Ото була б новина.
Коли полісмен пішов, я намагалася припинити тремтіти. Мені слід було лишатися спокійною, зібратися. Ріні казала: «Як завела музику, то терпи», — але що ж то була за музика? Не танцювальна. Різкий духовий оркестр, як на параді, натовп обабіч показує пальцями, гукає. У кінці дороги кат, якому треба спалити свою енергію.
Звісно ж, буде перехресний допит від Річарда. Моя історія про гараж вистояла б, якби я додала, що того дня зустрічалася випити чаю з Лорою, але йому про це не сказала, бо не хотіла засмучувати перед важливою промовою. (Усі його промови тепер були важливі, він наближався до свого великого призу.)
Лора була в машині, коли та зламалася, — так я скажу; вона їздила зі мною до гаража. Коли я лишила там свою сумочку, сестра, певно, її забрала. А тоді просто вирішила погратися й поїхати за нею вранці замість мене, заплативши підробленим чеком із моєї чекової книжки. Аби було ймовірніше, треба вирвати звідти один чек. Якщо буде тиснути щодо назви гаража, скажу, що забула. Буде тиснути далі — заплáчу. Як можна від мене чекати таких подробиць у такий момент?
Я пішла нагору перевдягнутися. Для поїздки в морг мені знадобляться рукавички й капелюшок із серпанком. Там уже можуть бути репортери, фотографи. Подумала, що поїду автомобілем, а тоді згадала, що він перетворився на металобрухт. Доведеться викликати таксі.
Також треба попередити Річарда, зателефонувати до його офісу: щойно звістка розлетиться, його обсядуть трупні мухи. Він був надто визначним, щоб усе склалось інакше. І він захоче підготувати вияв свого горя.
Я зателефонувала. Відповіла остання з юних секретарок Річарда. Я сказала їй, що справа термінова, ні, через неї передати я не можу. Мені треба поговорити з Річардом особисто.
Пауза, поки Річарда шукали.
— Що таке? — сказав він. Не любив, коли йому телефонували на роботу.
— Сталася страшна аварія, — відповіла я. — Лора. Авто, у якому вона була, упало з мосту.
Річард мовчав.
— Авто було моє.
Річард мовчав.
— Боюся, що вона мертва, — сказала я.
— Господи. — Пауза. — Де вона була весь цей час? Коли повернулася? Що робила у твоєму автомобілі?
— Я подумала, тобі краще дізнатися одразу, поки це не втрапило до газет, — мовила я.
— Так, це розумно.
— Тепер мені треба їхати до моргу.
— До моргу? — перепитав він. — Міського моргу? Якого біса?
— Її відвезли туди.
— То забери її звідси, — сказав Річард. — Забери в гідне місце. Більш…
— Приватне, — закінчила за нього я. — Я так і зроблю. Мушу тобі сказати, що є підозри — у поліції, один із них був тут… Вони припускають…
— Що? Що ти їм сказала? Які підозри? — Голос у нього був стривожений.
— Тільки що вона зробила це навмисно.
— Маячня, — відрубав він. — То мав бути нещасний випадок. Сподіваюся, ти їм сказала.
— Звісно. Але були свідки. Вони бачили…
— Записка була? Якщо була, спали її.
— Двоє свідків, юрист і хтось із банку. На ній були білі рукавички. Вони сказали, що вона крутила кермо.
— Омана зору, — сказав Річард. — Чи вони були п’яні. Я зателефоную адвокатові. Розберуся.
Я поклала слухавку й пішла до гардеробної: мені знадобиться чорне вбрання, і носовичок теж. Подумала, що треба сказати Еймі. Скажу їй, що це все міст. Що міст зламався.
Я висунула шухляду, де лежали мої панчохи, і побачила зошити — п’ять дешевих шкільних зошитів часів наших занять із містером Ерскіном, перев’язаних мотузкою. На обкладинці верхнього було написане Лорине ім’я — олівцем, її дитячим почерком. Під цим: математика. Лора ненавиділа математику.
«Старі класні роботи, — подумалося мені. — Ні, домашні роботи. Чому вона залишила їх мені?»
Я могла б зупинитися там, обрати незнання, але я зробила те, що зробила б ти, що вже зробила, якщо дочитала сюди. Мій вибір був знати.
