Я розрізала мотузку, вивільнила зошити. Їх там було п’ять: математика, географія, французька, історія й латина. Книги знання.
На звороті одного з видань «Сліпого вбивці» сказано: «Вона пише, як янгол». То американське видання, наскільки я пам’ятаю, із золотими завитками на обкладинці: вони покладали чималі надії саме на янголів. Насправді янголи багато не пишуть. Вони записують гріхи й імена проклятих і врятованих або ж постають позбавленими тіл руками, які пишуть попередження на стінах. Або ж вручають звістки, серед яких мало хороших новин: Бог із тобою — не однозначне благословення.
Якщо зважити на це, можна сказати: так, Лора писала, як янгол. Іншими словами — небагато. Але по суті.
Першим я розгорнула зошит із латини. Більшість сторінок були порожні; там, де Лора, певно, вирвала свої старі домашні завдання, лишилися нерівні краї. Вона залишила один уривок, який перекладала, — з моєю допомогою і з допомогою бібліотеки Авалону, — заключні рядки четвертої книги Вергілієвої «Енеїди». Дідона закололася на похоронному багатті, або вівтарі, який склала з усіх речей, пов’язаних з її зниклим коханцем Енеєм — він відплив, щоб реалізувати своє призначення у військовій справі. Хоча Дідона й стікає кров’ю, як зарізана свиня, помирається їй важко. Корчиться вона чимало. Пригадую, містерові Ерскіну ця частина подобалася.
Пам’ятаю той день, коли вона це писала. У вікно моєї кімнати лилося пізнє світло. Лора лежала на підлозі, вимахувала ногою в шкарпетці й ретельно переписувала наше спільно нашкрябане творіння до свого зошита. Від неї пахнуло милом «Айворі» й стружкою з олівця.
Тоді могутній Юноні стало шкода її за повне мук життя й нелегку подорож і вона відправила Іриду з Олімпу, щоб відрізати агонізуючу душу від тіла, за яке вона досі чіплялася. Це мало бути зроблене, бо Дідона помирала не природною смертю й не від рук інших людей, але від відчаю, доведена до нього божевіллям. Усе одно Прозерпіна ще не відрізала золоте пасмо волосся з її голови й не відправила її до Підземного світу.
Тож Ірида злетіла з неба, з крилами жовтими, наче крокуси, за нею тягнувся слід із тисячі сяючих на сонці райдуг, і, літаючи над Дідоною, вона мовила:
— Як мені було сказано, я забираю цю священну сутність, що належить Богові Смерті, і звільняю тебе від твого тіла.
Тоді тепло покинуло Дідону й життя її розчинилося в повітрі.
— Чому вона мусила відрізати в неї пасмо волосся? — спитала Лора. — Та Айріс[33]?
Я жодної гадки не мала.
— Вона просто мусила це зробити, — сказала я. — Наче жертвоприношення.
Мені було приємно дізнатися, що мене звати так само, як героїню історії, а не просто на честь якоїсь квітки, як я завжди думала. У родині моєї матері дівчатам часто давали ботанічні імена.
— Це допомогло Дідоні покинути своє тіло, — мовила Лора. — Вона більше не хотіла жити. Це звільнило її від страждань, тому так було правильно. Правда ж?
— Гадаю, так, — сказала я. Ці етичні тонкощі мене не цікавили. У поемах трапляються дивні речі. Не було сенсу намагатися це зрозуміти. Утім, мене інтригувало, чи Дідона була білявкою; протягом усієї оповіді вона видавалася мені брюнеткою.
— Хто такий Бог Смерті? Чому він хоче її волосся?
— Годі вже про волосся, — сказала я. — З латиною закінчили, давай тепер французьку. Містер Ерскін, як завжди, забагато нам задав. Нумо: «Il ne faut pas toucher aux idoles: la dorure en reste aux mains».
— Може, «не чіпай фальшивих богів, у тебе всі руки в золотій фарбі будуть»?
— Про фарбу там нічого нема.
— Але це мається на увазі.
— Ти знаєш містера Ерскіна. Йому байдуже, що мається на увазі.
— Ненавиджу містера Ерскіна. Мені хотілося б, щоб міс Різанина повернулася.
— Мені теж. І щоб мати повернулася.
— Мені теж.
Містер Ерскін невисоко оцінив Лорин переклад із латини. Покреслив увесь червоним олівцем.
Як мені описати те горе, у яке я занурювалася? Не можу описати — то й не намагатимуся.
