Насправді Аделія не мала жодного шансу завести коханця. Містечко було надто маленьке, мораль — надто провінційна, а падати їй було надто далеко. Вона не була дурною. Та й своїх грошей не мала.
Як хазяйка й управителька господарством, Аделія мала успіх поряд із Бенджаміном Чейзом. Вона пишалася своїм смаком, а дідусь повністю на неї в цьому покладався, бо то була одна з тих речей, заради яких він із нею одружився. Йому тоді було сорок років. Він тяжко працював, заробляючи гроші, а тепер мав намір отримати за них усе можливе, навіть якщо це значило, що наречена буде ставитися зверхньо до його гардеробу й сварити його через манери за столом. Бенджамін по-своєму теж прагнув Культури чи принаймні її конкретних елементів. Він хотів, щоб його порцеляна була такою, як годиться.
І він це отримав, а на додачу до порцеляни — обіди з дванадцяти страв: селера та солоні горішки на початку, шоколадні цукерки в кінці. Консоме, біфштекси, тімбале, риба, печеня, сир, фрукти, оранжерейний виноград у вазі з гравійованого скла. Тепер я думаю про це як про готельну їжу, наїдки з океанських лайнерів. До Порт-Тікондероґи приїздили прем’єр-міністри — на той час у містечку вже існувало кілька видатних виробництв, підтримка яких була вкрай цінною для політичних партій, — і зупинялися вони саме в Авалоні. Фото дідуся Бенджаміна з трьома прем’єр-міністрами по черзі висіли в бібліотеці, управлені в золоті рамки: сер Джон Сперроу, сер Маккензі Бавелл, сер Чарлз Таппер. Вони, певно, надавали місцевій їжі перевагу перед усіма іншими варіантами.
Завданням Аделії було розробити й замовити ці звані обіди, а тоді зробити так, щоб ніхто не бачив, як вона їх поїдає. Звичай тоді диктував, що в товаристві жінка може хіба злегка подзьобати їжу: жування й ковтання було таким вульгарним і тілесним. Гадаю, після прийому вона наказувала принести тацю з їжею до себе в кімнату. І їла там руками.
Авалон був добудований у 1889 році й освячений Аделією. Назву вона взяла з Теннісона:
Цю цитату вона друкувала у своїх різдвяних листівках, з лівого боку. (Теннісон тоді вже був дещо застарілим за англійськими стандартами — там уже панував Оскар Вайлд, принаймні серед молоді. Але ж усе в Порт-Тікондерозі було дещо застаріле.)
Містяни, напевно, посміювалися з неї через цю цитату: навіть ті, хто мав якісь світські претензії, говорили про неї як про Її Світлість чи Герцогиню, хоч і ображалися, якщо їх виключали зі списків її гостей. Про ті різдвяні листівки, певно, говорили: «Ну, з градом та снігом їй не пощастило. Може, хай потеревенить про це з Богом». А на фабриках могло бути й так: «Та де ви тут бачили яри тінисті? Хіба що в неї під спідницею». Я знаю їхній стиль і сумніваюся, що в ньому щось дуже змінилося відтоді.
Аделія хизувалася у своїх різдвяних листівках, але, як на мене, було в тому ще дещо. Саме до Авалону король Артур рушив помирати. Обрана Аделією назва, певно, свідчить і про те, яким безнадійним було її життя у вигнанні. Так, жінка самою силою волі могла викликати до життя певну претензійну подобу щасливого острова, але вона ніколи не стала б справжньою. Аделія хотіла влаштувати свій салон, щоб до неї приходили творчі люди, поети, композитори, мислителі-науковці — хотіла мати те, що бачила, відвідуючи своїх далеких англійських родичів, поки в її родини ще були гроші. Золоте життя серед підстрижених газонів.
Але таких людей годі було шукати в Порт-Тікондерозі, а подорожувати Бенджамін відмовлявся. Казав, що мусить бути недалеко від своїх фабрик. Найімовірніше, він не хотів, щоб його затягали в натовп, який глузував би з нього через його ґудзики, де на столах лежали б не відомі йому столові прибори й де Аделія відчувала б через нього сором.
Без чоловіка вона відмовлялася їздити і до Європи, і деінде. Можливість не повернутися могла видатися їй надто спокусливою. Дрейфувати, поступово розкидаючись грошима, здуваючись пробитим дирижаблем, легкою здобиччю хамів і вправних пройдисвітів, тонути в тому, про що не згадують. З таким декольте вона мусила бути вразлива.
