— Що зробила? — перепитала я. — Тебе не зруйновано, ти досі дуже багатий.
— Та книжка! — вигукнув він. — То твій саботаж! Скільки ти їм заплатила, щоб вони надрукували її? Не можу повірити, що Лора написала те брудне… те сміття!
— Ти не хочеш у це вірити, бо ти був сп’янілий від неї. Не можеш змиритися з тим, що весь цей час, поки ти мав свою брудну, огидну інтрижку з нею, вона бувала в ліжку з іншим — з чоловіком, якого кохала, на відміну від тебе. Здається, книжка саме про це, чи не так?
— Це той червоний, так? Той клятий вилупок із пікніка! — Річард мав бути дуже засмучений, бо зазвичай він не лаявся.
— Звідки мені знати? — відповіла я. — Я за нею не стежила. Але я з тобою згодна: усе мало початися саме на пікніку.
Я не сказала йому, що пікніків за участю Алекса було два: один із Лорою, а другий за рік, уже без неї, коли я зустріла його на Квін-стрит. Той пікнік із вареними яйцями.
— Вона робила це навмисне, — сказав Річард. — Хотіла мені помститися.
— Мене б це не здивувало. Вона тебе, певно, ненавиділа. Чому б ні? Ти все одно що ґвалтував її.
— Це не так! Я нічого не робив без її згоди!
— Згоди? Так ти це називаєш? Я б сказала, що це шантаж.
Річард поклав слухавку. То була їхня родинна риса: коли перед цим мені телефонувала розлючена Вініфред, вона теж це зробила.
Тоді Річард зник, а згодом його знайшли на «Водяній діві» — це все тобі відомо. Він, певно, пробрався в місто, в Авалон, заліз у човен, який, до речі, був у сараї, а не на воді біля причалу, як написали в газетах. То було прикриття: тіло в човні на воді здається цілком нормальним, а от у сараї — це вже щось дивне. Вініфред не хотіла б, щоб Річарда вважали божевільним.
Що там насправді сталося? Я не впевнена. Щойно його знайшли, за все взялася Вініфред і навела блиску на події. Її версією був «удар». Однак біля нього знайшли книжку. Це я знаю, бо вона в істериці зателефонувала мені.
— Як ти могла так із ним учинити? — запитувала вона. — Ти знищила його політичну кар’єру, а тоді зруйнувала його спогади про Лору. Він кохав її! Обожнював! Ледве пережив її смерть!
— Приємно чути, що хоч якісь докори в нього були, — холодно сказала я. — Не можу сказати, що це було помітно.
Звісно ж, Вініфред звинувачувала мене. Після цього ми перейшли до відкритої війни. Вона зробила найгірше, що я тільки могла уявити. Забрала Еймі.
Гадаю, тебе навчили євангелія від Вініфред. У її версії подій я була п’яницею, волоцюгою, хвойдою, поганою матір’ю. З часом, безсумнівно, у її вустах я перетворилася на брудну відьму, божевільну стару жабу, перекупку мотлоху. Та навряд чи вона казала тобі, що це я вбила Річарда. Сказавши це, вона мала б пояснити, звідки це взялося.
Щодо «мотлоху» — це наклеп. Так, я купувала задешево й продавала задорого — хто ж інакше чинить з антикваріатом? Але в мене спостережливе око, і рук я нікому не викручувала. Був і період надлишку у випивці, визнаю, але не тоді, коли Еймі була зі мною. Щодо чоловіків — так, вони теж були. Це ніколи не було коханням, радше нагадувало періодичні перев’язки ран. Я була відрізана від усіх, не мала змоги простягнути руку й торкнутися; і водночас почувалась обідраною. Потребувала втіхи від іншого тіла.