Я погортала інші зошити. Історія була порожня, за винятком фотографії, яку вона туди вклеїла, — себе з Алексом Томасом на пікніку фабрики ґудзиків; обоє тепер були розфарбовані світло-жовтим, і моя відрізана блакитна рука повзла до них по траві. Географія містила хіба короткий опис Порт-Тікондероґи, який нам задавав містер Ерскін. «Це невелике місто розташоване там, де зливаються річки Жог та Лувето, відоме своїми каменями та іншими речами», — таке було перше речення. З французької була забрана вся французька. Натомість там був список дивних слів, які на нашому горищі лишив Алекс Томас і який, як я тепер дізналася, Лора все ж таки не спалила. Анкорин, берел, кархінель, діаміт, ебонорт… Справді іноземна мова, але її я навчилася розуміти краще, ніж коли-небудь розуміла французьку.
Математика містила довгу колонку цифр і слова навпроти деяких із них. Мені знадобилося кілька хвилин, щоб зрозуміти, що це за числа. То були дати. Перша співпадала з днем мого повернення з Європи, остання була десь за три місяці до Лориного від’їзду до «Белли Вісти». Слова були такі:
Авалон, ні. Ні. Ні. «Саннісайд». Ні. Ксанаду, ні. Ні. «Квін Мері», ні, ні. Нью-Йорк, ні. Авалон. Спочатку ні.
«Водяна діва», Х. «Сп’янілий».
Знову Торонто. Х.
Х. Х. Х. Х.
О.
От і вся історія. Усе було відомо. Усе було тут, просто в мене на очах. Як я могла бути така сліпа?
Отже, не Алекс Томас. Це ніколи не був Алекс. Для Лори Алекс завжди існував в іншому вимірі космосу.
Перемога з’являється й зникає
Продивившись Лорині зошити, я поклала їх назад до шухляди з панчохами. Усе було відомо, утім нічого не можна було довести. Це було зрозуміло.
Але, як казала Ріні, є різні способи зняти шкіру з кішки. Якщо не можеш пройти навпростець, обійди.
Я зачекала, поки пройде похорон, тоді зачекала ще тиждень. Не хотіла бігти надто вже стрімголов. Краще бути обережним, ніж потім шкодувати, — це теж Ріні казала. Сумнівна аксіома, часто одне не виключає іншого.
Річард поїхав у відрядження до Оттави — важливе відрядження. Натякнув, що високопоставленці можуть підняти питання, якщо не зараз, то вже скоро. Я сказала йому, як і Вініфред, що скористаюся цією можливістю відвезти в Порт-Тікондероґу Лорин попіл у сріблястій коробці. Сказала, що мені треба розвіяти попіл і перевірити, чи все гаразд із написом на монументальному кубі родини Чейзів. Усе як годиться.
— Не звинувачуй себе, — сказала Вініфред, сподіваючись, що я саме так і зроблю. Якщо достатньо звинувачуватиму себе, то не покладатиму провину ні на кого іншого. — Про деякі речі просто краще не думати.
Однак ми думаємо про них. Тут нічого не вдієш.
Відправивши Річарда в подорож, я дала слугам вихідний. Сказала, що сама оборонятиму фортецю. Останнім часом я часто так робила: мені подобалося бути вдома самій з Еймі, коли вона спала, тож навіть місіс Мерґатройд нічого не запідозрила. Коли на видноколі стало чисто, я взялася до справ. Уже попередньо потай спакувала деякі речі, — свої коштовності, фотографії, «Багаторічні рослини для саду каміння», — а тепер дозбирала решту. Свій одяг, хоча, звісно ж, не весь, речі Еймі, знову ж не всі. Зібрала все, що могла, у пароплавний кофр, той, де колись було моє придане, і у валізу до нього. Робітники залізниці приїхали за багажем, як я домовлялася. Тоді наступного дня мені було просто сісти з Еймі в таксі до вокзалу з маленькою валізкою для кожної з нас — та й по всьому.
Я лишила Річардові листа. Написала, що, зважаючи на те, що він накоїв, — і про що я тепер знаю, — більше ніколи не хочу його бачити. Беручи до уваги його політичні амбіції, я не проситиму розлучення, хоч і маю вагомі докази його непристойної поведінки в Лориних зошитах, які — збрехала я — надійно замкнені в сейфі. Якщо він мав наміри своїми брудними руками полізти до Еймі, нехай облишить ці думки, бо я тоді влаштую дуже, дуже гучний скандал. І так само зроблю, якщо він не виконає мої фінансові запити. Вони були невеликі: я хотіла мати достатньо грошей, щоб купити маленький будиночок у Порт-Тікондерозі й забезпечити Еймі всім необхідним. Зі своїми власними потребами я розберуся сама.