Але вона відчувала, що досягає чогось, хоч щось робить, хоча б для тих кількох знедолених дітей, чи принаймні сподівалася на це. А тоді повернулася додому на різдвяні канікули. Приїхала худа й бліда, і це активно обговорювали, бо ж її щоки мали б цвісти трояндами… Отже, ось вона на ковзанці, на замерзлій загаті, у компанії мого батька. Він став на коліно, аби зашнурувати їй ковзани.
Вони вже були знайомі певний час завдяки своїм батькам. Мали кілька цілком пристойних зустрічей. Разом грали в останній із вистав у садку Аделії: він Фердинанд, вона Міранда з вихолощеної версії шекспірівської «Бурі», де і секс, і Калібан були зведені до мінімуму. За словами Ріні, мати була вбрана в блідо-рожеву сукню з трояндовим вінком і промовляла свій текст досконало, наче янгол. «Який чудесний світ новий оцей, Де отакі є люди!» І розсіяний погляд її ясних зачудованих короткозорих очей. Ви розумієте, як усе вийшло.
Батько міг би пошукати заможнішої дружини деінде, однак йому, напевно, хотілося чогось справжнього й надійного, того, на що можна покластися. Попри свою жвавість (а колись він, вочевидь, таки був жвавим), він був серйозним молодиком, як стверджувала Ріні, натякаючи, що інакше мати не прийняла б його. Вони обоє були по-своєму серйозні, обоє хотіли вчинити щось гідне, змінити світ на краще. Такі спокусливі, такі згубні ідеали!
Після кількох кіл навколо загати батько запропонував матері вийти за нього. Гадаю, він зробив це доволі незграбно, але ж тоді така риса в чоловіків була ознакою щирості. Певно, у ту мить, хоч їхні плечі й стегна торкалися, вони не дивились одне на одного — їхали пліч-о-пліч, з’єднавши праві руки спереду, а ліві — ззаду. (Що тоді на ній було? Ріні й це знала. Плетений блакитний шалик, високий плетений капелюшок і рукавички того ж тону. Вона зв’язала їх сама. Зимове пальто темно-зелене, зручної для ходіння довжини. Носовичок за рукавом — за словами Ріні, вона ніколи не забувала про цю дрібницю, на відміну від декого.)
Що в цю визначальну мить робила мати? Уважно вивчала лід. Відповіла не одразу. Це означало «так».
Їх оточували білі бурульки й укрите снігом каміння — усе було біле. Під ногами крига, теж біла, а під нею — річкова вода з порогами й підводними течіями, темна, але невидна. Так я уявляла собі ті часи, до нашого з Лорою народження — білі, невинні, такі солідні на вигляд, та крига все одно була тонка. Під поверхнею речей повільно кипіло несказане.
Далі були обручка, оголошення в газетах, а згодом, коли мати повернулася, закінчивши навчальний рік, що входило в її обов’язок, мали місце офіційні чаювання. Усе було дуже красиво: сандвічі зі спаржею та крес-салатом, три різні види випічки (світла, темна та фруктова), чай у срібних сервізах і троянди на столі — білі чи рожеві, може, блідо-жовті, та не червоні. Червоний для чаювання на заручинах не годився. Чому ні? «Потім дізнаєшся», — казала Ріні.
Далі придане. Ріні дуже любила перераховувати деталі: нічні сорочки, пеньюари, яке на них було мереживо, наволочки з вишитими монограмами, простирадла й нижні спідниці. Вона говорила про шафи, шухляди й комоди для білизни й те, що в них зберігалося, охайно складене. Жодної згадки про тіла, які, зрештою, уся ця тканина мала б огорнути: для Ріні весілля були переважно питанням тканин, принаймні на поверхні.
Далі треба було скласти список гостей, написати запрошення, обрати квіти та владнати інші весільні справи.
А після весілля почалася війна. Любов, тоді шлюб, тоді катастрофа. У переказі Ріні це видавалося неминучим.
Війна почалася в серпні 1914 року, невдовзі після того, як мої батьки взяли шлюб. Усі троє братів пішли до війська без жодних сумнівів. Тепер дивно чути про цю безсумнівність. Збереглося їхнє фото: гарна трійця в однострої, із серйозними й наївними обличчями, ніжними вусиками, у них легкі усмішки, рішучі очі, позують, як солдати, якими ще стати не встигли. Батько з них найвищий. Цю світлину він завжди тримав на своєму столі.
