— Вони були шибайголовами, — розповідала Ріні, — але негідниками ніколи не були.
— А яка різниця? — питала я.
Вона зітхала й казала:
— Сподіваюся, тобі не доведеться цього пізнати.
Аделія померла 1913 року від раку — неназваного, а отже, найбільш імовірно, — якогось гінекологічного різновиду. В останній місяць хвороби Аделії в домі з’явилася мати Ріні, щоб допомагати на кухні, і сама Ріні з нею. Їй тоді було тринадцять, і все це справило на неї величезне враження.
— Біль був такий сильний, що вони мали давати їй морфій кожні чотири години, у домі цілодобово були медсестри. Вона не лежала в ліжку, кріпилася, завжди була на ногах, убрана, як завжди, чудово, хоча було помітно, що вона вже не зовсім при собі. Я бачила, як Аделія блукає маєтком у своїх блідих сукнях і капелюшку із серпанком. У неї була дуже гарна постава й більше сили волі, ніж у багатьох чоловіків. Зрештою, вони мали прив’язати її до ліжка задля її ж добра. Це розбивало твоєму дідусеві серце, забирало в нього сили.
Час ішов, мене ставало все важче вразити, і Ріні додавала до оповіді здавлені крики, стогони й присмертні клятви, хоч я не дуже розуміла її намірів. Вона хотіла мені сказати, що я теж маю демонструвати таку силу духу — кріпитися, заперечувати біль — чи просто насолоджувалася страшними подробицями? Безсумнівно, і одне, і інше.
Коли Аделія померла, хлопці були вже дорослі. Чи сумували вони за матір’ю, чи оплакували її? Звісно ж. Чи могли вони не відчувати вдячності за її відданість? Усе одно вона тримала їх на короткій шворці, принаймні настільки короткій, наскільки могла. Певно, краватки й комірці було трохи послаблено після того, як її гідним чином поховали.
Ніхто з трьох дітей не хотів займатися ґудзиками, бо успадкували материне до них презирство, хоча разом із ним — і її реалізм. Вони знали, що гроші не з дерев зривають, але мали кілька цікавих ідей щодо того, де ж саме їх узяти. Норвал, мій батько, думав зайнятися юриспруденцією, а тоді піти в політику, бо мав свої плани з удосконалення країни. Інші двоє хотіли подорожувати: збиралися здійснити експедицію до Південної Америки в пошуках золота, щойно Персі закінчить коледж. Відкриті дороги вабили їх.
Хто ж тоді мав успадкувати заводи Чейзів? Невже «Чейз та Сини» мали зникнути? Якщо так, то навіщо Бенджамін до кісток стирав собі пальці? Тоді він уже переконав себе, що мав іншу причину, окрім власних амбіцій та бажань, — шляхетну причину. Він хотів збудувати спадок, який можна було б передавати від покоління до покоління.
Певно, не одна дискусія за портвейном за обіднім столом мала відтінок докору. Але хлопці наполягали на своєму. Не можна змусити юнака присвятити життя виробництву ґудзиків, якщо він того не хоче. Вони не мали на меті розчаровувати батька, але й не хотіли брати на себе важкий, знесилюючий тягар повсякдення.
Придане
Новий вентилятор придбано. Його привезли розібраним у великій картонній коробці. Волтер приніс свої інструменти й зібрав його докупи. А закінчивши, сказав:
— Отак їй буде краще.
Для Волтера човни жіночого роду, так само — зламані автомобільні двигуни, лампи, радіоприймачі, тобто все те, у чому чоловік може покопирсатись інструментами, і воно стане як новеньке. Чому мене це заспокоює? Можливо, якась дитинна, повна віри частина мене вважає, що Волтер так само може дістати свої кліщі та викрутки й полагодити мене саму.
Високий вентилятор тепер стоїть у спальні. Старий я віднесла на ґанок, там він дме ззаду просто мені в шию. Приємне, але дещо нервуюче відчуття, наче на плече м’яко лягає рука з прохолодного повітря. Освіжаючись так, я сиджу за своїм столом і дряпаю ручкою слова на папері. Хоча ні — ручки більше не дряпають папір. Слова м’яко й майже беззвучно котяться з-під неї на сторінку. Пустити їх униз по руці, вичавити з пальців — ось що важко.
Уже майже сутінки. Вітру немає; звук бігу води на річкових порогах котиться садом, наче один довгий подих. Сині квіти розчиняються в повітрі, червоні здаються чорними, білі фосфоресцентно сяють. Тюльпани вже скинули пелюстки, оголили маточки — чорні, сексуальні, схожі на хоботки. Півонії майже відійшли, обвисли, розм’якли, наче мокра тканина, але з’явилися лілії та ще флокси. Садовий жасмин скинув останні квіти, обсипав траву своїм білим конфеті.
