Півжиття краще за його відсутність.
Я так і не змогла переконливо розповісти про Річарда. Він лишається пласкою картонною фігурою. Я це знаю. Не можу насправді описати його, дібрати точний фокус: він розмивається, як обличчя на мокрій закинутій газеті. Навіть тоді він видавався мені водночас і надто приземленим, і надто нереальним. Усе від того, що Річард мав забагато грошей, був надто стверджений у світі: виникала спокуса очікувати від нього більшого, ніж було насправді, тому те, що в ньому було посереднього, здавалося недоліком. Він був безжальний, але не як лев, швидше, як великий гризун. Він рив підземні тунелі, знищував, перегризаючи коріння.
Річард мав можливість робити широкі жести, щедрі вчинки, але не робив нічого. Він став наче пам’ятником собі самому — величезний, публічний, вражаючий, порожній.
Не те щоб він був завеликим для свого положення — він радше не дотягував до нього. Якщо говорити коротко.
Коли почалася війна, Річард був у скруті. Він мав надто тісні зв’язки з німцями у своїх справах, надто захоплювався ними у своїх промовах. Як чимало його товаришів, він надто вже заплющував очі на те, як брутально вони порушували правила демократії; тієї демократії, яку чимало наших лідерів проголошували неефективною, але зараз відчайдушно прагнули захистити.
До того ж Річард втратив чимало грошей, адже не міг більше торгувати з тими, хто за ніч став ворогом. Довелося поплазувати, повклонятися; йому це не дуже личило, але він це робив. Річардові вдалося зберегти свій статус і знову опинитись у фаворі (він був не єдиним із брудними руками, тож інші вирішили не тицяти в нього своїми нечистими пальцями): скоро його фабрики працювали на повну, усе на потреби війни — і не було більшого за нього патріота. Саме так він і викрутився, коли Росія перейшла на бік союзників і Йосип Сталін раптово став усіма улюбленим дядечком. Так, Річард чимало поганого говорив про комуністів, але то було давно. Тепер усе це замели під килим, бо хіба ж ворог ворога нам не друг?
Я тим часом продиралася крізь дні, один за одним, не так, як завжди, — звична рутина змінилася, — але як могла. Нині можу описати тодішню себе як похмуру. Або ж очманілу — теж годиться. Уже не треба було готуватися до вечірок у садках, шовкові панчохи можна було дістати хіба на чорному ринку. М’ясо видавали нормовано, як масло й цукор; якщо хотілося більше, — більше за інших, — було важливо мати певні зв’язки. Ніяких уже трансатлантичних подорожей на шикарних лайнерах — «Квін Мері» став транспортником. Радіо з портативного оркестру перетворилося на божевільного й фанатичного оракула; щовечора я вмикала його, щоб послухати новини, які спершу постійно були погані.
Війна все тривала й тривала, як невтомний двигун. Вона виснажувала людей — ця постійна жахлива напруга. То було наче слухати, як хтось скрегоче зубами в передранкових сутінках, коли сам лежиш без сну ніч за ніччю.
Однак були й приємні моменти. Містер Мерґатройд пішов від нас до війська. Тоді я навчилася керувати автомобілем. Узяла одну з машин, здається, «Бентлі», і Річард зареєстрував її на мене — так нам припадало більше бензину. (Бензин, звісно ж, теж був нормований, хоч для таких, як Річард, трохи менше.) Це дало мені крихту свободи, хоча така свобода тепер мені була ні до чого.
Я застудилася, застуда перейшла в бронхіт — тієї зими хворіли всі. На лікування пішли місяці. Я чимало часу провела в ліжку, сумувала, усе кашляла й кашляла. Більше не ходила на кінохроніки, не дивилася на промови, битви, бомбардування, спустошення, перемоги, навіть вторгнення. Хвилюючі часи — так нам казали, але я втратила цікавість до них.
Кінець війни був уже близько. Наближався й наближався. Тоді настав. Я пам’ятаю тишу, яка панувала після закінчення попередньої війни, а тоді звук дзвонів. Тоді був листопад, калюжі скуті кригою, а тепер — весна. Були паради. Декларації. Труби.
Але це не так просто — закінчити війну. Війна — це величезна пожежа. Попіл від неї летить далеко й осідає повільно.
