Його голос страшенно втомлений. Їй спадає на думку, що він у цій кімнаті, можливо, нічого, крім сну, і не захоче.
Вона підходить до нього, обвиває руками його талію.
— Я знайшла оповідання, — каже вона.
— Яке оповідання?
— Про зенорських ящерів. Я всюди його шукала, бачив би ти, як я ходила від кіоску до кіоску, люди, певно, думали, що я божевільна. Усе шукала й шукала.
— А, ти про це, — каже він. — Ти читала цю дурню, я й забув про неї.
Вона не покаже свого розпачу. Не покаже, як потребувала цього. Не скаже, що то був натяк на його існування, доказ, хоч який абсурдний.
— Звісно, читала. Усе чекала на наступну частину.
— Я її так і не написав, — каже він. — Був надто зайнятий стріляниною в себе з обох боків. Нашу групу оточили. Я втікав від хороших хлопців. Суцільний безлад.
Вона хоч і з затримкою, але обіймає його, вдихаючи запах солоду. Він кладе голову їй на плече, притуляється жорсткою щокою до шиї. З нею він у безпеці, принаймні на мить.
— Боже, мені треба випити, — каже він.
— Не засинай, — каже вона. — Ще не спи. Ходімо в ліжко.
Він спить три години. Сонце рухається, світло стає тьмяним. Вона знає, що мусить іти, але це здається нестерпним, і будити його — теж. Як вона пояснить свою відсутність, коли повернеться? Вона вигадує стару пані, що впала зі сходів і потребувала допомоги; вигадує таксі, поїздку до лікарні. Як вона могла лишити бідолашну стареньку саму? Лежати на тротуарі в повній самоті. Вона скаже, що знала, що мала б зателефонувати, але телефону поблизу не було, а старій пані було так боляче. Вона готується вислухати лекцію про те, що не слід перейматися чужими справами, готується до похитування головою — що з нею зробиш? Коли вона навчиться не лізти, куди не просять?
Годинник унизу відлічує хвилини. У коридорі голоси, звуки поспіху, швидкий перестук взуття. Справа входу та виходу. Вона лежить біля нього, слухає, як він спить, думає, де ж він подівся і що йому розповісти — чи слід розказати про все те, що сталося. Якщо він запропонує поїхати з ним, тоді доведеться розказати. В іншому випадку краще не треба. Поки не треба.
Прокинувшись, він хоче ще випити й сигарету.
— Думаю, краще цього не робити, — каже вона. — Краще не курити в ліжку. Ми спалахнемо. Спалимо себе.
Він мовчить.
— Як воно було? — запитує вона. — Я читала газети, але це не одне й те саме.
— Ні, — каже він. — Не одне й те саме.
— Я так переживала, що тебе можуть убити.
— І ледь не вбили, — каже він. — Цікаво те, що це було справжнє пекло, але я до нього звик, і тепер не можу до цього звикнути. Ти набрала вагу.
— О, то я затовста?
— Ні. Тобі личить. Є за що потриматися.
Стало зовсім темно. З-під вікна, там, де бар вихлюпується на вулицю, чути фальшиво наспівані уривки пісень, крики, сміх, тоді звук скла, що б’ється. Хтось розтрощив пляшку. Жінка верещить.
— Там святкують.
— Що вони святкують?
— Війну.
— Але війни нема, вона скінчилася.
— Вони святкують наступну, — каже він. — Вона вже близько. Ті, хто це заперечують, літають десь поміж хмарами, бо тут, біля землі, відчувається її запах. Розстрілявши Іспанію, натренувавшись, вони скоро візьмуться за серйозніші справи. Це наче передчуття грози висить у повітрі, і вони від цього в захваті. От звідки всі ці биті пляшки. Вони хочуть почати.
— Ох, звісно ж ні, — каже вона. — Не може бути ще однієї. Вони ж уклали пакти, усяке таке.
— Мир у наші часи, — гірко каже він. — Чортова маячня. Вони сподіваються, що Дядько Джо з Адольфом порвуть один одного на шмаття та ще й позбудуться євреїв, поки вони сидітимуть на дупах рівно й зароблятимуть гроші.
— Ти цинік, як завжди.
— А ти наївна.
— Не настільки, — каже вона. — Не будемо сперечатися. Не нам це вирішувати.
Але це вже більше схоже на нього колишнього, і їй стає трохи краще.
