Мета моєї прогулянки сьогодні — «Фабрика ґудзиків». Там я мала намір випити свою ранкову каву. Лікар попередив мене щодо кави, але ж йому лише п’ятдесят, і він бігає підтюпцем у шортах, виставивши свої волохаті ноги. Він не знає всього, хоча сам ніколи б у це не повірив. Якщо мене не вб’є кава, це зробить щось інше.
Ері-стрит була переповнена туристами переважно середнього віку, вони сунули носи в сувенірні крамниці, перебирали книги в книжкових, байдикуючи, перш ніж поїхати після обіду на театральний фестиваль неподалік і розслабитися там на кілька годин, спостерігаючи за підступністю, садизмом, зрадами й убивствами. Дехто з них рухався в тому ж напрямку, що і я, — до «Фабрики ґудзиків», побачити, які міщанські цікавинки там можна купити на згадку про короткий відпочинок від двадцятого сторіччя. Пилозбирачі — так Ріні називала схожі штуки. І туристів теж.
У їхній пастельній компанії я дійшла до місця, де Ері-стрит переходить у Мілл-стрит і йде далі вздовж річки Лувето. Через Порт-Тікондероґу тече дві річки, Жог та Лувето, — назви лишилися на згадку про французький торговий пост, який стояв колись там, де вони зливаються. Не те щоб ми в цих краях любили французьку — для нас вони Джогз та Лавтоу. Швидкі течії Лувето були принадою для перших млинів, а згодом — електростанцій. Жог, навпаки, глибока й повільна, судноплавна річка на тридцять миль над озером Ері. Саме нею возили вапняк, завдяки якому розвинулася перша промисловість — колись давно моря́ в цій місцевості відступили й лишили величезні його поклади. (То був Пермський період, Юрський? Колись я це знала.) Більшість будинків у місті збудовані з вапняку, і мій теж.
У передмісті досі стоять закинуті кар’єри — глибокі квадратні й прямокутні ями в камінні, наче будинки вийняли звідти цілими, залишивши аналогічної форми виїмки. Іноді я уявляю собі, як ціле місто постає зі змілілого доісторичного океану, розгортається, як морський анемон чи пальці гумової рукавички, якщо в неї дмухнути, — розпускається смикано, як на тих коричневих зернистих плівках про цвітіння, які раніше (коли ж то було?) показували в кінотеатрах перед фільмами. Там блукають мисливці за скам’янілостями, шукають вимерлу рибу, старовинні пальмові гілки, сувої коралів. А якщо підлітки хочуть розгулятися, це теж найкраще робити саме там. Вони розпалюють вогнища, напиваються, уживають наркотики, лізуть одне одному під одяг із таким запалом, наче щойно це винайшли, а повертаючись до міста, розбивають батьківські машини.
Мій садок виходить на ущелину Лувето, там, де річка звужується й тече вниз. Урвище достатньо круте, щоб викликати туман і благоговійний страх. Літніми вихідними туристи гуляють стежкою над прірвою чи стоять на самому краю, роблячи знімки. Я бачу їхні набридливі безвинні білі капелюхи. Скеля небезпечна, вона осипається, але місто не стане витрачати гроші на огорожу. Тут побутує думка: якщо ти клятий дурень, то заслужив на будь-які можливі наслідки. Паперові стаканці з кіоску пончиків збираються внизу у водовертях, час від часу там бувають і тіла; чи то хтось упав, чи стрибнув, чи його зіштовхнули — важко сказати, хіба що записка лишиться.
«Фабрика ґудзиків» стоїть на східному березі Лувето, за чверть милі від ущелини, вище за течією. Кілька десятиліть вона була закинута, зі зламаними вікнами, дірявим дахом — притулок щурів і пияків. Тоді комітет небайдужих громадян урятував будівлю від знесення й перетворив на торговий центр. Тут знову з’явилися клумби, зовнішні стіни було очищено, сліди часу та вандалізму стерто, хоча біля нижніх вікон досі видно чорні крила кіптяви — наслідки пожежі, яка сталася понад шістдесят років тому.
Будинок зведено з коричнювато-червоної цегли, вікна великі, багатосекційні — так на фабриках раніше робили, щоб зекономити на освітленні. Приміщення доволі витончене як на фабрику: розкішна ліпнина, у центрі кожного візерунка — кам’яна троянда, вікна загостреної форми, мансардний дах укрито зеленими та пурпуровими плитками. Поряд із ним невелика парковка. «Вітаємо гостей „Фабрики ґудзиків”» написано шрифтом, який використовували в старих цирках. Нижче дрібнішими літерами: «Паркуватися на ніч заборонено». І ще нижче розлюченим чорним маркером видряпано: «Ти не триклятий Бог, а Земля тобі не трикляте шосе». Автентичний місцевий штрих.
