— Не повернуся, — відповіла я. — Він, може, і перший, але точно не сніг. Зовсім інша субстанція.
— Говори тихіше, — просичала вона. — На нас дивляться.
— На нас і так дивитимуться, бо ти вбралася, як конячка леді Астор. Знаєш, цей відтінок зеленого тобі зовсім не пасує, особливо в такому віці. Та й ніколи не пасував. Ти від нього виглядаєш жовчною.
Удар влучив. Вініфред було важко з цим упоратися: вона не звикла до моєї нової зміїної іпостасі.
— Чого саме ти хочеш? — спитала вона. — Річард ні в чому не винний, але він не хоче розголосу.
— Я сказала йому, чого саме. Усе виклала. А тепер хочу чек.
— Він хоче бачити Еймі.
— Я нізащо у світі цього не дозволю, — відрубала я. — Є в нього слабкість до юних дівчат. Ти це знала, завжди знала. Навіть у вісімнадцять я була вже на межі. Жити в одному будинку з Лорою було надто спокусливо для нього, тепер я розумію. Він не міг не чіпати її. Але він не простягатиме своїх лап до Еймі.
— Не говори таких огидних речей! — Вініфред дуже розлютилася, її обличчя під макіяжем укрилося плямами. — Еймі ж його дочка!
Я мало не сказала: «Ні, не його», — але то була б тактична помилка. За законом вона його дочка, і я не мала можливості довести протилежне, тоді ще не придумали всіх тих генів. Якби Річард знав правду, він іще завзятіше відбирав би в мене Еймі. Узяв би її заручницею, і я втратила б усі поки що набуті переваги. То була мерзенна шахова партія.
— Його ніщо не зупинить, — мовила я. — Навіть Еймі. А тоді він відправить її до якогось нелегального абортарію, як-от Лору.
— Я бачу, що подальша розмова не має сенсу, — сказала Вініфред, збираючи свої рукавички, палантин і сумочку зі шкіри рептилії.
Після війни все змінилося. Змінився наш погляд на речі. З часом зернисті, приглушені відтінки сірого й напівтони зникли. Їм на зміну прийшло сяйво полудня — надто яскраве, просте, позбавлене тіней. Яскраво-рожевий, жорсткий синій, червоні з білим пляжні м’ячі, флуоресцентний пластиковий зелений, сонце світить, як прожектор.
Поблизу міст і містечок буяли бульдозери, виривали дерева з корінням; у землі були величезні ями, наче туди скидали бомби. Вулиці вкриті камінцями й багном. Визирали латки голої землі, з них стирчали кволі пагінці: особливу популярність здобули плакучі берези. Неба здавалося забагато.
Було м’ясо, великі шматки та бруски блищали у вітринах м’ясників. Були апельсини й лимони, яскраві, наче сонце, і груди цукру, і гори жовтого вершкового масла. Усі їли та їли. Напихалися по вінця кольоровим м’ясом і кольоровою їжею, яку тільки могли дістати, наче завтра ніколи не прийде.
Але завтра було — не було нічого, крім нього. Це вчора зникло.
Тепер у мене було достатньо грошей — від Річарда й Лорин спадок. Я купила собі будиночок. Еймі досі зневажала мене за те, що я витягла її з колишнього, значно заможнішого життя, але здавалося, що вона заспокоїлася, хоча час від часу я ловила її холодний погляд: вона вже тоді вирішила, що я не надто задовільно виконую обов’язки матері. Річард, з іншого боку, мав усі переваги стосунків на відстані: у її очах він був значно яскравішим тепер, коли його не було поруч. Однак потік подарунків від нього перетворився на цівку, тож варіантів у неї не було. Боюся, я чекала від неї значно більшого стоїцизму, ніж вона його мала.
Тим часом Річард готувався до мантії головуючого, яка — як писали в газетах — була вже зовсім поруч. Так, я цьому дещо заважала, однак усі чутки про розлучення нещадно давилися. Говорили, що я «за містом», і все було цілком нормально, поки я збиралася там і лишитися.
Без мого відома поширились інші чутки: про те, що я психічно нестабільна, Річард підтримує мене фінансово, попри мою ненормальність, що Річард святий. Божевільна дружина не сильно зашкодить, якщо правильно все подати: дружини тих, хто має владу, зазвичай ставляться до таких зі співчуттям.
