Її залізна впевненість істинної вірянки страшенно злила мене.
Я хотіла струсонути її. На мить заплющила очі й побачила ставок в Авалоні, кам’яну німфу, що торкається води пальцями ніг. Відчула пекуче сонце, яке сяяло на гумовому зеленому листі того дня, після похорону матері. У мене тоді болів живіт — забагато тістечок і цукру. Лора сиділа на краю біля мене, самовдоволено мугикала собі під ніс, упевнена в тому, що все гаразд і янголи на її боці, бо вона уклала таємну, схиблену угоду з Богом.
Мої кінчики пальців свербіли від злості. Я знала, що було далі. Я штовхнула її.
Я наближаюся до частини, яка досі переслідує мене. Мені слід було прикусити язика, тримати рот на замку. Я мала збрехати з любові або сказати щось інше — що завгодно, тільки не правду. Ріні завжди казала: «Не буди сновиду. Потрясіння може вбити її».
— Лоро, мені дуже прикро тобі це казати, — мовила я, — але що б ти не робила, Алекса це не врятувало. Він мертвий. Його вбили на війні шість місяців тому. У Голландії.
Світло навколо неї вицвіло. Вона сильно зблідла. Це було наче дивитися, як холоне віск.
— Звідки ти знаєш?
— Отримала телеграму. Мені її надіслали, бо він вказав мене найближчою родичкою.
Навіть тут я ще могла все змінити, могла сказати: «То мала бути помилка, телеграма мала призначатися тобі». Але я цього не зробила. Натомість мовила:
— То було дуже необачно з його боку. Не варто було цього робити, зважаючи на Річарда. Але розумієш, родичів у нього не було, а ми з ним були таємними коханцями вже давно — кого ще він міг записати?
Лора нічого не казала. Тільки дивилася на мене. Дивилася крізь мене. Тільки Богу відомо, що вона бачила. Тонучий корабель, палаюче місто, ніж у спину. Однак я впізнала цей погляд: саме він був у неї того дня, коли вона ледь не втопилась у Лувето, саме коли вона йшла на дно, — нажаханий, холодний, захоплений. Сяючий, наче сталь.
За мить вона підвелася, потягнулася через стіл, узяла мою сумочку швидко й делікатно, наче в ній було щось крихке. Тоді розвернулась і вийшла з кафе. Я не зупинила її. Сестра заскочила мене зненацька, і, поки я сама встигла встати, Лори вже не було.
З оплатою рахунку виникли проблеми: я не мала грошей, крім тих, що були в сумочці, яку, як я пояснила, моя сестра помилково забрала. Я пообіцяла заплатити наступного дня. Владнавши все, я майже побігла до місця, де поставила авто. Його не було. Ключі теж лежали в сумочці. Я не знала, що Лора навчилася кермувати.
Кілька кварталів я йшла, вигадуючи різні історії. Не могла розповісти Річардові й Вініфред, що насправді сталося з моїм автомобілем: це було б використано як іще один доказ проти Лори. Натомість я скажу, що машина зламалася, її відбуксували до гаража, мені там викликали таксі, і я проїхала вже майже весь шлях додому, перш ніж зрозуміла, що лишила сумочку в машині. Не варто хвилюватися, я все владнаю вранці.
Тоді я й справді викликала таксі. Місіс Мерґатройд була вдома, вона впустила мене й розрахувалася з таксистом.
Річард вечеряв не вдома. Він був у якомусь клубі, їв паршиву їжу, виголошував промови. Тоді він дуже активно працював: мета була вже на видноколі. Ця мета — тепер я знаю — полягала не просто в багатстві чи владі. Річард хотів поваги, попри те, що володів новими грошима. Він прагнув і жадав поваги, хотів носити її не як молот, а як скіпетр. Такі бажання самі по собі цілком варті поваги.
Цей клуб був виключно чоловічим, інакше я теж була б там — сиділа б на тлі, усміхалася, аплодувала в кінці. За такої нагоди я давала няні Еймі вихідний і вкладала її сама. Наглядала, як вона приймає ванну, читала їй, тоді вкривала. Цього вечора вона була надзвичайно повільна: певно, зрозуміла, що мене щось турбує. Я сиділа поруч із нею, тримала за руку й гладила по голові, поки вона куняла.
Куди поїхала Лора, де вона зупинилася, що зробила з моїм авто? Як мені з нею зв’язатися, що сказати, щоб усе виправити?
