Майра любить дарувати мені щось зі свого запасу скарбів. Іншими словами, скидає на мене те, що не продається в крамниці. Так, у мене є криво сплетений вінок, неповний набір дерев’яних кілець для серветок із зображенням ананасів, огрядна свічка, яка пахне чимось схожим на гас. На день народження вона подарувала мені пару кухонних рукавиць у формі клішні лобстера. Певна, то від щирого серця.
Або ж Майра намагається мене зломити: вона баптистка, їй би хотілося, щоб я віднайшла Ісуса чи він — мене, поки не стало пізно. Такі штуки для її родини не звичні: її мати Ріні ніколи особливо не цікавилася Богом. Між нею й Господом була взаємна повага, і, утрапивши в халепу, природно звертаєшся до нього, наче до юриста. Та, як і з юристами, халепа для цього має бути неабияка. А в інших випадках не варто надто тісно з ним зв’язуватися. І, звісно ж, на кухні він їй не потрібен, там і так є чим зайнятися.
Поміркувавши трохи, я купила в «Коржиковому гремліні» печиво (вівсяне зі шматочками шоколаду) і пластиковий стаканець кави та всілася на одній із лав — потягувала каву, облизувала пальці, відпочивала, слухала музику з колонок, піднесену й жалобну.
«Фабрику ґудзиків» збудував мій дідусь на початку 1870-х років. Тоді був великий попит на ґудзики, як і на одяг і все з ним пов’язане взагалі, адже населення континенту зростало надзвичайно швидко. Ґудзики було дешево виготовляти, дешево продавати, і це (за словами Ріні) виявився щасливий квиток для дідуся, який побачив шанс і скористався розумом, що йому дав Бог.
Дідусеві пращури приїхали з Пенсильванії в 1820-х роках, щоб отримати землю задешево й мати можливість будівництва: містечко згоріло під час війни 1812 року й потребувало значної відбудови. У цих людях текла кров німецьких сектантів, змішуючись із пуританами в сьомому поколінні — працьовита, але гаряча суміш, з якої на додачу до звичних доброчесних, простих фермерів постали троє мандрівних священиків, двоє невправних спекулянтів землею та один дрібний аферист. То були шукачі щастя, схильні до фантазування, які завжди дивилися далі за обрій. У дідусеві це втілилося любов’ю до ризику, хоч і ризикував він лише собою.
Його батько був власником одного з перших млинів у Порт-Тікондерозі — скромного, ще тих часів, коли все працювало на силі води. Коли він помер від апоплексичного удару, як це тоді називалося, дідусеві було двадцять шість. Він успадкував млин, позичив грошей і ввіз зі Штатів приладдя для виготовлення ґудзиків. Перші ґудзики робили з дерева та кістки, більш вишукані — з коров’ячого рогу. Кістки й роги купували майже за безцінь на сусідніх бійнях, а дерево лежало під ногами, захаращувало землю, і його спалювали, аби не заважало. Дешева сировина, дешева робоча сила й ринок, що постійно зростає, — чи міг розквіт оминути його?
Ґудзики, що випускала компанія мого дідуся, відрізнялися від тих, які я любила як дівчина. Не крихітні перламутрові, не витончені гагатові, не обтягнуті білою шкірою для дамських рукавичок. Наші родинні ґудзики порівняно з цими були, як гумові калоші порівняно з тонкими панчохами, мляві, практичні застібки для плащів, робочих комбінезонів і сорочок, у них було щось грубе, навіть сире. Їх можна було уявити собі на спідньому, на клапані, який застібався ззаду, на ширіньках чоловічих штанів. Вони мали б приховувати щось висяче, вразливе, сороміцьке, неминуче — те, чого світ потребує й що водночас зневажає.
Важко зрозуміти, який світський блиск узагалі міг причепитися до внучок чоловіка, котрий робив такі ґудзики, хіба що справа в грошах. Гроші чи то навіть просто чутки про них завжди засліплюють сяйвом, тож ми з Лорою виросли в певній аурі. У Порт-Тікондерозі ніхто не думав, що наші родинні ґудзики були смішні чи жалюгідні. Тут їх сприймали серйозно, бо робота надто багатьох людей залежала саме від них.