Моє життя в Порт-Тікондерозі було доволі тихе. Коли я виходила з дому, доводилося пливти крізь хвилі шанобливого шепотіння: я наближалася — голоси змовкали, ішла — знову починали шепотіти. Було вирішено: що б там не трапилось у мене з Річардом, постраждала саме я. Я витягла коротку соломинку, але справедливості з милістю немає, тож що тут поробиш. Звісно, це було до виходу книги.
Минав час. Я займалася садом, читала, усяке таке. Уже почала — доволі скромно, з кількох отриманих від Річарда коштовних тваринок, — продавати витвори мистецтва. Виявилося, що це добряче підтримає мене в майбутні роки. Подоба нормальності відновилася.
Але непролиті сльози отруюють людину. І спогади теж. І прикушений язик. У мене почалися погані ночі. Я не могла заснути.
Офіційно справу Лори закрили. Ще кілька років — і буде здаватися, що її взагалі ніколи не було. Я все казала собі, що не варто мені було складати обітницю мовчання. Чого я хотіла? Нічого особливого. Мати певний меморіал. Але що таке меморіал, — якщо вже зайшло про нього, — як не вшанування отриманих ран? Перенесених і вистражданих. Без пам’яті не може бути помсти.
«Щоб не забували». «Пам’ятайте мене». «Вам — із заслаблих рук». Крики спраглих привидів.
Я зрозуміла, що немає нічого важчого, ніж порозуміння з мертвими; але ще небезпечніше на них не зважати.
Купа каміння
Я надіслала рукопис. У належний термін отримала лист у відповідь. Відповіла. Усе пішло своїм ходом.
Авторські примірники надійшли ще до публікації. З внутрішнього боку обкладинки зворушлива біографічна довідка:
Лора Чейз написала «Сліпого вбивцю» ще до двадцяти п’яти років. Це її перший роман і, на жаль, останній теж, адже вона загинула в трагічній автомобільній аварії 1945 року. Ми з гордістю представляємо вам перший вражаючий цвіт роботи цієї молодої обдарованої письменниці.
Над текстом знімок Лори поганої якості, наче мухами засиджений. Однак це вже було щось.
Коли книжка вийшла, спочатку було тихо. Урешті-решт, вона була невелика й не дуже нагадувала бестселер; хоча критики в Нью-Йорку та Лондоні її схвалили, тут від неї галасу було небагато, принаймні спочатку. Тоді за неї взялися моралісти, проповідники, які молотять кулаками по кафедрах, підключилися місцеві склочниці — і почався галас. Коли трупні мухи склали два і два, зрозумівши, що Лора — покійна своячка Річарда Ґріффена, то відразу ж налетіли на сторінки. На той момент у Річарда вже було чимало ворогів у політиці. Почалися інсинуації.
Знову спливла вдало свого часу замовчана історія про те, що Лора вчинила самогубство. Люди почали говорити, не лише в Порт-Тікондерозі, але й у колах, які мали хоч якесь значення. Якщо вона це зробила, то чому? Від когось надійшов анонімний телефонний дзвінок — хто б це міг бути? — і на сцені з’явився санаторій «Белла Віста». Свідчення колишнього працівника (якому начебто добряче заплатила одна з газет) призвели до розслідування сумнівної діяльності лікарні. Унаслідок цього задній двір перекопали, а сам заклад зрештою просто закрили. Я з цікавістю розглядала світлини: до клініки це був маєток одного з магнатів деревної галузі, і казали, що в місцевій їдальні є доволі цікаві вітражні вікна, хоч і не такі витончені, як авалонські.
Листування між Річардом та директором клініки зашкодило особливо.
Час від часу до мене приходить Річард, у спогадах чи в снах. Він сірий, утім веселково переливається, наче плівка бензину в калюжі. Дивиться на мене з підозрою. Ще один докірливий привид.
Скоро після того, як у газетах написали про те, що Річард іде з політики, він зателефонував мені, уперше після мого від’їзду. Лютував, був обурений: йому сказали, що через скандал він більше не може претендувати на лідерські позиції, і впливові люди більше з ним не спілкувалися. До нього ставилися зневажливо, холодно. Він кричав, що я зробила це навмисно, щоб зруйнувати його.