Як у більшості з нас. Ми воліємо обирати знання, попри все, ми калічимося в процесі, якщо необхідно — сунемо руки в полум’я. Нами керує не лише цікавість: любов, чи сум, чи відчай, чи ненависть — ось що веде нас. Ми невтомно шпигуватимемо за мертвими: розкриватимемо їхні листи, читатимемо щоденники, ритимемось у їхньому смітті, сподіваючись хоч на якийсь натяк, останнє слово, пояснення від тих, хто зрадив нас, лишив із тягарем, який часто значно порожніший, ніж здається.
А як щодо тих, хто лишає нам підказки, об які ми спотикаємося? Що їм із того? Егоїзм? Жаль? Помста? Проста заява про власне існування, як нашкрябані на стіні вбиральні ініціали? Поєднання присутності й анонімності — зізнання без покарання, правда без наслідків, — є в цьому своя принадливість. Змивання крові з рук тим чи іншим чином.
Ті, хто лишають такі докази, навряд чи можуть скаржитися, якщо згодом з’являться перехожі-чужинці й почнуть сунути носи в усе те, що раніше їх ніяк не стосувалося. І не тільки чужинці — коханці, друзі, родичі. Ми підглядаємо, усі ми. Чому ми вважаємо, що можемо забрати будь-що з минулого тільки тому, що знайшли це? Ми всі стаємо розкрадачами могил, коли відчиняємо двері, зачинені іншими.
Просто зачинені. Кімнати з їхнім умістом лишаються недоторканими. Якщо ті, хто їх лишив, хотіли забуття, у них завжди був вогонь.
XIV
Золоте пасмо
Мушу поспішати. Я вже бачу кінець: він мерехтить попереду, як вивіска дорожнього мотелю темної дощової ночі. Повоєнний мотель, останній шанс, де не ставлять запитань, де імена в реєстрі на рецепції несправжні й де платять готівкою наперед. Офіс завішаний старими різдвяними вогнями; за ним — купка похмурих хатин, де від подушок тхне пліснявою. Круглопика бензоколонка перед мотелем. Але без бензину: він скінчився багато років тому. Ось твоя зупинка.
«Кінець», тепла безпечна гавань. Місце відпочинку. Але я ще не дійшла до неї, я стара й утомлена, іду пішки, накульгую. Загубилася в лісі й не маю білих камінців, щоб відзначати свій шлях, а земля попереду зрадлива.
Вовки, я закликаю вас! Мертві жінки з лазурними косами й очима, схожими на ями зі зміями, я кличу вас! Встаньте нині поряд зі мною, близько до кінця! Скеруйте мої тремтячі від артриту пальці, мою жалюгідну кулькову ручку; притримайте моє протікаюче серце на хвилях іще кілька днів, доки я все не владнаю. Будьте моїми компаньйонами, помічниками й друзями; ще раз, додаю я, бо хіба ж ми не зналися з вами в минулому?
«Усе має своє місце», — так казала Ріні, або ж, коли настрій мала паскудніший і розмовляла з місіс Гіллкоут: «Квіти без лайна не ростуть». Містер Ерскін навчив мене кількох корисних трюків. Уміло складене звертання до фурій може стати в пригоді за потреби. Передусім — у питаннях помсти.
Спочатку я вірила, що хочу тільки справедливості. Думала, що моє серце чисте. Нам подобається думати добре про власні мотиви, коли ми збираємося зробити щось шкідливе комусь іншому. Але, як до того ж зазначав містер Ерскін, Ерос зі своїм луком та стрілами не єдиний сліпий бог. Юстиція теж сліпа. Незграбні боги-сліпці з гострою зброєю: Юстиція несе меч, який разом із пов’язкою на очах є надійним рецептом, як порізати себе.
Ти, звісно ж, хочеш знати, що було в Лориних зошитах. Вони лежать такі, якими вона мені їх лишила, перев’язані грубою коричневою мотузкою, у моєму кофрі разом з усім іншим. Я нічого не змінювала. Можеш подивитися сама. Сторінки, яких бракує, вирвані не моєю рукою.
Чого я чекала того повного жаху травневого дня 1945 року? Зізнань, докорів? Чи щоденника, де будуть детально описані зустрічі Лори з Алексом Томасом? Поза жодним сумнівом. Я була готова до болю. І отримала його, хоч і не так, як розраховувала.