— Прекрасним для декого, — каже він. — Це завжди проблема.
— Що пішло не так? Хто це зробив?
— Літня пані.
— Що?
— L’histoire, cette vieille dame exaltée et menteuse.
Він сяє, наче луджене залізо. Очі — вертикальні щілинки. Він не такий, яким вона його пам’ятає. Усе, що робило його особливим, вигоріло.
— Не зважай, — каже він. — Його знову відбудують. Так завжди буває.
Тепер вона його боїться.
— Ти так змінився, — каже вона.
— Ситуація була критична. Мусили вогнем боротися з вогнем.
— Але ж ви перемогли. Я знаю, що перемогли!
— Ніхто не переміг.
Вона помилилася? Звісно ж, були новини про перемогу.
— Був парад, — каже вона. — Я про це чула. Грав оркестр.
— Подивися на мене, — каже він.
Але вона не може. Не може зосередитися на ньому: він не сидить спокійно. Він невизначений, колихається, як полум’я свічки, хоч і позбавлений світла. Вона не бачить його очей.
Він мертвий, звісно ж. Звичайно, мертвий — хіба вона не отримала телеграму? Але це всього лиш вигадка, усе це. Усього лиш інший вимір космосу. Чому тоді тут така пустка?
Тепер він віддаляється, і вона не може його покликати, не може вичавити з горла ані звуку. Він зник.
Вона відчуває, як серце стискається. «Ні, ні, ні, ні», — лунає голос у її голові. Обличчям біжать сльози.
Саме тоді вона прокидається насправді.
XIII
Рукавиці
Сьогодні йде дощ, слабенький, незначний дощик раннього квітня. Сині проліски вже починають квітнути, нарциси показали мордочки над землею, виповзають незабудки-самосійки, готові поїдати світло. Ось він — іще один рік буяння й штовхання рослин. Вони ніколи від цього не втомлюються: рослини не мають пам’яті, у цьому справа. Не можуть згадати, скільки разів вони це вже робили.
Мушу визнати, мені дивно, що я все ще тут, усе ще говорю до тебе. Мені зручніше вважати, що це бесіда, хоча, звісно ж, це не так: я нічого не говорю — ти нічого не чуєш. Єдине, що нас поєднує, — ця чорна лінія, нитка, кинута на порожню сторінку, у порожнє повітря.
Зимова крига на порогах Лувето майже зникла, навіть у затінку скель. Вода, чорна, а тоді біла, б’ється об розколини у вапняку, перекочується через брили легко, як завжди. Гуркоче голосно, але заспокійливо, майже привабливо. Видно, що людей тягне до неї. До водоспадів, до височини, до пустель і глибоких озер — тих місць, звідки не повертаються.
Цього року в річці поки знайшли лише одне тіло — молоду наркоманку з Торонто. Ще одна дівчина поквапилася. Ще одне змарноване життя, її власне. У неї тут родичі, тітка з дядьком. На них уже поглядали так, наче вони мали якийсь стосунок до цього; вони вже ходили зі злими, загнаними в глухий кут обличчями свідомо невинних. Я певна: не було підстав звинувачувати їх, але вони живі, а тих, хто живий, завжди звинувачують. Такі вже правила в цих речах. Нечесно, але вже як є.
Учора вранці приїжджав Волтер щодо «весняного настроювання» — так він називає ті господарські роботи, за які береться щороку від мого імені. Він приніс свою валізу з інструментами, ручну електропилку, електричну викрутку: для нього немає нічого кращого, ніж гудіти, наче він мотор.
Усі інструменти чоловік лишив на ґанку, тоді потупотів будинком. Повернувся із задоволеним обличчям.
— У садовій хвіртці дошка відпала, — сказав він. — Можу сьогодні її прибити, а пофарбую, уже як підсохне.
— Та не переймайся, — відповідаю я, як і щороку. — Тут усе розвалюється, але воно ще мене переживе.
Волтер, як завжди, це ігнорує.
— Ще сходинки на вході, — каже він. — Потребують фарби. Одна от-от відвалиться, наб’ємо нову зверху. Якщо лишити надовго, туди потрапить вода й усе зогниє. Чи, може, для ґанку взяти морилку — вона краща для дерева. Пофарбуємо краї іншим кольором, щоб люди бачили, куди ступають, бо зараз легко промахнутися, зашкодити собі.