Крім усього іншого, Аделія любила скульптуру. З боків оранжереї стояли два кам’яні сфінкси, на яких любили залізати ми з Лорою; грайливий фавн із гострими вухами й величезним виноградним листком на інтимному місці, наче фірмовою ознакою, визирав із-за кам’яної лави, а біля ставка сиділа німфа, скромна дівчина з маленькими юними грудьми й мармуровою косою, перекинутою через одне плече, нерішуче опустивши одну ногу у воду. Ми любили їсти яблука, посідавши біля неї й дивлячись, як золоті рибки подзьобують її за пальці ноги.
(Казали, що ці скульптури — «оригінали», та чого саме? І як вони опинилися в Аделії? Підозрюю, тут прозирав ланцюжок шахрайства: якийсь підозрілий європеєць скуповував їх за безцінь, підробляв походження, тоді збував Аделії за океан і клав різницю до кишені, роблячи правильний висновок про те, що багаті американці — саме таке на ній було тавро — нічого не зрозуміють.)
Саме Аделія придумала й родинний монумент на цвинтарі, з двома янголами. Вона хотіла, щоб мій дідусь переніс туди прах своїх предків, щоб створити ілюзію династії, але до цього не дійшло. Виявилося, що першою там поховали її саму.
Чи дідусь Бенджамін зітхнув із полегшенням, коли Аделії не стало? Він цілком міг утомитися, розуміючи, що ніколи не відповідатиме її стандартам, хоча було очевидно, що захоплювався нею аж до благоговіння. Наприклад, в Авалоні нічого після її смерті не змінили: не перевісили жодної картини, не замінили жодного стільця. Можливо, він вважав, що сам дім був їй справжнім пам’ятником. Отже, нас із Лорою виховувала вона. Ми виросли в її домі, тобто всередині її уявлення про себе. І уявлення про те, якими ми маємо бути, хоча вийшло не так. Вона тоді вже померла, тож сперечатися з нею було неможливо.
Мій батько — найстарший із трьох синів, кожен із яких дістав ім’я, котре Аделії здавалося шляхетним: Норвал, Едгар та Персиваль (артурівська тема з присмаком Вагнера). Гадаю, вони мали дякувати, що їх не назвали Утером, Сигізмундом та Ульріком. Дідусь Бенджамін обожнював синів і хотів, щоб вони навчалися ґудзикової справи, та Аделія поставила собі шляхетнішу мету. Вона відправила їх навчатися до школи Трініті-коледжу в Порт-Гоуп, де Бенджамін із його машинерією не могли б зробити їх грубими. Вона цінувала можливість витрачати багатство чоловіка, але його джерела намагалася відполірувати.
Сини приїздили додому на літні канікули. Школа, а потім і університет навчили їх м’якої, сердечної зневаги до батька, який не вмів читати латиною, навіть поганенько, як уміли вони. Він не знав людей, про яких говорили сини, не чув пісень, яких вони співали, не розумів їхніх жартів. Вони виходили вночі під вітрилом на своїй яхті «Водяній діві», названій так Аделією — чергова її тужлива готичність. Вони грали на мандоліні (Едгар) та банджо (Персиваль), крадькома пили пиво, плутали рибальське знаряддя й лишали його батькові розплутувати. Вони каталися в одному з двох його нових автомобілів, хоча не було особливо де кататися, бо дороги навколо міста півроку були дуже погані: спочатку сніг, тоді бруд, потім пил. Ходили чутки про доступних дівчат, принаймні стосовно двох молодших хлопців, і про гроші, які переходили з рук у руки, — що ж, було справедливо заплатити цим панянкам, щоб вони мали змогу все виправити, бо кому хотілося, щоби всюди бігали несанкціоновані Чейзики? Але ті дівчата були не з нашого міста, тож на хлопців ніхто не ображався, радше навпаки, принаймні серед чоловіків. Люди трохи посміювалися з них, але не сильно — казали, що вони достатньо надійні й уміють спілкуватися з різними людьми. Едгара та Персиваля знали як Едді та Персі, хоча мій батько, маючи більше сором’язливості та почуття власної гідності, завжди був Норвалом. Хлопці були привабливими й дикуватими, як від хлопців і чекають. А що саме тут значило «дикі»?
— Вони були шибайголовами, — розповідала Ріні, — але негідниками ніколи не були.
— А яка різниця? — питала я.
Вона зітхала й казала:
— Сподіваюся, тобі не доведеться цього пізнати.
1
Тут і надалі поетичні уривки подано в авторському перекладі, якщо не зазначено інше. (