Вони приєдналися до Канадського королівського полку, того, куди записували всіх родом із Порт-Тікондероґи. Майже одразу ж їх відправили до Бермуд на допомогу розташованому там британському полку, тож перший рік війни вони хіба що брали участь у парадах і грали в крикет. І дуже дратувалися з того — принаймні так писали в листах.
Дідусь Бенджамін жадібно ковтав ці листи. Час минав, не приносячи перемоги жодній зі сторін, і він ставав усе більше й більше знервованим і невпевненим. Не так усе мало б бути. Іронія в тому, що його справа розквітала. Незадовго до того дідусь додав до виготовлення ґудзиків целулоїд та гуму, що давало можливість збільшити виробництво. А завдяки політичним зв’язкам, які допомогла свого часу зав’язати Аделія, його фабрики отримували чимало військових замовлень. Бенджамін був, як завжди, чесним, не постачав неякісного товару — у цьому сенсі він на війні не наживався. Та не можна сказати, що свого зиску з неї не мав.
Війна корисна для торгівлі ґудзиками. Стільки їх губиться й замінюється під час боїв — цілі коробки, цілі вантажівки ґудзиків. Їх розриває на шматки, вони тонуть у багнюці, горять. Те саме стосується й спідньої білизни. З фінансової точки зору та війна була чудотворним вогнем, величезною алхімічною пожежею, навіть дим від неї перетворювався на гроші. Принаймні так воно було для мого дідуся. Але цей факт не тішив його душу, не давав святкувати власну чесність, як би це могло статись у попередні, більш самовдоволені роки. Бенджамін чекав повернення синів. Не те щоб вони встигли втрапити в небезпечне місце — досі були на Бермудах, маршували там на сонечку.
Після медового місяця (на озерах Фінгер у штаті Нью-Йорк) мої батьки жили в Авалоні, доки не змогли б улаштуватися самостійно, тож мати, зрештою, лишилася там наглядати за дідовим господарством. Там бракувало людей, бо всі здібні руки були потрібні або на фабриках, або в армії, та, крім того, відчувалося: Авалон мусить подавати приклад іншим, скоротивши свої витрати. Мати наполягла на тому, щоб харчуватися дуже просто: рагу по середах, печені боби недільного вечора, — і дідуся це цілком влаштовувало. Химерні страви Аделії він насправді ніколи не любив.
У серпні 1915 року Канадський королівський полк повернувся в Галіфакс, щоб екіпіруватися до Франції. Він стояв у порту близько тижня, набираючи припаси, новобранців і змінюючи тропічний однострій на щось тепліше. Чоловікам видали гвинтівки Росса, які пізніше заклинить від бруду, тож вояки лишилися безпорадними.
Мати сіла на поїзд до Галіфакса, щоб побачитися з батьком. Там було повно чоловіків, які їхали на фронт; мíсця в спальному вагоні не було, тож довелося їй їхати сидячи. У проходах були ноги, і клунки, і плювальниці; кашель, хропіння — безсумнівно, п’яне. Коли вона дивилася на юні обличчя, які її оточували, війна стала для неї реальною, матеріальною, а не просто ідеєю. Її молодого чоловіка могли вбити. Його тіло могло впасти, розлетітися на шматки, стати частиною тієї жертви, яку, як уже стало зрозуміло, треба було принести. Разом із цим усвідомленням прийшли відчай і жах, а ще (я в тому певна) — трохи холодної гордості.
Не знаю, де в Галіфаксі зупинилася ця пара й на скільки. Був то поважний готель чи, може, дешева нора, портова нічліжка, бо кімнат бракувало? Що між ними відбувалося, що було сказано? Гадаю, звичайні речі, але які саме? Цього вже ніколи не дізнатися. Тоді корабель — «Каледоніан» — із полком на ньому рушив у путь, а мати стояла разом з іншими дружинами на пристані, махала й ридала. Чи, може, не ридала: їй таке могло здатися самозакоханим.
«Десь у Франції. Не можу описати, що тут відбувається, — писав батько, — тож і не намагатимуся. Можна тільки вірити, що це війна за все найкраще, що вона врятує й розвине цивілізацію. Втрати (витерте слово) численні. Я ніколи раніше не знав, на що спроможні люди. Те, що доводиться переживати, просто за (витерте слово). Я щодня згадую дім, а особливо тебе, моя кохана Ліліано».