Уночі дім здавався ще більш чужим. Я ходила кімнатами, через їдальню, вітальню, тримаючи руку на стіні для рівноваги. Мої речі плавали в калюжах власних тіней, відділені від мене, не згодні з тим, що я їхня власниця. Я оглядала їх оком злодія, вирішуючи, що варто красти, а що — лишити тут. Грабіжники забрали б очевидне: срібний чайник, який належав моїй бабусі, можливо, порцеляну, розписану вручну. Залишки ложок із монограмою. Телевізор. Нічого зі справді потрібного.
Усе це переберуть після моєї смерті і якось позбудуться. Майра впорається, поза всяким сумнівом; вона вважає, що успадкувала мене від Ріні. Їй подобається вдавати довірену особу родини. Я їй не заздрю: будь-яке життя нагадує смітник, навіть у той час, коли воно проживається, а потому — тим паче. Але якщо й так, то навдивовижу дрібний смітник, бо, коли прибираєш за покійниками, знаєш, у скільки зелених мішків для сміття вкладешся.
Щипці для горіхів у формі алігатора, самотня перламутрова запонка, черепаховий гребінець без зубця. Зламана срібна запальничка, чашка без блюдечка, підставка під пляшечку без оцту. Розкидані кістки дому, уламки, реліквії. Рештки, викинуті на берег після корабельної аварії.
Сьогодні Майра переконала мене купити електричний вентилятор на високій ніжці, кращий за ту риплячу маленьку штуку, на яку я раніше покладалася. Той, про який вона розповідала, продавали зі знижкою в новому торговому центрі по той бік мосту через Жог. Вона відвезла мене туди, бо все одно збиралася, жодних турбот. Те, як вона вигадує причини, мене зовсім не надихає.
Наша дорога пролягала повз Авалон чи те, що раніше було Авалоном, а тепер так сумно змінилося. Тепер тут Валхалла. Який телепень-бюрократ вирішив, що ця назва підходить дому для літніх? Наскільки я пригадую, до Валхалли люди потрапляли після смерті, а не саме перед нею. Та, можливо, у тому був якийсь сенс.
Дім має зручне розташування — східний берег Лувето, там, де вона зливається з Жогом, тож пропонує не лише романтичний краєвид ущелини, але й безпечну пристань для вітрильних човнів. Будинок великий, однак тепер він ніби затиснений усіма цими крихкими бунгало, які постали на його території після війни. Три літні жінки сиділи на ґанку біля парадного входу — одна з них в інвалідному кріслі — і нишком палили, наче підлітки-бешкетники в туалеті. Коли-небудь вони точно спалять це місце.
Я не була всередині Авалону, відколи вони його змінили. Жодних сумнівів: там смердить тальком, кислою сечею й старою вареною картоплею. Хоча, коли я його знала, обшарпаність уже брала своє, та мені приємніше пам’ятати його таким, яким той був: прохолодні й просторі зали, полірована кухня, севрська порцелянова чаша із сухими пелюстками на невеликому круглому столику з вишні в холі. Нагорі, у Лориній кімнаті, камінна дошка, щербата там, де господиня впустила залізну підставку під дрова — так типово для неї. Тепер тільки я про це знаю. Зважаючи на її зовнішність, на прозору шкіру, удавану пластичність, довгу шию балерини, люди чекали від неї грації.
Авалон зведено не зі звичного вапняку. Архітектори хотіли чогось більш незвичайного, тому спорудили його зі зцементованого круглого річкового каміння. З відстані будинок видається бородавчастим, наче шкіра динозавра або чарівний колодязь у книжці з картинками. Тепер я вважаю його мавзолеєм амбіцій.
Це не надто елегантний дім, але колись його вважали по-своєму вражаючим: палац торговця з вигнутою під’їзною доріжкою, присадкуватою готичною баштою та широкою напівкруглою верандою, що виходила на дві річки (на зламі століть млосними літніми днями там подавали чай для леді у квітчастих капелюшках). Також там під час вечірок у саду розташовувався струнний квартет, моя бабуся з друзями використовували її як сцену для аматорських вистав — у сутінках, запаливши на ній смолоскипи. Ми з Лорою ховалися під нею. Нині ця веранда просідає й потребує перефарбування.
