Ми зробили замовлення. Вона хотіла кави — не чаю. Я попередила, що кава буде погана: через війну в такому місці хорошої кави не знайдеш. Але вона відповіла:
— Я звикла до поганої кави.
Ми мовчали. Я не знала, з чого почати. Ще не була готова питати її, що вона робить у Торонто. Тож спитала, де вона була весь цей час. Що робила?
— Спочатку я була в Авалоні, — відповіла Лора.
— Але ж він замкнений! — Так було всю війну. Ми роками не поверталися до нього. — Як ти потрапила всередину?
— Ну, знаєш, — мовила вона, — ми завжди могли залізти туди, коли хотіли.
Я згадала вугільний жолоб, сумнівний замок на одних дверях до підвалу. Але їх відремонтували, давно вже.
— Ти розбила вікно?
— Не довелося. Ріні лишила собі ключа, — сказала Лора. — Але не говори.
— Пічку не можна було вмикати. Опалення ніякого не було, — мовила я.
— Не було, — погодилася вона. — Але було чимало мишей.
Принесли нашу каву. Вона смакувала горілими крихтами та смаженим цикорієм, і не дивно, зважаючи на те, що в неї нині кладуть.
— Може, хочеш тістечко чи ще щось? — спитала я. — Тут непогано готують.
Вона була така худенька. Мені здалося, що тістечко їй не завадило б.
— Ні, дякую.
— А що ти тоді робила?
— Тоді мені виповнився двадцять один, я отримала трохи грошей від батька. Тож поїхала до Галіфакса.
— Галіфакс? Чому Галіфакс?
— Туди приходять кораблі.
Я не заглиблювалася далі. На те були причини, у Лори завжди так було; від цієї причини я вирішила закритися.
— Але що ти робила?
— То одне, то інше, — відповіла вона. — Намагалася бути корисною.
Більше нічого про це вона не сказала. Гадаю, то була якась чергова кухня абощо. Чи миття вбиралень у лікарні.
— Ти не отримувала моїх листів? З «Белли Вісти»? Ріні казала, що ні.
— Ні, — сказала я. — Жодного.
— Думаю, то вони їх украли. І вони не дозволяли до мене телефонувати чи навідуватися?
— Сказали, що тобі це шкідливо.
Лора коротко засміялася.
— Це було б шкідливо для тебе, — мовила вона. — Тобі правда не варто було лишатися там, у тому домі. Не варто було лишатися з ним. Він дуже злий.
— Знаю, ти завжди так думала, але що я можу вдіяти? — сказала я. — Він не розлучиться зі мною. Та й грошей у мене нема.
— Це не виправдання.
— Можливо, для тебе. У тебе є гроші з батькового трасту, а в мене такого немає. І як бути з Еймі?
— Ти могла б узяти її із собою.
— Це легше сказати, аніж зробити. Вона може відмовитися. Зараз донька дуже прив’язана до Річарда, якщо хочеш знати.
— Чому це? — спитала Лора.
— Він її балує. Купує всяке.
— Я писала тобі з Галіфакса, — змінила тему сестра.
— Цих листів я теж не отримувала.
— Думаю, Річард читає твою пошту, — сказала Лора.
— Гадаю, що так, — відповіла я.
Розмова пішла не очікуваним для мене шляхом. Я думала, що втішатиму її, співчуватиму їй, слухатиму сумну оповідь, але вона натомість повчала мене. Як легко ми повернулися до старих ролей.
— Що він говорив тобі про мене? — спитала вона. — Про те, як запроторив мене до того місця?
Ну ось, дійшли. Це було перехрестя: або Лора божевільна, або Річард брехав. Я не могла вірити в усе одразу.
— Він розповів мені дещо, — ухильно мовила я.
— Що саме? Не хвилюйся, я не засмучуся. Просто хочу знати.
— Він сказав, що ти… ну, психічно нестабільна.
— Звісно ж, він так сказав. Що ще?
— Сказав, ти думала, що була вагітна, але то було саме марення.
— Я була вагітна. У тому й уся справа, тому вони й забрали мене подалі з таким поспіхом. Вони з Вініфред були страшенно перелякані. Такий скандал, така ганьба — можеш собі уявити, на що це перетворило б його товсті перспективи.
