Підписала листа «щиро ваша» і, облизуючи клейку смужку на конверті, подумала, чи правильно написала слово «непристойна».
За кілька днів до того, як поїхати з Торонто, я розшукала Каллісту Фіцсиммонс. Вона покинула скульптуру й тепер розписувала стіни. Я знайшла її в офісі страхової компанії, де вона здавала замовлення. Тема — внесок жінок у перемогу — застаріла тепер, коли війна скінчилася (і хоча жодна з нас того не знала, скоро її розпис зафарбують м’яким і заспокійливим відтінком сіро-коричневого).
Келлі виділили цілу стіну. Три робітниці в комбінезонах з хоробрими усмішками збирають бомби; дівчина за кермом машини швидкої; дві фермерки із сапками й кошиком помідорів; жінка в однострої перед друкарською машинкою; в одному з кутів мати у фартуху дістає з печі буханець хліба, на неї схвально дивляться двійко дітлахів.
Вона була здивована, побачивши мене. Я не попереджала про те, що приїду, — не хотіла, щоб мене уникали. Келлі — волосся забране під хустку, на ногах тенісні туфлі й штани хакі — саме наглядала за малярами, ходила поміж них, поклавши руки до кишень, до нижньої губи приклеїлася сигарета.
Вона чула про смерть Лори, читала в газетах — така мила дівчина, така незвичайна була в дитинстві, дуже шкода. Після цього вступу я розповіла про те, що мені сказала Лора, і спитала, чи це правда.
Келлі була обурена. Доволі часто вживала слово «лайно». Так, Річард допоміг, коли її загребли за агітацію, але вона думала, що з його боку це заради родини й старих часів, усяке таке. Вона заперечувала, що коли-небудь щось розказувала Річардові про Алекса чи інших червоних та їхніх товаришів. Яке ж лайно! То її друзі! Щодо Алекса — так, вона спочатку йому допомагала, коли він утрапив у скруту, але тоді він зник, — до речі, позичивши в неї грошей, — і далі вона чула, що він поїхав до Іспанії. Як вона могла видати, де він, якщо сама цього не знала?
Жодної користі. Може, Річард і збрехав про це Лорі, як брехав мені про різні речі. З іншого боку, можливо, брехала саме Келлі. Але ж що ще вона могла сказати?
Еймі в Порт-Тікондерозі не подобалося. Вона хотіла до батька. Хотіла мати те, до чого звикла, як усі діти. Хотіла знову до своєї кімнати. Як усі ми.
Я пояснила, що нам доведеться тут трохи пожити. Не варто казати «пояснила», бо ніяких пояснень не було. Що я могла сказати восьмирічній дитині такого, що вона зрозуміла б?
Порт-Тікондероґа змінилася: війна взяла своє. Під час війни кілька фабрик заново відкрили, — там жінки виготовляли детонатори, — але тепер вони знову закривалися. Можливо, їх перетворять на якесь виробництво мирного часу, тільки-от визначать, що саме купуватимуть колишні вояки для своїх будинків і родин, які в них тепер, безсумнівно, з’являться. Тим часом безробітних було багато, усі чекали.
Вакансії теж були. Елвуд Мюррей більше не керував газетою: він скоро мав стати новим блискучим ім’ям на меморіалі жертвам війни: пішов у військово-морські сили й підірвався на міні. Цікаво, про деяких містян говорили, що вони загинули на війні, а про інших — що вони там убилися, наче то їхня незграбність або ж навіть це було навмисним, хоч і дрібним вчинком, як покупка чи нова стрижка. «Купив галет» — так місцеві, переважно чоловіки, про це казали. Цікаво, чию випічку вони мали на увазі.
Чоловік Ріні Рон Гінкс не був одним із тих дрібних покупців смерті. Про нього урочисто казали, що він загинув у Сицилії разом із кількома іншими співвітчизниками з Порт-Тікондероґи, які вступили до Канадського королівського полку. Ріні мала пенсію, але того було мало, тож вона здавала одну кімнату у своєму крихітному будиночку; до того ж іще й працювала в «Буфеті Бетті», хоч і казала, що спина її вбиває.
