— Новенькі, — завважила я. Вони були такі нові, що ледь не світилися. Жодної подряпини.
— Майра дістала. Хлопець за три вулиці від нас відтяв собі пальці лобзиком, і вона вся аж закипіла, переживала, що я теж щось таке можу, а то й гірше. Але той хлоп — просто телепень, переїхав сюди з Торонто, вибачайте за французьку, йому взагалі не можна пилку в руки давати, він би й голову собі відпиляв, хоч не скажеш, що світ щось від цього втратив би. Я їй казав: треба бути зовсім несповна розуму, щоб таке втнути, та й лобзика не маю. Але вона змушує мене всюди вдягати ці кляті штуки. Щоразу, як виходжу з дому: гей, ось твої рукавиці.
— Ти ж можеш їх загубити, — мовила я.
— Вона купить інші, — похмуро відповів він.
— То залиш їх тут. Скажеш, що забув і потім забереш, а тоді просто не забирай.
Я уявила собі, як довгим самотнім вечором тримаю в руках одну з покинутих шкіряних рук Волтера: сякий-такий, а компаньйон. Жалюгідно. Може, мені слід купити собі кота чи маленького собачку. Щось тепле, пухнасте й некритичне, приятеля, що допомагатиме мені нести вечірню вахту. Ссавці потребують зграї: забагато самотності шкодить зору. Але якщо я щось таке собі заведу, дуже ймовірно, що перечеплюся через нього й зламаю собі шию.
Вуста Волтера смикнулися, з’явилися кінчики верхніх зубів: він посміхався.
— Великі уми мислять однаково, га? — сказав він. — То, може, викинете цих паскудників у смітник ненавмисно-спеціально?
— Волтере, ти шибеник, — сказала я.
Волтер усміхнувся ширше, поклав п’ять ложок цукру собі в каву, випив чи не одним ковтком, тоді сперся руками на стіл і піднісся в повітря, наче обеліск на мотузках. У цьому його русі я раптово побачила, яким буде його останній учинок стосовно мене: він підніматиме один край моєї труни.
Чоловік теж це знає. Завжди поруч, він не просто так майстер на всі руки. Він не буде метушитися, не впустить мене, переконається, що в цій останній короткій подорожі я їхатиму безпечно, надійно й у горизонтальному положенні. Скаже «підняли» — і мене піднімуть.
Це похмуро, я знаю. І сентиментально теж. Але прошу: змирися зі мною. Тим, хто помирає, дозволені слабкості, як дітям у день народження.
Домашні вогнища
Учора ввечері я дивилася новини по телевізору. Не варто було цього робити: шкідливо для травлення. Десь триває чергова війна, із тих, що вони називають дрібними конфліктами, хоч, звісно, він зовсім не дрібний для людей, які в нього втрапили. Усі ці війни схожі: чоловіки в камуфляжі із замотаними носами й ротами, дим пливе, будинки розвалюються, ридають розбиті цивільні. Безкінечні матері несуть безкінечних обвислих на руках дітей із заляпаними кров’ю личками; безкінечні ошелешені старі люди. Молодих посилають на війну й убивають, щоб помститися, — так греки зробили з Троєю. Наскільки я пригадую, Гітлер теж цим виправдовував убивство єврейських дітей.
Війни вибухають і згасають, а тоді спалахують деінде. Будинки розламуються, наче яєчна шкаралупа, їхній вміст згоряє, або розкрадається, або мстиво розтоптується ногами; біженців обстрілюють із літаків. У мільйоні підвалів ошелешені королівські родини стають перед розстрільними загонами; їх не врятують коштовності, зашиті в корсети. Війська Ірода патрулюють тисячі вулиць; Наполеон по сусідству втікає з краденим сріблом. Після вторгнення, будь-якого вторгнення, у канавах повно зґвалтованих жінок. Правду кажучи, і зґвалтованих чоловіків теж. Зґвалтованих дітей, зґвалтованих собак і котів. Усе може вийти з-під контролю.
Але не тут, не в цих спокійних, млосних водах, не в Порт-Тікондерозі, попри одного-двох нариків у парках, попри рідкісні пограбування, попри тіло, яке іноді можуть знайти на порогах. Ми тут сидимо навпочіпки, випиваємо свою склянку перед сном, жуємо в ліжку, дивлячись на світ, як через замкову щілину, а коли розуміємо, що з нас годі, вимикаємо телевізор. «Годі з нас двадцятого століття», — кажемо ми, ідучи нагору. Але десь далеко чути ревіння, наче могутня хвиля мчить до берега. Це двадцять перше століття змітає все на своєму шляху, немов космічний корабель, повний безжальних прибульців з очима ящерів, чи металевий птеродактиль. Зрештою він викурить нас, зірве сталевими пазурами дахи з наших благеньких нірок, і ми постанемо такі ж голі, тремтячі, голодні, хворобливі й безнадійні, як і решта.
