.
— Не буде, — заперечила вона. — Її ніхто й не розгортає. Дивляться тільки перші сторінки, де народження, шлюби й смерті.
Лора мала рацію. Її ніколи не викрили.
Цей спогад спонукав мене дістати мій весільний альбом із фотографіями. Вініфред він мало цікавив, та й Річарда ніхто не бачив за любовним гортанням сторінок. Лора мусила це знати, знати, що це безпечно. Але як би вона розраховувала, що підштовхнуло б мене подивитися туди?
Якби я шукала її, я подивилася б. Вона це знала. Там було чимало її знімків, приклеєних до коричневих сторінок чорними кутиками; на них вона супилась і розглядала свої ноги, убрана в сукню подружки нареченої.
Я знайшла звістку, хоч і не в словах. Лора попрацювала над моїм весіллям за допомогою крихітних тюбиків фарби, які вона взяла в Елвуда Мюррея ще в Порт-Тікондерозі. Певно, увесь цей час вони зберігалися в неї: їй було дуже важко розлучатися з речами як для людини, яка проголошувала таку зневагу до матеріального світу.
Лора змінила всього лише дві світлини. Перша — груповий знімок. На ньому всіх подружок нареченої та друзів нареченого вкрив товстий шар кольору індиго, зовсім прибравши їх звідти. Лишилися я, Річард, сама Лора й Вініфред, яка була почесною подружкою. Її Лора розфарбувала моторошним блідо-зеленим кольором, як і Річарда. Я отримала відтінок кольору морської хвилі. Сама Лора була блискуче-жовта — не лише сукня, але й обличчя та руки теж. Що мало означати це сяйво? Бо сяйвом це й було, Лора світилася зсередини, наче скляна лампа або дівчина з фосфору. Вона дивилася не прямо, а вбік, наче її увага була далеко від знімка.
Другою була офіційна світлина наречених, зроблена перед церквою. Обличчя Річарда стало сірим, таким темним, що зникли всі його риси. Руки були червоні, як і язики полум’я, що оточували його й виривалися зсередини голови, наче сам його череп палав. Моя сукня, рукавички, серпанок, квіти — цього Лора й не торкнулася. Натомість розфарбувала моє обличчя: вибілила його так, що очі, ніс і рот здавалися вкритими туманом, наче виднілись у вікно холодного мокрого дня. Тло знімка й навіть церковні сходи під нашими ногами були повністю зачорнені, лишивши наші дві фігури плавати в повітрі, серед найглибшої й найтемнішої ночі.
XII
«Ґлоуб енд Мейл», 7 жовтня 1938 р.
У своїй жвавій та енергійній промові під назвою «Займатися своїми справами», проголошеній у середу на зустрічі клубу «Емпайр» у Торонто, містер Річард І. Ґріффен, президент і голова правління «Королівського об’єднання Ґріффен — Чейз», схвалив видатні зусилля британського прем’єр-міністра, містера Невілла Чемберлена, результатом яких стала Мюнхенська угода, укладена минулого тижня. Містер Ґріффен зазначив, що важливо те, як усі партії британської Палати громад привітали цю новину; він сподівається, що всі канадські партії також радітимуть, адже ця угода покладе край Великій депресії й поведе нас до нової «золотої ери» миру й процвітання. Вона також показала важливість майстерного управління державними справами та дипломатії, як і позитивного мислення й старого доброго ділового чуття. Містер Ґріффен сказав: «Якщо кожен вкладе потроху, усі отримають чимало».
Відповідаючи на запитання щодо статусу Чехословаччини згідно з угодою, він заявив, що, на його думку, жителі країни отримали вагомі гарантії. За його словами, сильна, здорова Німеччина була цілком в інтересах Заходу і, зокрема, його ділової частини, вона зможе «стримати більшовизм і тримати його подалі від Бей-стрит». Наступна мета — двостороння торговельна угода: його запевнили, що все йде саме до неї. Нині можна відвернути увагу від брязкоту зброї до постачання товарів клієнтам, створюючи робочі місця й процвітання там, де вони потрібні, — «у нашому власному дворі». Містер Ґріффен заявив, що за сімома голодними роками тепер настануть сім багатих років, і золоті пейзажі розкинуться на всі сорокові роки.