— Так, уявляю собі.
Я все це уявляла: дзвінки від лікаря, тишком-нишком, паніку, поспішні змови, метушливий план. Тоді інша версія подій, неправдива, вигадана для мене. Я завжди була доволі покірна, але вони мали знати, що все має свою межу. Певно, боялися того, на що я здатна, якщо вони її перетнуть.
— Загалом дитини я не народила. У тій клініці, у «Беллі Вісті», і таке теж роблять.
— І таке теж? — я почувалася дурепою.
— Маю на увазі, окрім їхньої маячні, усіх тих пігулок і апаратів. Вони роблять аборти, — мовила Лора. — Присипляють тебе ефіром, як дантисти. Дістають дитину. А тоді кажуть, що ти все це вигадала. Коли ти їх звинувачуєш, вони заявляють, що ти небезпечна для себе й для інших.
Вона говорила так спокійно, так правдоподібно.
— Лоро, ти впевнена? — спитала я. — Тобто щодо дитини. Ти точно впевнена, що вона була?
— Звісно, впевнена, — відповіла вона. — Для чого мені таке вигадувати?
Тут досі можна було сумніватися, але цього разу я їй повірила.
— Як це сталося? — прошепотіла я. — Хто батько?
Такі речі говорять пошепки.
— Якщо ти досі не знаєш, то навряд чи варто тобі казати, — мовила Лора.
Я припустила, що то міг бути Алекс Томас — єдиний чоловік, який коли-небудь цікавив Лору, крім батька й Бога. Мені дуже не хотілося це визнавати, але я не мала вибору. Вони, певно, зустрічались у ті дні, коли Лора прогулювала заняття у своїй першій школі в Торонто, і згодом, коли більше не ходила до школи; коли всі думали, що вона розраджує старих бідняків у лікарні, убрана у свій лицемірний святенницький фартушок, — вона насправді брехала весь цей час. Поза сумнівом, цей фартушок його заводив — ексцентрична дешева дрібниця. Можливо, для цього вона й покинула навчання — щоб зустрічатися з Алексом. Скільки їй було — п’ятнадцять, шістнадцять? Як він міг таке вчинити?
— Ти його кохала? — спитала я.
— Кохала? — перепитала Лора. — Кого?
— Ну… ти знаєш. — Я не могла вимовити його ім’я.
— О, ні, зовсім ні, — відповіла сестра. — Це все було жахливо, але я мусила. Мала принести цю жертву. Узяти біль і страждання на себе. Я пообіцяла Богу. Знала: якщо це зроблю, він врятує Алекса.
— Що ти таке говориш? — Моя нововіднайдена віра в притомність Лори розсипалася: ми повернулись у царство її божевільної метафізики. — Урятує Алекса від чого?
— Від полону. Його застрелили б. Келлі Фіцсиммонс знала, де він, і видала його. Видала Річардові.
— Я в це не вірю.
— Келлі була донощицею, — сказала Лора. — Так Річард мені говорив: Келлі його інформувала. Пам’ятаєш, коли вона втрапила за ґрати й Річард її звільнив? Тому він це й зробив. Мав зобов’язання перед нею.
Така версія подій була ще більш неймовірною. А ще жахливою, хоч імовірність того, що це правда, була дуже, дуже маленька. Але якщо було саме так, то Келлі брехала. Звідки вона могла знати, де був Алекс? Він так часто переїздив.
Хоча він міг і тримати з нею зв’язок. Міг би. Вона була однією з тих, кому він міг довіряти.
— Я дотрималася своєї частини домовленості, — вела далі Лора. — Усе спрацювало. Бог не обманює. Але тоді Алекс поїхав на війну. Тобто після повернення з Іспанії. Так Келлі сказала — мені сказала.
Я не могла розібратися, відчула запаморочення.
— Лоро, — мовила я. — Чому ти сюди приїхала?
— Бо війна скінчилася, — терпляче пояснила Лора. — Алекс скоро повернеться. Якби мене тут не було, він не знав би, де шукати. Він не знав би про «Беллу Вісту», про те, що я поїхала до Галіфакса. Єдина моя адреса, яку він знає, — твоя. Він якось сповістить мене.