Її квартира буде над бакалійною крамницею, матиме кухонний куточок і маленьку ванну кімнату. Вона купить домашню рослину — бегонію або ж папороть. Не забуватиме її поливати, і рослинка не помре. Хазяйка крамниці внизу буде повна й темнокоса, ставитиметься до неї по-материнському, постійно говоритиме про те, яка ж вона худа, як їй треба більше їсти, і розповідатиме, що треба робити, як застудишся. Можливо, вона буде гречанка абощо, з великими руками, з проділом посеред голови й гулькою на потилиці. Її чоловік та син будуть за морем; вона матиме їхні фотографії у фарбованих вручну дерев’яних рамках, вони стоятимуть біля каси.
Вони вдвох — вона й ця жінка — проводитимуть чимало часу, дослухаючись, чекаючи на звук кроків, на телефонний дзвінок чи стукіт у двері. За таких обставин спиться погано — і вони говоритимуть про ліки від безсоння. Час від часу жінка тицятиме їй до рук яблуко або кислотно-зелену цукерку зі скляної банки на прилавку. Такі дарунки тішитимуть її більше, ніж можна подумати з їхньої невисокої вартості.
Як він знатиме, де її шукати? Якщо вже вона спалить усі мости? Якось знатиме. Якось дізнається, бо кінець подорожі — зустріч закоханих. Вони зустрінуться. Мусять зустрітися.
Вона пошиє фіранки на вікна, жовті, кольору канарок чи яєчного жовтка. Веселі фіранки, схожі на сонце. І байдуже, що вона не вміє шити, — жінка з першого поверху їй допоможе. Вона накрохмалить фіранки й повісить їх. Стане на коліна з віничком і вимете мишачий послід і мертвих мух з-під умивальника на кухні. Пофарбує бляшанки, куплені в крамниці лахмітника, і напише на них «Чай», «Кава», «Цукор», «Борошно». І наспівуватиме собі під ніс, поки робитиме це. Вона придбає новий рушник, цілий набір нових рушників. І простирадла — це важливо. І наволочки. Вона часто розчісуватиме волосся.
Робитиме всі ці радісні речі, чекаючи на нього.
Купить радіоприймач, маленький, жерстяний, не новий — з ломбарду. Буде слухати, щоб не відставати від новин. Ще поставить телефон — він у перспективі обов’язково має бути, хоч їй ніхто не телефонуватиме, поки ні. Іноді вона підніматиме слухавку, тільки щоб послухати його мурчання. Або ж голоси, які говоритимуть на лінії. То будуть переважно жінки, обмінюватимуться рецептами, звістками про погоду, і знижки, і дітей, і чоловіків, яких тут нема.
Звісно ж, цього всього не сталося. Або ж сталося, але там, де це не помітно. В іншому вимірі космосу.
Сліпий убивця: Телеграма
Телеграма приходить звичним чином — її приніс чоловік у темному однострої, без жодного сліду радості на обличчі. Коли їх беруть на роботу, то вчать такого виразу обличчя — відчуженого, однак скорботного, наче порожній темний дзвін. Вигляд закритої труни.
Телеграма приходить у жовтому конверті з прозорим віконечком і каже саме те, що зазвичай кажуть телеграми, — далекі слова, наче вимовлені чужинцем, непроханим гостем, який стоїть у дальньому кінці порожньої кімнати. Слів небагато, але кожне з них дуже виразне: «повідомляємо», «загибель», «співчуття». Обережні нейтральні слова, а за ними ховається запитання: «І чого ти чекала?»
— Це про що? Хто це? — говорить вона. — О, згадала. То він. Той чоловік. Але чому телеграма прийшла мені? Навряд чи я його близька родичка.
— Родичка? — перепитує один із них. — А він їх мав?
Це має бути дотепом. Вона сміється.
— Я тут ні до чого.
Вона зминає телеграму, вони мали вже потай це прочитати, перш ніж віддати їй. Вони читають усю пошту — про це й говорити не варто. Вона сідає дещо різко.
— Даруйте, — каже вона. — Мені раптом стало зле.
— Тримай, це тебе підбадьорить. Пий до дна — так краще.
— Дякую. Я тут ні до чого, але це все одно шок. Наче хтось пройшовся по моїй могилі.
Вона тремтить.
— Легше. Ти трохи позеленішала. Не сприймай це близько до серця.
— Може, то помилка. Можливо, адреси переплутали.
