Подейкують, що містер Ґріффен має контакти з провідними членами Консервативної партії й може її очолити. Його промова викликала бурхливі оплески.
«Мейфейр», червень 1939 р.
П’ять тисяч почесних гостей Їхніх Ясновельможностей, лорда та леді Твідсмюр, зачаровано спостерігали, як Їхні Величності граційно прогулюються доріжками саду резиденції губернатора в Оттаві на прийомі з нагоди дня народження Його Величності.
О пів на п’яту вони вийшли з резиденції губернатора через Китайську галерею. Король був убраний у візитку; королева обрала бежеву сукню з м’яким хутром, перлами та широким капелюхом, що лежав злегка набік, її обличчя сяяло ніжним рум’янцем, блакитні очі тепло всміхалися. Гості були в захваті від її чарівних манер.
За Їхніми Величностями прогулювалися генерал-губернатор, щирий та привітний хазяїн дому, та прекрасна й велична леді Твідсмюр. Її білосніжне вбрання, оздоблене лисячим хутром із Канадської Арктики, відтіняв бірюзовий капелюх. Їхнім Величностям були представлені полковник і місіс Ф. Фелан із Монреаля; місіс Фелан обрала сукню з набивного шовку, на якій розквітли маленькі жваві квіточки, а охайний капелюх полковника мав широкі прозорі целофанові криси. Така ж честь спіткала бригадного генерала В. Г. Л. Елкінза з дружиною та міс Джоан Елкінз, а також містера й місіс Ґладстон-Мюррей.
Серед гостей виокремлювалися містер Річард Ґріффен та його дружина, місіс Ґріффен, у накидці з чорнобурки на світло-ліловому вбранні: хутро променями розходилося по чорному шифону. Місіс Даґлас-Ваттс обрала для свого вбрання шифон кольору шартрез із жакетом із коричневого оксамиту, місіс Ф. Рейд чудово пасували органда та мережива «валансьєн».
Ніхто й не згадував про чай, аж поки король із королевою не попрощалися з гостями під спалахи камер й урочисте поєднання голосів у «Боже, бережи короля». Після цього на сцені з’явилися іменинні торти… величезні білі торти зі сніжною глазур’ю. Поданий королю в домі торт прикрашали не лише троянди, трилисники й чортополох, але й мініатюрні білі голуби з білими прапорцями в дзьобиках — символи миру й надії.
Сліпий убивця: «Зал гнів»
День похмурий і вологий, усе липне: її білі бавовняні рукавички вже брудні, хоча вона лише взялася за поруччя. Світ навколо важкий, твердий; її серце б’ється об нього, як могло б битись об каміння. Задушливе повітря обліплює її. Ніщо не ворушиться.
Але тоді приходить потяг, і вона чекає на виході, як було домовлено, і він, наче виконана обіцянка, з’являється у воротах. Він бачить її, іде до неї, вони швидко торкаються одне одного, тоді тиснуть одне одному руки, наче далекі родичі. Вона коротко цілує його в щоку, бо це громадське місце, тут ніколи не вгадаєш, і вони йдуть похилим пандусом до мармурового вокзалу. Вона почувається з ним ледь не чужою, нервується; ледве мала змогу його роздивитися. Він, безперечно, схуд. Що ще?
— Намучився я з поверненням. Грошей було мало. Усю дорогу на вантажних пароплавах.
— Я б надіслала тобі грошей, — каже вона.
— Знаю. Але я не мав адреси.
Він лишає свої речі в багажному відділенні, бере із собою лише маленьку валізу. Каже, що забере все потім: зараз йому не хочеться перевантажуватися. Навколо них поспішають люди, лунають голоси, звуки кроків; вони стоять, вагаються, не знають, куди їм іти. Їй треба було це продумати, треба було щось улаштувати, бо, звісно ж, у нього немає кімнати, ще немає. Принаймні фляжка скотчу в її сумочці є. Про це вона не забула.