Хрущ бився у вікно, приваблений світлом. Наче хтось тицяв пальцем. Він розлючено, уперто, але безпорадно дзижчав.
Ескарп
Сьогодні мозок зле зі мною пожартував: утворилася біла пляма, немов снігом засипало. Зникло не чиєсь ім’я, — це штука звична, — а слово, яке перевернулося, і значення висипалося, наче з паперового стаканця.
Слово «ескарп». Чому воно спливло в пам’яті? Ескарп, ескарп — я все повторювала, можливо, навіть уголос, але образ так і не з’являвся. То була річ, діяльність, стан розуму, тілесна вада?
Нічого. Запаморочення. Я хиталася на межі, хапалася за повітря. Зрештою взяла словник. Ескарп — фортифікаційна споруда або ж крутий відкіс.
Ми колись вірили, що спочатку було слово. Чи знав Бог, яким крихким це слово може бути? Яким нестійким, як легко його знищити?
Можливо, саме це сталося з Лорою, цілком буквально зіштовхнуло її з краю. Слова, на які вона покладалася, на яких будувала свій картковий будиночок, вірячи в їхню твердість, перевернулись і показали їй порожнечу всередині, а тоді покотилися від неї, наче брудні зібгані папірці.
Бог. Довіра. Жертва. Справедливість.
Віра. Надія. Любов.
Не кажучи вже про сестру. Що ж, так. Так завжди буває.
Наступного ранку після нашого з Лорою чаювання в кондитерській «Діана» я не відходила від телефону. Минали години — ані слова. В обідню пору в мене була призначена зустріч в «Аркадійському дворику» з Вініфред та двома її товаришками з комітету. З нею завжди було краще дотримуватись узгоджених планів, бо інакше вона ставала надто допитлива, тож я пішла.
Нам розповіли про останню ідею Вініфред — кабаре на користь поранених солдатів. Будуть танці, пісні, є дівчата, які станцюють канкан, і нам усім слід закачати рукави й узятися продавати квитки. Чи стане сама Вініфред клацати підборами в нижній спідниці та чорних панчохах? Я щиро сподівалася, що ні. Тоді вона вже була надто хирлява.
— Ти якась бліда, Айріс, — сказала Вініфред, схиливши голову набік.
— Справді? — жартівливо відгукнулася я.
Останнім часом вона казала мені, що вигляд у мене не найкращий. Мала на увазі, що я не все можливе роблю, щоб підтримати Річарда, підштовхнути його дорогою до слави.
— Так, трохи зів’яла. Річард тебе виснажує? У ньому стільки енергії! — Вініфред мала чудовий настрій. Її плани, — плани щодо Річарда, — певно, цілком непогано просувалися, попри мою млявість.
Але я не могла надто уважно стежити за нею: дуже переживала за Лору. Що мені робити, якщо вона не з’явиться скоро? Заявити про викрадення автомобіля я не могла, не хотіла, щоб її заарештували. Річард теж цього не схотів би. Ніхто не був зацікавлений у тому.
Я повернулася додому, щоб почути від місіс Мерґатройд, що, поки мене не було, приходила Лора. Вона навіть не подзвонила у двері — служниця наштовхнулася на неї в коридорі. То був шок: побачити міс Лору в плоті через стільки років — наче зустріти привид. Ні, адреси вона не лишила. Однак дещо сказала. «Скажіть Айріс, що я поговорю з нею пізніше». Щось таке. Вона лишила ключі від будинку на таці для пошти, сказала, що забрала їх помилково. Місіс Мерґатройд сказала, що це якась дуже дивна помилка — її кирпатий ніс занюхав щось не те. Вона більше не вірила моїй історії про гараж.
Мені стало легше: усе ще може бути добре. Лора досі в місті. Вона поговорить зі мною пізніше.
І вона говорить, хоч і схильна постійно повторюватися: є в мертвих така звичка. Вони кажуть усе те, що казали, поки були живі; але нечасто можна почути щось нове.
Я саме перевдягалася, коли прийшов полісмен із новинами про аварію. Лора проїхала через знак «Небезпечно», тоді з’їхала з мосту Сент-Клер-авеню в яр під ним. Полісмен сумно похитав головою й сказав, що авто зім’яло вщент. Вона була в моїй машині — вони відстежили номери. Спочатку природно вирішили, що це я — згоріла жінка серед уламків.