Кондитерська «Діана»
Сьогодні я дійшла аж до Ювілейного мосту, тоді — до кіоску з пончиками, де з’їла майже третину апельсинового вергуна. Великий жмуток борошна й жиру розійшовся по артеріях, як мул.
Тоді пішла до вбиральні. У середній кабінці хтось був, тож я чекала, уникаючи погляду в дзеркало. Вік робить шкіру тоншою: бачиш усі вени, кожне сухожилля. Тебе саму він робить товстішою. Важко згадати, якою була раніше, коли не мала такої шкірки.
Двері нарешті відчинилися, вийшла дівчина — смаглява, у похмурому одязі, очі наведені кіптявою. Вона верескнула, тоді засміялася.
— Вибачте, — сказала. — Я вас не побачила, ви мене налякали.
Акцент мала іноземний, але вона була на своєму місці, належала до нації молодих. Це я тепер чужинка.
Останнє сповіщення золотавим маркером: До Раю не потрапиш без Ісуса. Над ним уже попрацювали коментатори: Ісуса викреслили, над ним чорним написали Смерті.
Нижче зеленим: Рай у зерні піску. Блейк.
Ще нижче помаранчевим: Рай на планеті Зенор. Лора Чейз.
Обидві цитати неправильні.
Війна офіційно завершилась у перший тиждень березня — тобто війна в Європі. Лора переймалася б лише цією її частиною.
Вона зателефонувала через тиждень. То було вранці, через годину після сніданку, вона знала, що Річарда тоді не буде вдома. Я не впізнала її голос, уже перестала на неї чекати. Спочатку подумала, що телефонує хтось від моєї кравчині.
— Це я, — сказала Лора.
— Де ти? — обережно спитала я. Не забувай, вона тоді вже була для мене невідомою змінною і, можливо, нестабільною.
— Я тут, — відповіла вона. — У місті.
Не сказала мені, де зупинилася, але назвала ріг вулиць, на якому я могла її підібрати пізніше того дня. Я сказала, що ми тоді можемо випити чаю. Хотіла взяти її до кондитерської «Діана» — там було безпечно, малолюдно, обслуговувалися переважно жінки, мене там знали. Сказала, що візьму своє авто.
— О, то в тебе тепер є авто?
— Більш-менш, — я описала їй ситуацію.
— Схоже на колісницю, — легко мовила вона.
Лора стояла на розі Кінґ-стрит та Спадіна-стрит, саме там, де й сказала. Район був не найприємніший, утім це її не турбувало. Я посигналила, вона помахала мені, підійшла й сіла в авто. Я нахилилася, поцілувала її в щоку й одразу ж відчула себе зрадницею.
— Не віриться, що ти справді тут, — сказала їй.
— І все одно я тут.
Раптом я зрозуміла, що зараз заплачу; Лорі, здавалося, було байдуже. Хоча щока в неї була дуже холодна. Холодна й худа.
— Сподіваюся, ти нічого не казала Річардові про те, що я тут. Чи Вініфред, — додала вона, — бо це одне й те саме.
— Я б так не вчинила, — сказала я. Вона промовчала.
Будучи за кермом, я не могла дивитися прямо на неї. З цим довелося зачекати, поки не припаркуюся, тоді поки ми не дійдемо до кондитерської, а потім не всядемося одна навпроти одної. Нарешті я могла бачити її всю, повністю.
Це була та Лора, яку я пам’ятала, і водночас не та. Старша, звісно ж, — ми обидві стали старші, — але не тільки. Вона була охайно, навіть суворо вбрана в блякло-блакитну сукню з плісированим ліфом і маленькими ґудзиками спереду; волосся стягнуте на потилиці. Вона здавалася змарнілою, упалою, вибіленою, але водночас і прозорою — наче з її шкіри назовні виривалися крихітні промінці, ніби шипи світла пробивали її в колючій імлі, як у чортополоху, який тримають проти сонця. Це важко описати. (І ти не надто довіряй моєму опису: зір у мене тоді вже псувався, потрібні були окуляри, хоч я того ще не знала. Пухнасте сяйво навколо Лори цілком могло бути оптичною ілюзією.)