У липні 1914 року моя мати вийшла заміж за мого батька. І ця подія для мене потребувала пояснень.
Сподіватися можна було лише на Ріні. Коли я дійшла віку, у якому цікавляться такими речами, — десять, одинадцять, дванадцять, тринадцять років, — то мала звичку сидіти за столом на кухні й колупати її, мов замок.
Їй було сімнадцять, коли вона остаточно переїхала до Авалону з невеликого будинку на південно-східному березі Жогу, де мешкали працівники фабрик. Казала, що має шотландське й ірландське походження, звісно ж, не з ірландців-католиків, що беззаперечно стосувалося її бабусь. Спочатку вона була моєю нянькою, однак унаслідок певних переворотів та відсіювання персоналу стала нашою головною опорою. Скільки років їй тоді було? «Не твоє діло.Достатньо, щоб на цьому розумітися, та й по тому». Якщо Ріні спитати про її особисте життя, вона закривалася. «Що моє, то моє», — казала. Колись це здавалося мені дуже розсудливим. Тепер — жалюгідним.
Але Ріні знала всі родинні історії чи принаймні хоч щось про них. Те, що саме вона розповідала, залежало від мого віку та її зайнятості. Усе ж так я зібрала достатньо уривків минулого, щоб по-своєму відтворити його, і моя картина так само нагадувала справжні події, як мозаїчний портрет оригінал. Та мені й не хотілося реалізму: я мріяла, щоб усе було барвистим, простим, недвозначним: більшість дітей прагнуть саме цього, коли йдеться про історії їхніх батьків. Бажають мати кольорову листівку.
Мій батько освідчився (за словами Ріні) на ковзанці. Вище за течією від порогів, де вода була повільніша, містилася невеличка затока — загата для млина. У холодні зими її вкривав шар криги, на якій можна було кататися на ковзанах. Молодь різних церковних парафій влаштовувала там свої вечірки, хіба що тоді це називалося погулянками.
Моя мати була з методистів, а от батько — з англікан: це означало, що в соціальному сенсі мати була нижча батькового рівня — так тоді вважали. (Якби бабуся Аделія була жива, вона б ніколи не дозволила цього шлюбу, принаймні так я собі вирішила згодом. Для неї щабель моєї матері на соціальній драбині був би надто низьким, та й сама вона — надто ґречною, серйозною, провінційною. Ні, Аделія потягнула б батька до Монреаля й принаймні підчепила б йому якусь дебютантку. Краще вбрану.)
Мати була юною, усього лише вісімнадцятилітньою, але не дурненькою й не легковажною — казала Ріні. Вона вчила дітей у школі (у ті часи цілком можна було стати вчителем ще до двадцяти). Викладати вона не мусила: її батько був старшим юристом «Чейз Індастріз», і жили вони «статечно». Але, як і її власна мати, котра померла, коли доньці було дев’ять, мама серйозно ставилася до релігії. Навчання бідних вона вважала місіонерською роботою, шанобливо відзначала Ріні. (Вона взагалі дуже шанувала ті вчинки матері, які для самої себе вважала дурнею. Сама виросла серед бідних і вважала, що вони ледащо. Казала, що вчити їх можна, аж поки не посинієш, але для більшості це буде однаково, що горохом об стіну. «Але твоя мати, благослови Боже її добре серце, ніколи того не бачила».)
Я маю світлину матері з педагогічної школи в Лондоні, провінція Онтаріо. На ній вона з двома іншими дівчатами — усі стоять на сходах до пансіону, сміються, переплівши руки. Обабіч лежать купи снігу, з даху звисають бурульки. На матері пальто з тюленячої шкіри, з-під капелюшка блищать кінчики світлого волосся. Вона рано стала короткозора й тоді вже мала б носити пенсне, яке передувало тим совиним окулярам, які я пам’ятаю, та на знімку його немає. Видно одну грайливо відставлену ніжку в отороченому хутром чобітку. Вона має сміливий вигляд, навіть відважний, наче хлопчак-пірат.
Після випуску мати почала працювати в маленькій школі в північно-західному регіоні — там тоді була глибока провінція. То був шокуючий досвід: бідність, невігластво, воші. Спідню білизну там зашивали на дітях восени й розрізали навесні — ця подробиця врізалася в мою пам’ять як особливо нездорова. «Звісно ж, такій леді, як твоя мати, там було не місце», — казала Ріні.