Скоро я дізналася, що її вбивала не спина. То були нирки, і вони закінчили свою роботу через шість місяців після того, як я повернулася до міста. Якщо ти це читаєш, Майро, хочу, щоб ти знала, який це був удар. Я розраховувала на те, що вона буде поряд — хіба ж не так завжди було? — а тоді раптом її зовсім не стало.
А тоді вона знову з’явилася, бо чий іще голос я можу чути, коли мені потрібне зауваження?
Звісно ж, я навідалася до Авалону. То був важкий візит. Маєток стояв покинутий, садок заріс; оранжерея розвалилася: розбиті скляні панелі, висохлі просто в горщиках рослини. Що ж, вони іноді сохли навіть у наші часи. На сфінксах-охоронцях було кілька написів у стилі «Джон любить Мері», одного взагалі перевернули догори дриґом. Ставок кам’яної німфи задихався від мертвої трави та бур’янів. Сама німфа ще стояла, хоч їй відбили кілька пальців. Утім усмішка її лишилася такою, як була: потайна, далека, байдужа.
Уламуватися до будинку не довелося: Ріні тоді була ще жива й досі мала нелегальний ключ. Дім мав сумний вигляд: усюди пил і мишачий послід, плями на потьмянілому паркеті, там, де щось протекло. Трістан з Ізольдою досі були на місці, головували в порожній їдальні, хоч арфа Ізольди дещо постраждала, а над середнім вікном звили гнізда ластівки. Однак усередину вандали не потрапили: дух прізвища Чейз відчувався навколо, хоч і слабко: певно, від будинку йшла згасаюча вже аура влади та грошей.
Я пройшлася будинком. Усюди тхнуло пліснявою. Зазирнула в бібліотеку, над якою досі панувала голова Медузи. Бабуся Аделія теж була на місці, хоча полотно й почало обвисати: тепер на її обличчі був вираз потайної, але радісної хитрості. Я подумала: готова битися об заклад, бабусю, ти таки погулювала. У тебе точно було потайне життя. Упевнена, ти тільки на ньому й трималася.
Я понишпорила серед книжок, висунула шухляди столу. В одній із них була коробка зі зразками ґудзиків іще часів дідуся Бенджаміна: кістяні кружальця, які ставали золотом у його руках, були золотом стільки років, але тепер знову перетворилися на просту кістку.
На горищі я знайшла гніздечко, яке, певно, звила собі Лора, коли поїхала з «Белли Вісти»: ковдри зі скринь, покривала з її ліжка внизу — відвертий доказ, якби хтось вирішив шукати її в будинку. Кілька сухих апельсинових шкірок, недогризок яблука. Вона, як завжди, і не подумала прибрати за собою. У вбудованому буфеті лежала торба з дрібницями, які вона зібрала того літа, з «Водяною дівою»: срібний чайник, порцелянові горнятка й блюдечка, ложки з монограмою. Щипці для горіхів у формі алігатора, самотня запонка з перлиною, поламана запальничка, маленька карафка без оцту.
Я сказала собі, що повернуся пізніше й зберу ще.
Річард сам так і не з’явився, що (для мене) тільки підтверджувало його провину. Натомість відправив до мене Вініфред.
— Ти що, здуріла? — такими словами вона мене зустріла. (За столиком у «Буфеті Бетті»: щоб вона не наближалася до мого винайнятого будинку, щоб і близько не підходила до Еймі.)
— Ні, — сказала я. — І Лора теж не була божевільна. Принаймні не настільки, як ви обоє розказували. Я знаю, що робив Річард.
— Я не розумію, про що ти, — мовила Вініфред. На ній був палантин із розкішних норкових хвостів, і вона саме виплутувалася з рукавичок.
— Гадаю, коли він зі мною одружився, то вирішив, що це вдала покупка: дві за ціною однієї. Він нас за «тьху» купив.
— Не верзи дурниць, — сказала Вініфред, хоч і з приголомшеним виглядом. — Річардові руки чисті, хоч би що казала Лора. Він чисто тобі перший сніг. Ти серйозно помиляєшся щодо нього. Він просив мене передати, що може заплющити на це очі — на це твоє потьмарення. Якщо ти повернешся, він цілком готовий пробачити й про все забути.