Колись там стояла альтанка, були город за парканом і кілька клумб декоративних рослин, ставок із золотими рибками й нині знесена скляна оранжерея з паровим підігрівом, де росли папороть, фуксія й час від часу з’являвся кволий лимон чи кислий апельсин. Були більярдні кімнати, вітальня, ранкова вітальня, бібліотека з мармуровою Медузою над каміном — Медузою дев’ятнадцятого століття з милим непроникним поглядом і зміями, що звивались у неї на голові, немов неспокійні думки. Камінна дошка була французька: замовляли інакшу, з Діонісом та лозами, але натомість прийшла Медуза, а Франція була надто далеко, щоб відправляти її назад, тож узяли те, що було.
Була там і величезна тьмяна їдальня зі шпалерами Вільяма Морріса з візерунком «крадій полуниць», і люстрою, обвитою бронзовими водяними ліліями, і трьома височенними вітражними вікнами, замовленими в Англії, із зображенням сцен з історії Трістана та Ізольди (вона простягає йому любовне зілля в рубіново-червоному кубку; Трістан устав на одне коліно, Ізольда схилилася над ним, золоте волосся тече рікою — це важко передати в склі, вийшло надто схоже на розплавлений віник; Ізольда на самоті, пригнічена, у пурпурових драпіруваннях, поблизу лежить арфа).
За плануванням та оздобленням будинку наглядала моя бабуся Аделія. Вона померла ще до мого народження, але з того, що я чула, уявляла її ніжною, як шовк, і спокійною, як удав, але з твердим, наче скеля, характером. Ще вона захоплювалася Культурою, що давало їй певний моральний авторитет. Тепер це було б не так, але тоді люди вважали, що Культура може зробити людину кращою. Думали, що вона може піднести тебе — принаймні жінки в це вірили. Вони ще не бачили Гітлера в опері.
Дівоче прізвище Аделії було Монфор. Вона походила з поважного роду, принаймні такого, який у Канаді вважали поважним, — монреальські англійці в другому поколінні, схрещені з французами-гугенотами. Ці Монфори колись процвітали, чимало заробили на залізниці, але через ризиковані операції та власну інертність неухильно повзли вниз. Час минав, Аделія не мала на прикметі жодного дійсно прийнятного нареченого, тож вийшла заміж за гроші — грубі гроші, гроші від ґудзиків. Очікували, що вона очистить ці гроші, як олія.
(«То не вона вийшла заміж, її видали, — казала Ріні, розкачуючи імбирне тісто. — Родина все влаштувала. Так тоді велось у таких сім’ях, і хто скаже, що то гірше чи краще, ніж обирати самостійно? У будь-якому разі Аделія Монфор виконала свій обов’язок і можна сказати, що їй пощастило, бо ж вона тоді вже була підстаркувата — років зо двадцять три, а в ті дні то було вже віком згасання».)
У мене досі зберігся портрет бабусі з дідусем у срібній рамці з берізковим цвітом, зроблений одразу після весілля. На тлі оксамитова завіса з бахромою та два горщики з папороттю. Бабуся Аделія спирається на шезлонг — красива жінка з важкими повіками у вбранні з великими складками, з довгою подвійною низкою перлів і низьким декольте, обшитим мереживом; білі передпліччя, схоже, позбавлені кісток, наче куряче філе. Дідусь Бенджамін сидить поряд із нею, вбраний у фрак, солідний, але збентежений, наче надто вже пишно одягнувся з такої нагоди. Схоже, наче на обох корсети.
Коли в мене був відповідний до того вік, — років тринадцять, чотирнадцять, — я мала ідеалістичні фантазії про Аделію. Увечері я визирала з вікна, дивилася на газони та срібні від місяця клумби з декоративними рослинами й бачила, як вона задумливо блукає там у білій мереживній сукні. Я наділяла її апатичною, стомленою від усього світу, злегка зверхньою посмішкою. Згодом додала ще й коханця. Вона зустрічалася б із ним біля оранжереї, яка на той час уже була закинутою, — мого батька не цікавили апельсинові дерева, котрі обігрівалися парою, — але я подумки відремонтувала її й додала тропічних квітів. Орхідеї, думала я, чи камелії. (Я тоді не знала, якими мають бути камелії, але читала про них.) Моя бабуся з коханцем зникали всередині і… що там робили? Тут я була невпевнена.