Їм треба кудись піти, тож вони йдуть до готелю — він пригадує один, дешевий. Це вперше вони так роблять, це ризиковано, але щойно вона бачить готель, розуміє, що в ньому нікого, крім неодружених пар, і не чекають, а якщо й одружених, то не між собою. Вона вдягнула літній плащ, якому вже два роки, пов’язала шаликом голову. Шалик шовковий, але це найгірше з того, що вона змогла знайти. Може, подумають, що він їй платить. Вона на це сподівається. Так буде непомітною.
На тротуарі перед готелем бите скло, блювотиння, щось схоже на засохлу кров.
— Не наступи, — каже їй він.
На першому поверсі бар «Зал вогнів». Тільки для чоловіків і дам із супроводом. З боку вулиці висить червона неонова вивіска, вертикальні літери й червона стрілка, спускається, вигинаючись так, що вказує точно на двері. Дві літери згасли, так що вийшов «Зал гнів». Мерехтять маленькі лампочки, наче різдвяні вогні, стікають униз вивіскою, немов мурах змиває в канаву.
Навіть о цій порі поблизу вештаються чоловіки, чекають, поки заклад відчинять. Коли вони проходять повз них, він бере її під руку, трохи підштовхує. Один із чоловіків за їхніми спинами реве, як березневий кіт.
Вхід до готелю тут окремий. Чорно-біла мозаїка оточує те, що колись було червоним левом, але видається, що його поїла кам’яна міль, і тепер він більше схожий на пожованого поліпа. Охристо-жовтий лінолеум давно не мили — на ньому сірими придавленими квітами розквітнув бруд.
Він розписується в журналі, платить; вона стоїть і сподівається, що вигляд у неї достатньо знуджений і спокійний, дивиться понад головою похмурого клерка на годинник. Механізм простий, самовпевнений, без претензій на витонченість, схожий на залізничний годинник: утилітарний. «Ось час, — каже він, — лише один його шар, іншого немає».
Ключ у нього. Другий поверх. Тут є крихітна труна ліфта, але їй навіть думка про це нестерпна, вона знає, який там запах — брудних шкарпеток і гнилих зубів, вона не знесе цього, бути там із ним, сам на сам, так близько — і в цьому смороді. Тож вони піднімаються сходами. Килим колись був синьо-червоним. Вишиті на ньому квіти стерлись аж до основи.
— Вибач, — сказав він. — Могло бути й краще.
— Маєш те, за що платиш, — каже вона. Хотіла пожартувати, але не треба було так казати: він може подумати, що вона в’їдливо коментує відсутність у нього грошей.
— Але це хороше прикриття, — каже вона, намагаючись усе виправити. Він не відповідає. Вона говорить забагато, чує себе — і її слова аж ніяк не спокусливі. Може, він пам’ятає її іншою, може, вона сильно змінилася?
Шпалери в коридорі втратили колір. Двері з темного дерева, побиті, потрощені, обідрані. Він знаходить номер, повертає ключ у замку. Ключ довгий, старомодний, таким відчиняють старі сейфи. Кімната гірша за будь-яку з тих мебльованих кімнат, де вони бували раніше: ті хоч поверхнево прикидалися прибраними. Подвійне ліжко вкрите слизьким простирадлом — імітація стьобаного атласу тьмяного жовтувато-рожевого кольору, наче підошва ноги. Стілець із подраною оббивкою, здається, набитий пилом. Щербата попільничка з коричневого скла. Пахне димом, розлитим пивом, і під цим — іще один неприємний запах давно не праної постілі. Фрамуга над дверима, витрішкувате скло пофарбоване білим.
Вона знімає рукавички, кидає на стілець разом із плащем та шаликом, дістає фляжку. Склянок не видно — доведеться пити так.
— Вікно відчиняється? — питає вона. — Свіже повітря нам би не завадило.
Він підходить, піднімає раму. У вікно вривається густий вітер. Він розвертається, не відходячи від вікна, спирається на підвіконня, тримаючи руки за собою. Світло в нього за спиною, вона бачить лише силует. Він може бути ким завгодно.
— Що ж, — каже він. — Ми знову тут.