Головний вхід було розширено, установлено пандус для інвалідних візків, автентичні важкі двері замінено заскленими: Вхід та Вихід, На Себе і Від Себе — ці хазяйновиті четвернята двадцятого століття. Усередині грає музика: пасторальні скрипочки, раз-два-три жвавого вальсу розбитого серця. Дах у центрі теж засклено, на підлозі під ним штучна бруківка, стоять паркові лави зі свіжою зеленою фарбою, кілька наїжачених кущів у горщиках. Навколо цієї площі розташувалися різноманітні магазинчики: удають із себе торговий центр.
Голі цегляні стіни прикрашені величезними старими знімками з місцевого архіву. Спочатку впадає у вічі цитата з газети (монреальської, не нашої) з датою — 1899 рік.
Можете забути про темні сатанинські заводи старої Англії. Фабрики в Порт-Тікондерозі стоять серед розмаїття зелені, устеленої яскравими квітами, серед м’якого шепоту течії; вони чисті, добре вентильовані, робітники тут жваві й працьовиті. Якщо на заході сонця стати на витонченому новому Ювілейному мосту, який веселковою аркою із залізного мережива вигинається понад стрімким потоком річки Лувето, можна побачити чарівну країну фей, коли вогні «Фабрики ґудзиків» Чейза підморгують тобі й відображаються в сяючій воді.
На час написання то була навіть не зовсім брехня. Принаймні короткий час тут дійсно панувало процвітання, якого вистачало на всіх.
Далі — фотографія мого діда у фраку й циліндрі, із сивими баками, який разом із такими ж блискучими сановниками чекає прибуття герцога Йоркського під час його туру Канадою 1901 року. Тоді мій батько з вінком перед меморіалом жертвам війни під час його відкриття: високий чоловік із вусами та пов’язкою на оці, з урочистим обличчям. Якщо придивитися ближче, просто зібрання чорних крапок. Я відступаю назад перевірити, чи він не сфокусується, намагаюся перехопити погляд його цілого ока, але він дивиться не на мене, а на горизонт, виструнчившись, відвівши плечі назад, наче стоїть перед розстрільною бригадою. Можна сказати, непохитний.
Тоді знімок самої «Фабрики ґудзиків» 1911 року, як стверджує підпис. Машини клацають важелями, схожими на ноги коників, сталеві гребені й укриті зубцями колеса, штампувальні клапани ходять угору-вниз, створюють різні форми; за довгими столами схилилися робітники, працюють руками. З машинами вправляються чоловіки в спеціальних окулярах і куртках, із закоченими рукавами; за столами сидять жінки у фартухах, з високими зачісками. Саме жінки рахували ґудзики, пакували їх у коробки чи пришивали на картонки з прізвищем Чейз, по шість, вісім чи дванадцять ґудзиків на кожну картку.
У кінці цієї площі стоїть бар «Справжня Енчилада», по суботах там грає жива музика, а пиво начебто закуповують у місцевих дрібних броварнях. Стільниці покладені просто на бочки, уздовж однієї стіни ностальгічні кабінки із сосни. У меню, виставленому на вітрині (я ніколи не заходила всередину) екзотичні для мене страви: гарячі бутерброди, фаршировані картопляні шкурки, нáчос. Просочена жиром пожива для не надто респектабельної молоді, принаймні так каже Майра. Вона має місце в першому ряду, по сусідству, тож, якщо в «Справжній Енчиладі» щось коїться, вона це не пропустить. Каже, там харчується сутенер, а ще й наркодилер — обидва ходять туди серед білого дня. Майра мені їх показувала, збуджено шепочучи. Сутенер був убраний у костюм-трійку й схожий на біржового брокера. Наркодилер мав сиві вуса й джинсовий костюм, як у давнього профспілкового активіста.
Крамничка Майри — «Пряникова хатинка, подарунки й сувеніри». Там пахне солодко й пряно (певно, освіжувач повітря з корицею) і продається чимало всього: баночки джему з накладками на кришку з набивного ситцю; подушки у формі серця з травами всередині, які пахнуть сіном; недолугі вирізані скрині від «традиційних майстрів»; ковдри з клаптиків, начебто пошиті менонітами; щітки для чищення унітазів із качиними головами на ручках. Майра думає, що саме так жителі великих міст уявляють собі життя в провінції, життя своїх пасторальних сільських предків — візьміть із собою трохи історії. Наскільки я пам’ятаю, історія ніколи не була такою привабливою й точно вже не такою чистою, але реальні речі ніколи б так добре не продавалися. Люди надають перевагу минулому, яке не смердить.