Чоловіків із моїх колишніх кіл я уникала, хоча деякі з них злетілися, як мухи на гниле, щойно до них дійшла звістка про мій самотній і ймовірно підгнилий стан. Гадаю, їх могла підбурювати Вініфред — певно, так і було. Та я обирала незнайомців, підбирала їх під час поїздок до сусідніх великих і маленьких міст у пошуках того, що зараз називають колекційними речами. Свого справжнього імені ніколи не називала. Та Вініфред зрештою виявилася надто наполегливою. Їй достатньо було одного чоловіка, і вона його отримала. Знімки дверей номера в мотелі, заходимо, виходимо; підроблені підписи в журналі; свідчення власника, який радів готівці. Мій адвокат сказав: «Можемо спробувати спростувати це в суді, але я б не радив. Будемо вибивати право на відвідини — це все, на що ви можете сподіватися. Ви дали їм зброю, і вони її використали». Навіть він дивився на мене скептично, не через мою розбещеність, а через незграбність.
Річард у заповіті призначив Вініфред опікункою Еймі та єдиною довіреною особою для її немаленького трастового фонду. І це теж дісталося їй.
Щодо книжки, Лора ані слова в ній не написала. Але ти вже мусила про це здогадатися. Я сама писала її довгими самотніми вечорами, поки чекала повернення Алекса, і далі, коли вже знала, що він не повернеться. Я не називала це письменництвом — просто записувала. Те, що пам’ятала, і те, що уявляла собі, — це теж було правдою. Я вважала себе саму записом. Безтілесною рукою, що видряпує слова на стіні.
Я хотіла меморіалу — так усе це починалося. Для Алекса, але й для себе теж.
Від цього вже недалеко було до того, щоб назвати Лору автором. Ти можеш подумати, що це через боягузтво або ж брак сміливості — я ніколи не любила надмірної уваги до себе. Або ж через просту обачність: якби я підписалася своїм іменем, це точно означало б утрату Еймі, яку я й без того втратила. Але якщо подумати, то був акт справедливості, бо я не можу сказати, що Лора не написала жодного слова. Технічно це так, але з іншого боку (який Лора назвала б духовним) ти можеш вважати Лору моєю співавторкою. Жодна з нас не є справжньою авторкою: кулак більший за взяті разом пальці.
Пам’ятаю, як Лора, коли їй було десять чи одинадцять, сиділа в бібліотеці Авалону за дідусевим столом. Перед нею лежав папірець, і сестра була зайнята тим, що розподіляла місця на небі.
— Ісус сидить по праву руку від Бога, — сказала вона. — То хто сидить по його ліву руку?
— Може, у Бога немає лівої руки, — сказала я, дражнячись. — Ліві руки мають бути погані, тож, мабуть, у нього її просто нема. Чи, можливо, він втратив ліву руку на війні.
— Ми зроблені за Божою подобою, — відповіла Лора, — і маємо ліві руки, тож і в Бога має бути ліва рука.
Вона вивчала свою схему, жуючи край олівця. Аж раптом вигукнула:
— Знаю! Стіл мусить бути круглий! Так усі сидітимуть по праву руку іншого, по колу.
— І навпаки, — додала я.
Лора була моєю лівою рукою, а я — її. Ми написали цю книжку разом. Це книжка-шульга, тому, як би ти не дивилася, одну з нас завжди не видно.
Коли я почала цю розповідь про життя Лори, — і про своє життя, — то не мала жодного уявлення, для чого це пишу чи хто може це прочитати, коли я закінчу. Але тепер мені зрозуміло. Я писала все це для тебе, люба Сабріно, бо ти єдина, кому воно потрібно.
Відколи Лора більше не та, ким ти її вважала, ти сама теж не та, якою вважала себе. Це може бути шоком або, навпаки, полегшенням. Наприклад, ти не маєш жодного стосунку до Вініфред і до Річарда. У тобі немає ані краплини ґріффенівської крові: тут твої руки чисті. Твоїм справжнім дідусем був Алекс Томас, а щодо того, хто його власний батько — тут може бути що завгодно. Багатій, бідняк, жебрак, святий, чимало рідних країн, з десяток старих мап, сотня зрівняних із землею селищ — обирай. Твій спадок від нього — царство безмежних припущень. Ти вільна вигадати себе такою, як тобі завгодно.
XV
Сліпий убивця: Епілог: Інша рука
Вона має одну-єдину його світлину, чорно-білу. Дбайливо береже її, бо це ледь не все, що їй від нього лишилося. На знімку вона й цей чоловік разом на пікніку. На звороті написано «пікнік» — не його ім’я, не її, просто «пікнік». Вона знає імена — немає потреби їх записувати.