В Авалоні моя мати вдалася до активних дій. Вона вірила в служіння суспільству, відчувала, що має засукати рукави й зробити щось корисне під час війни. Вона організувала «Гурток втіхи», який збирав гроші через благодійні розпродажі. Їх витрачали на скриньки, заповнені тютюном і цукерками, які потім вирушали до окопів. Для цього вона відчиняла двері Авалону, де, за словами Ріні, від того зношувалася підлога. Окрім благодійних розпродажів, щовівторка її гурток збирався у вітальні в’язати для бійців: новачки плели серветки, середня група — шалики, експерти — балаклави й рукавиці. Невдовзі по четвергах до них додався ще один батальйон новобранців — старші, менш освічені жінки з південного берега Жогу, які могли в’язати навіть уві сні. Ці плели дитячий одяг для вірмен (казали, що вони голодують) і для організації під назвою «Біженці за морем». Після двогодинного в’язання в їдальні накривали скромне чаювання, і Трістан з Ізольдою втомлено споглядали на них із вітражів.
Коли на вулицях і в лікарнях сусідніх містечок (у Порт-Тікондерозі лікарні ще не було) почали з’являтися скалічені солдати, моя мати взялася їх відвідувати. Вона бралася за найгірші випадки (за словами Ріні, ті чоловіки точно не виграли б жодного конкурсу краси), поверталася з тих відвідин виснажена й тремтяча, могла навіть розплакатися на кухні за горнятком какао, яке Ріні готувала, щоб підбадьорити її. «Вона себе не берегла, — казала Ріні. — Підірвала своє здоров’я. За непосильне бралася, особливо зважаючи на її стан».
Якою ж чеснотою це колись вважали — братися за непосильне, не берегти себе, підривати своє здоров’я! Ніхто не народжується таким самовідданим; цієї риси можна набути лише через невтомну дисципліну, випалення із себе природних схильностей, і до моїх днів таємниця того, як це робиться, певно, уже була втрачена. Чи, може, я недостатньо старалася, постраждавши вже від того, як це все вплинуло на мою матір.
От Лора зовсім не була самовідданою. Натомість була тонкошкірою, а це зовсім інше.
Я народилася на початку червня 1916 року. Скоро після того Персі загинув під час страшного бомбардування виступу фронту біля Іпра, а в липні Едді помер у бою на Соммі. Принаймні припустили, що помер: там, де його бачили востаннє, був величезний кратер. Це стало страшними новинами для матері, але ще страшнішими — для дідуся. У серпні в нього стався серцевий напад, що вплинув і на мовлення, і на пам’ять.
Неофіційно керівництво фабриками перебрала на себе моя мати. Вона стала між дідом (якому, за її словами, ставало все краще) та всіма іншими, щодня зустрічалася із секретарем та різними бригадирами й майстрами. Тільки вона розуміла, що намагався сказати дід, чи принаймні стверджувала, що розуміє, тож стала його перекладачем. А відколи тільки матері дозволялося брати його за руку, вона спрямовувала його підпис, і хто може сказати, що час від часу не вирішувала певні питання сама?
Без проблем не обійшлося. Коли почалася війна, шосту частину робітників фабрики становили жінки. До кінця війни їх стало вже дві третини. Чоловіки, які лишилися там, були старі, або частково скалічені, або ще якимось чином непридатні для війни. Вони зневажали жіночий наступ, скаржилися на них чи вульгарно жартували, а жінки, своєю чергою, вважали їх слабаками чи ледащами й укривали неприхованим презирством. Природний порядок речей, як його розуміла моя мати, перевернувся догори дриґом. Та платили все одно добре, а гроші змащують усі колеса, тож загалом мати змогла керувати справами доволі непогано.
Я уявляю собі діда, як він сидить увечері в бібліотеці, у кріслі, оббитому зеленою шкірою, з латунними цвяшками, за столом із червоного дерева. Пальці переплетені: справна рука з тією, що віднялася. Він до когось дослухається. Двері прочинені, за ними він бачить тінь. Каже: «Заходь», — намагається сказати, але ніхто не заходить і не відповідає.