«Ми» він каже з увічливості, а під «людьми» має на увазі мене.
— Нову сходинку зроблю сьогодні, трохи пізніше.
— Ти змокнеш весь, — сказала я. — На каналі погоди попереджали, що й далі дощитиме.
— Ні, розвидніється.
Він навіть не глянув на небо.
Волтер поїхав за потрібними дрібницями, — якимись плашками, гадаю, — а я провела цей час на софі у вітальні, наче примарна героїня, яку забули на сторінках власної книжки й залишили там жовтіти, укриватися пліснявою й розсипатися разом зі сторінками.
«Нездоровий образ», — сказала б Майра.
«А що ти пропонуєш?» — відповіла б я.
Справа в тому, що моє серце знову вередує. «Вередує» — дивне слово. Люди вживають його, щоб мінімізувати серйозність свого стану. Мається на увазі, що болюча частина тіла (серце, шлунок, печінка — байдуже) — неспокійне розбещене дитя, яке можна заспокоїти ляпасом чи різким словом. І що ці симптоми — тремтіння й біль, пульсація — просто вистава, що орган, про який ідеться, скоро припинить свої пустощі й вихваляння та повернеться до спокійної роботи за лаштунками.
Лікар невдоволений. Він усе буркотить про аналізи й знімки, про подорожі до Торонто, де причаїлися спеціалісти, ті нечисленні, які ще не подалися туди, де пасовиська зеленіші. Він змінив мої пігулки, додав до арсеналу ще одні. Навіть сказав про можливу операцію. Я спитала, що це має бути й чого ми цим досягнемо? Виявилося, що зусиль забагато, а от досягнень — не дуже. Він підозрює, що підійде хіба цілком новий агрегат — його слово, наче йдеться про посудомийну машину. Доведеться стати в чергу, чекаючи на чужий агрегат, уже не потрібний власникові. Тобто, якщо говорити прямо, — на чуже серце, вирване з якогось юнака: немає сенсу пересаджувати таке ж зношене й зморшкувате, як те, що доведеться викинути. Потрібно щось свіже й соковите.
Але хтозна, звідки вони їх беруть? Мені здається, що від вуличних дітей Латинської Америки, — ходять такі параноїдальні чутки. Крадені серця, серця з чорного ринку, викручені з-поміж зламаних ребер, теплі, кровисті, піднесені несправжньому богу. Хто цей несправжній бог? Ми. Ми й наші гроші. Так би сказала Лора. Ріні б застерегла: «Не чіпай цих грошей, ти не знаєш, де вони були».
Чи могла б я жити в мирі із собою, знаючи, що в мені серце мертвої дитини?
Але як ні, що тоді?
Будь ласка, не плутай цю безладну журбу зі стоїцизмом. Я п’ю пігулки, ходжу на свої переривчасті прогулянки, але з жахом нічого зробити не можу.
Після обіду — шматок підсохлого сиру, склянка сумнівного молока, зів’яла морквина, бо Майра цього тижня не виконала взяте за власною ініціативою зобов’язання заповнювати мій холодильник, — повернувся Волтер. Він вимірював, пиляв, грюкав, заколочував, тоді постукав у задні двері, вибачився за гамір і сказав, що тепер усе на місці.
— Я зварила тобі кави, — сказала я. Це наш ритуал під час його квітневих візитів. Чи я її спалила? Байдуже — він звик до Майриної.
— Ви ж не проти?
Він обережно стягнув свої гумові чоботи й лишив на ґанку: Майра натренувала, йому не можна нести, як вона каже, його бруд на, як вона каже, її килими, — тоді пройшов навшпиньки у своїх велетенських шкарпетках по моїй кухні, яка завдяки енергійному відшкрябуванню й поліруванню Майриної жінки тепер слизька й зрадлива, як льодовик. Колись на підлозі був корисний липкий шар із пилу й бруду, наче клейкий покрив, але його більше нема. Треба буде посипати її піском, інакше я коли-небудь послизнусь і щось собі зламаю.
Дивитися, як Волтер рухається навшпиньки, було справжньою розвагою — наче слон ішов по яйцях. Він підійшов до столу, виклав на нього свої жовті шкіряні робочі рукавиці, і вони лежали там, як величезні додаткові лапи.