— Таке буває. Чи це його ідея. Може, вирішив пожартувати. Я так пам’ятаю, він був той іще дивак.
— Дивніший, ніж ми думали. Яка ж брудна, гнила ідея! Якби він був живий, можна було б подати на нього до суду.
— Може, він хотів, аби ти почувалася винною. Таким, як він, це властиво. Вони всі заздрісні. Собаки на сіні. Хай це тебе не турбує.
— Ну, це не дуже приємно, з якого боку не подивися.
— Приємно? Чому це мало б бути приємно? Його ніколи не можна було назвати приємним.
— Гадаю, можна написати його старшому офіцерові. Нехай пояснить.
— Звідки йому знати? Це ж не він писав, а якийсь чиновник із цього боку. Беруть те, що написано в справі. Скаже тобі, що це якась плутанина, і не перша, наскільки я чув.
— Усе одно немає сенсу метушитися. Це приверне до тебе увагу, і що б ти не робила, ніколи не дізнаєшся, чому він так учинив.
— Якщо мрець не прийде сам.
У них горять очі, вони пильно стежать за нею. Чого вони бояться? Що вона такого страшного може зробити?
— Дарма ти так із цим словом, — каже вона роздратовано.
— Яким словом? О, вона про «мерця». Це все одно, що назвати лопату лопатою. Ніякого сенсу. Не треба…
— Я не люблю лопати. Не люблю те, для чого їх використовують, — копати ями в землі.
— Не будь такою похмурою.
— Дай їй носовичка. Не треба зараз до неї чіплятися. Нехай піде нагору, перепочине. Тоді все буде добре.
— Хай це тебе не засмучує.
— Не бери близько до серця.
— Забудь.
Сліпий убивця: Падіння Сак’єль-Норна
Вона різко прокидається серед ночі, серце калатає. Вона вислизає з ліжка, тихо йде до вікна, піднімає віконну раму й визирає надвір. Місяць майже повний, укритий павутинням старих шрамів, а під ним ніжним оранжевим світлом сяють вуличні ліхтарі. Унизу тротуар із латками темряви, частково закритий каштаном у дворі: він розкинув товсту тверду сітку гілок, де схожі на метеликів білі квіти злегка мерехтіли.
Там чоловік, він дивиться вгору. Вона бачить темні брови, запалі очниці, білий рубець усмішки через темний овал обличчя. Під горлом загострена бліда пляма — сорочка. Він підносить руку, махає: він хоче, щоб вона приєдналася до нього, вислизнула з вікна, спустилася вниз деревом. Та вона боїться. Боїться впасти.
Тепер він уже на підвіконні, а ось і в кімнаті. Квіти на каштані сяють, у їхньому білому світлі вона бачить його обличчя, сірувату шкіру; він двовимірний, наче фотознімок, тільки розмитий. Пахне підгорілим беконом. Він не дивиться на неї прямо; наче вона — своя власна тінь, і саме на це він дивиться. Туди, де були б її очі, якби її тінь могла бачити.
Вона прагне торкнутися його, але вагається: звісно, якщо вона обійме його, він розпливеться, тоді розтане, розійдеться на нитки, на дим, на молекули, на атоми. Її руки пройдуть крізь нього.
— Я казав, що повернуся.
— Що з тобою сталося? Що таке?
— А ти не знаєш?
Тепер вони надворі, здається, на даху, дивляться вниз на місто, але це не одне з тих міст, які вона коли-небудь бачила. На нього наче впала величезна бомба, воно горить, усе палає одночасно: будинки, вулиці, палаци, фонтани й храми — вибухає, розривається феєрверками. Звуку немає. Місто горить мовчки, як на картинці: білий, жовтий, червоний, жовтогарячий. Ніяких криків. Людей не видно: вони мають уже бути мертві. Поруч із нею він, у спалахах світла.
— Від нього нічого не залишиться, — каже він. — Купа каміння, кілька старих слів. Тепер він зник, його стерто, і ніхто його не пам’ятатиме.
— Але ж він був таким прекрасним! — вигукує вона.
Тепер їй здається, що вона знає це місце, дуже добре знає, наче свої п’ять пальців. У небі сходять три місяці. «Зікрон, — думає вона. — Люба планета, край мого серця, де колись, дуже давно, я була щаслива». Тепер усе зникло, усе зруйновано. Їй нестерпно дивитися на полум’я.