Приходить груба медсестра. Питає, що це він собі думає: сидіти самому в темряві. Дід чує звуки, та не слова — це більше схоже на хрипке каркання; він не відповідає. Медсестра бере його під руку, легко піднімає з крісла, човгає з ним до ліжка. Білі спідниці шурхотять. Він чує, як сухий вітер дме осінніми полями, укритими стернею. Чує шепіт снігу.
Чи він знав, що обидва його сини мертві? Чи хотів, щоб вони знову були вдома, знову жили? Чи його кінець був би сумнішим, якби це бажання справдилося? Міг би бути, — так часто буває, — але це невтішні думки.
Грамофон
Учора дивилася телеканал погоди, є в мене така звичка. По всьому світі повені: каламутна коричнева вода, пропливають роздуті корови; ті, хто вижив, скупчилися на дахах. Тисячі втопилися. Звинувачують глобальне потепління: кажуть, людям треба припинити спалювати речі. Бензин, нафту, цілі ліси. Але вони не припинять. Жадоба та голод рухатимуть ними, як звичайно.
Про що я писала? Перегортаю сторінку — там досі лютує війна. «Лютує» — так раніше казали про війни. І досі кажуть, наскільки мені відомо. Але на цій сторінці, свіжій, чистій, я змушу війну припинитися — я сама, помахом своєї пластикової чорної ручки. Треба лише написати: 1918 рік. 11 листопада. День перемир’я.
Усе. Кінець. Зброя мовчить. Ті, хто лишився живими, дивляться в небо — обличчя вкриті кіптявою, одяг сирий; вони вибралися зі своїх окопів і брудних ям. Обидві сторони відчувають, що програли. У містах і містечках, у селищах тут і через океан починають дзвонити церковні дзвони. (Я пам’ятаю цей дзвін. Це один із моїх перших спогадів. Було так дивно: повітря наповнене звуком і водночас таке порожнє. Ріні вивела мене надвір послухати. Сльози бігли її обличчям. «Слава Богу», — шепотіла вона. День був прохолодний, на опалому листі вже була паморозь, а на ставку — тонкий шар криги. Я розбила її палицею. Де ж була мати?)
Батька поранили при Соммі, але він швидко одужав і став молодшим лейтенантом. Його знову поранили в бою при Вімі-Рідж, хоч і не сильно, і згодом він отримав звання капітана. Знову поранили в Бурлонському лісі, цього разу гірше. І поки батько лікувався в Англії, війна скінчилася.
Він пропустив урочисту зустріч військових у Галіфаксі, військові паради — усе це, але окремо для нього в Порт-Тікондерозі влаштували спеціальний прийом. Потяг зупинився. Залунали привітання. Руки простягнулися до нього допомогти вийти, тоді, вагаючись, затремтіли. З’явився він. У нього лишилося одне ціле око й одна здорова нога. Обличчя було сухе, укрите шрамами, фанатичне.
Прощання може розбивати серце, але повернення ще гірше. Жива людина ніколи не зрівняється з тією яскравою тінню, яку має її відсутність. Час та відстань розмивають контури; а тоді коханий раптово повертається в полудень із його безжальним світлом, у якому чітко видно кожну пляму, пору, зморшку, щетинку.
Отже, мої батько й мати. Як кожному з них було спокутувати те, що вони так змінилися? Що стали не такими, як інший чекав. Чи могло обійтися без образ? Образ мовчазних і несправедливих, бо нікого було звинувачувати, ні на кого вказати пальцем. Війна не людина. Чи можна звинувачувати буревій?
Ось вони стоять на залізничній платформі. Грає міський оркестр, переважно духові. Він в однострої, медалі як дірки, залишені в тканині пострілами, і крізь них начебто тьмяно сяє його справжнє металеве тіло. Поряд із ним, невидимі, його брати — двоє загублених хлопців, утрату яких він відчуває. Моя мати вбрана в найкращу сукню з ремінцем і вилогами, на капелюшку яскрава стрічка. Вона боязко всміхається. Ніхто не знає, що робити. Камера газетяра ловить їх спалахом: вони дивляться так, наче спіймані на гарячому. Батькове праве око закрите чорною пов’язкою. Ліве озлоблено поблискує. Під пов’язкою поки що закрите павутиння пошрамованої плоті, його відсутнє око — павук у ній.