Вибач за цей відступ. У моєму віці отримуєш насолоду від таких апокаліптичних видінь. Кажеш: «Кінець світу близько». Брешеш собі: «Добре, що я його не побачу», — тоді як насправді тільки цього й хочеш: дивитися на нього в шпарину, поки він тебе не стосується.
Але нащо хвилюватися через кінець світу? Щодня світ закінчується для когось. Час піднімається, піднімається, а коли доходить до рівня твоїх очей, ти тонеш.
Що було далі? На мить я загубила хід думок, згадати важко, але згадую. То була війна, звісно ж. Ми не були до неї готові, але водночас знали, що вже були там раніше. Той же холод, що накочувався на нас туманом, у якому я народилася. А тоді все тривожно затремтіло: стільці, столи, вулиці й ліхтарі, небо, повітря. За ніч величезні шматки того, що вважали реальністю, просто зникли. Так буває, коли приходить війна.
Але ти надто юна, щоб пам’ятати, яка то могла бути війна. Для кожного, хто пережив війну, вона Війна. Та, про яку мовлю я, почалась у вересні 1939 року й тривала до… Що ж, це можна прочитати в підручниках. Можеш подивитися.
«Хай у домівках горить вогонь» — один зі старих слоганів тієї війни. Коли я чула його, то уявляла собі орду жінок із розпатланим волоссям і мерехтливими очима, які нишком прокрадаються по одній чи парами у світлі місяця й підпалюють власні будинки.
У місяці перед початком війни мій шлюб із Річардом почав занепадати, хоча можна сказати, що він таким був від самого початку. У мене стався один викидень, тоді — другий. Річард зі свого боку, як я підозрювала, завів одну коханку, тоді — іншу; як згодом скаже Вініфред, то було неминуче з огляду на стан мого здоров’я та Річардові потреби. У ті дні чоловіки мали потреби; вони були численні, чатували в найтемніших куточках і щілинах чоловічої сутності, час від часу набирали сили й вистрибували звідти, наче зграя щурів. Вони були сильні й підступні — як можна було чекати, що нормальний чоловік здатний їм опиратися? Цієї теорії дотримувалася Вініфред, і, правду кажучи, не одна вона.
Коханками Річарда були (як я припускала) його секретарки — завжди дуже юні, обов’язково гарненькі, досить пристойні дівчата. Він наймав їх свіженькими після тих курсів, які ті закінчували. Якийсь час, коли я телефонувала до його офісу, вони відповідали мені знервовано, але поблажливо. Ще їм доводилося купувати мені подарунки й замовляти квіти. Він любив чітко розставляти пріоритети: я була його законною дружиною, і Річард не мав жодного наміру розлучатися зі мною. Розлучений чоловік не стане лідером країни, у ті часи це було неможливо. Така ситуація давала мені певну владу, але за умови, що я не скористаюся нею. Насправді я мала владу, тільки якщо вдавала, що нічого не знаю. Над ним зависла загроза того, що я можу дізнатися, можу розкрити те, що й так не було таємницею, і тоді випущу на волю все можливе зло.
Чи мене це обходило? Так, до певної міри. Але я казала собі, що краще мати півбуханця, ніж нічого, а з Річарда виходив неабиякий буханець. Він був хлібом на моєму столі, для мене й для Еймі. Ріні часто казала: «Будь вища за це», — і я намагалася бути вищою. Намагалася піднятися над цим у небо, як повітряна кулька-втікачка, іноді мені це навіть вдавалося.
Я навчилася займати свій час. Узялася за садівництво, цього разу — серйозно, і мала певні результати. Не все помирало. Я планувала розбити тінистий сад багаторічних рослин.
Річард дотримувався правил пристойності. Я теж. Ми разом відвідували обіди й коктейльні вечірки, разом з’являлися й разом ішли, і чоловік притримував мене за лікоть. Ми звикли випивати перед вечерею — склянку, дві, тоді три; я, мабуть, надто захопилася джином у тому чи іншому вигляді, але була далеко від краю, поки відчувала пальці на ногах і тримала язик за зубами. Ми досі ковзали по поверхні — по тонкій кризі хороших манер, яка приховувала темну заводь: якщо крига розтанула, тобі кінець.