З роками дідусь викупив інші млини й перетворив їх на фабрики теж. У нього була трикотажна фабрика для нижніх сорочок і комбінацій, ще одна виготовляла шкарпетки, друга — керамічні дрібниці на зразок попільниць. Він пишався тим, які умови пропонували ці фабрики: уважно вислуховував скарги, якщо хтось на них наважувався, переживав через травми, про які йому повідомляли. Дідусь не відставав від технічних удосконалень, від будь-яких удосконалень узагалі. Він першим із власників заводів у місті провів у себе електричне освітлення. Вирішив, що клумби корисні для бойового духу робітників — його улюбленцями стали майорець і ротики, бо вони були дешеві, яскраві та довго цвіли. Чоловік заявив, що жінки на його фабриках настільки ж у безпеці, як у своїх вітальнях. (Дідусь припускав, що в них були вітальні, вважав, що там було безпечно. Він узагалі був хорошої думки про людей.) Він не толерував пияцтва, чи лайок, чи надто розкутої поведінки на роботі.
Чи то так про нього писали у «Фабрики Чейза: історія» — книжці, яку дідусь замовив у 1903 році й надрукував приватним накладом у шкіряній зеленій обкладинці, на якій була не лише назва, а і його власний щирий і важкий підпис, тиснений золотом спереду. Цю марну хроніку він дарував своїм діловим партнерам, яких це мало б дивувати, хоча, може, і ні. Це цілком могло бути звичною справою, інакше бабуся Аделія не дозволила б йому видати книжку.
Я сиділа на лаві й гризла печиво, велике, не менше за коров’яче копито, крихке, жирне, позбавлене смаку, — такими їх зараз готують, — і ніяк не могла його доїсти. Для такої теплої погоди воно просто не годилося. Мені ще й трохи паморочилося в голові, можливо, через каву.
Я поставила стаканець із кавою на лаву біля себе, і мій ціпок скотився долі. Я за ним нахилилася, та ніяк не могла дістати, а тоді втратила рівновагу й збила каву. Та розповзлася під моєю спідницею, ледь тепла, і мала лишити коричневу пляму, коли я встану, наче я не стрималася. Так люди й думатимуть.
Чому в такі моменти ми завжди припускаємо, що на нас дивиться весь світ? Зазвичай ніхто не звертає уваги. Але не Майра. Вона, певно, бачила, як я зайшла, і наглядала за мною. А тепер вибігла зі своєї крамниці.
— Та ви біла, наче сніг! Така втомлена, — говорила вона. — Зараз усе витремо! Божечки, та невже ви сюди пішки прийшли? Назад пішки не можна! Зателефоную Волтерові, він вас відвезе додому.
— Сама впораюся, — відповіла я. — Зі мною все гаразд.
Та все одно дозволила їй робити, як схоче.
Авалон
У мене знову болять кістки: у вологу погоду так часто буває. Вони болять, як історія: те, з чим давно покінчено, досі відгонить щемом. Коли біль сильний, він не дає мені спати. Щоночі я прагну сну, борюся за нього — і все одно він тріпотить десь попереду, наче вимащена кіптявою фіранка. Звісно, можна було б використати снодійне, але лікар попереджав, що не варто.
Минулої ночі, після того, що мені здалося годинами вологого сум’яття, я встала й без капців пробралася на сходи, намацуючи дорогу в слабкому світлі вуличного ліхтаря, що пробивалося з вікна над сходами. Безпечно діставшись низу, я прочовгала на кухню й почала нишпорити серед тьмяного блиску холодильника. Там не було нічого такого, що б мені хотілося з’їсти: перемазані рештки пучка селери, синюватий окраєць хліба, м’який лимон. Край сиру, загорнутий у промаслений папір, — твердий і напівпрозорий, як нігті на ногах. Я стала жертвою звичок самотника: їм уривчасто й нечасто. Скрадливі перекуси, частування, пікніки. Зрештою, вдовольнилася арахісовим маслом, згребла його просто з банки пальцем: нащо бруднити ложку?
Стоячи там із банкою в одній руці й пальцем другої в роті, я відчула, що хтось от-от увійде до кімнати — інша жінка, невидима, справжня власниця, — і спитає, що, у біса, я забула на її кухні. Зі мною раніше вже таке бувало: відчуття, що навіть протягом найзвичніших денних турбот, знімаючи шкірку з банана або чистячи зуби, я порушую кордони.