— Ні, — відповідає він. — Твоя правда. Не нам вирішувати. Ми дрібні пішаки.
— Але ти все одно поїдеш, — говорить вона. — Якщо знову почнеться. Пішак чи не пішак.
Він дивиться на неї.
— Що ще мені робити?
Він не розуміє, чому вона плаче. Вона намагається не плакати.
— Мені хотілося б, щоб тебе поранили, — каже вона. — Тоді ти залишився б тут.
— І тобі було б дуже добре від цього, — каже він. — Ходи сюди.
Коли вона йде, майже не бачить дороги. Трохи проходить пішки, щоб заспокоїтися, але на вулиці темно й надто багато чоловіків, тож вона викликає таксі. Сидячи на задньому сидінні, поправляє помаду, пудрить обличчя. Коли авто зупиняється, копирсається в сумочці, платить таксистові, піднімається кам’яними сходами вгору, через арку входу, зачиняє товсті дубові двері. Подумки повторює: «Даруйте, я пізно, але ви не повірите, що зі мною було. Справжня пригода».
Сліпий убивця: Жовті фіранки
Як війна змогла підійти близько? Як вона зібралася докупи? З чого вона зроблена? З яких таємниць, зрад, з якої брехні? Якої любові й ненависті? Яких грошей, яких металів?
Надія викидає димову завісу. Дим наповзає на очі, ніхто до неї не готовий, аж от вона з’являється раптово, як неконтрольована пожежа, як убивство, тільки помножене. Вона в розпалі.
Війна чорно-біла. Така вона для тих, хто лишився осторонь. Для тих, хто в ній, усередині, кольорів надто багато — надмірних, надто яскравих, червоних, помаранчевих, надто рідких і сліпучих, але для інших війна нагадує кінохроніку — зерниста, розмита, з вибухом гострого стакато й натовпом сірошкірих людей, які біжать, чи ледь плентаються, чи падають, — і все це деінде.
Вона ходить у кіно на ці хроніки. Читає газети. Вона знає, що залежить від милості долі й ще тепер знає, що доля немилостива.
Вона визначилася. Тепер вона вирішила: пожертвує всім і всіма. Ніхто й ніщо не стане на її шляху.
Ось що вона зробить. Тепер усе сплановано. Одного дня вона вийде з дому, як звичайно. У неї будуть гроші, якісь будуть. Тут поки незрозуміло, але, звісно ж, якось воно буде. Що роблять інші? Ідуть у ломбард — от і вона піде. Отримає гроші, заклавши що-небудь: золотий годинник, срібну ложку, хутряне пальто. Різні штуки. Закладатиме потрошку, щоб ніхто не помітив нестачі.
Грошей буде недостатньо, але мусить вистачити. Вона винайме кімнату, недорогу, але не надто занедбану — нічого такого, що не виправив би шар фарби. Вона напише листа про те, що більше не повернеться. До неї відправлять емісарів, послів, тоді юристів, будуть погрожувати покаранням. Вона боятиметься, але триматиметься. Вона спалить усі мости, крім того, що веде до нього, хоч цей міст і такий хиткий. Він сказав: «Я повернуся», — але як він може знати? Такого гарантувати не можна.
Вона житиме на яблуках і содових крекерах, на горнятках чаю й склянках молока. Консервованих бобах і яловичій солонині. А ще — на яєчні, коли буде можливість, і тостах, які їстиме в кафе на розі, де харчуються хлопчики, що розносять газети, і ранні п’яниці. Ветерани теж там їстимуть, їх ставатиме все більше з плином часу — людей без долонь, рук, ніг, вух, очей. Вона прагнутиме поговорити з ними, але не стане, бо її зацікавленість точно не зрозуміють правильно. Її тіло, як завжди, стане на заваді свободі слова. Тож вона хіба що підслуховуватиме.
У кав’ярні будуть провадити розмови про кінець війни, який, як усі кажуть, уже недалеко. Казатимуть, що лишилося вже недовго, усе це скінчиться — і хлопчики повернуться. Чоловіки, які обмінюватимуться такими коментарями, будуть чужі один одному, утім усе одно про це говоритимуть, бо очікування перемоги зробить їх говіркими. У повітрі відчуватиметься дещо інше, частково оптимізм, частково страх. Тепер корабель може прийти щодня, та хто скаже, що може на ньому бути?