«Повернення героя — спадкоємця Чейза» — так сурмитимуть газети. Ось іще одне: мій батько тепер спадкоємець, тобто безбатченко так само, як і безбратченко. Королівство в його руках. Схоже на мул.
Чи плакала мати? Можливо. Певно, вони незграбно поцілувалися, наче на благодійному розпродажі, де він помилився з квитком. Не її він пам’ятав — не цю прагматичну заклопотану жінку з пенсне на срібному ланцюжку круг шиї, які носять старі діви. Вони тепер були чужими й цілком могли збагнути, що завжди такими й були. Яке ж різке світло. Як вони постарішали. Не лишилося жодного сліду від того юнака, який колись так шанобливо опустився на коліна на кризі, щоб зашнурувати їй ковзани, чи юної дівчини, котра так мило прийняла його шану.
Поміж ними з’явилося щось інше, лягло, наче меч. Звісно ж, у нього були інші жінки — з тих, що вештаються навколо полів бою, користаючись нагодою. Шльондри, якщо назвати їх словом, яке моя мати ніколи не вимовила б. Певно, вона це зрозуміла, щойно він її вперше торкнувся: його скромність, благоговіння — усе це зникло. Можливо, він іще тримався перед спокусою на Бермудах, тоді в Англії, аж поки Едді та Персі не загинули і його самого не було поранено. А тоді він просто вчепився за життя, за всі його прояви, до яких міг дотягнутися. Чи ж не повинна вона зрозуміти цієї його потреби за таких умов?
Мати розуміла чи принаймні розуміла, що має розуміти. Розуміла — і нічого про це не говорила, і молилася, щоб мати силу пробачити, і пробачила. Але йому так непросто було жити з цим її прощенням. Сніданок в імлі прощення: кава з прощенням, вівсянка з прощенням, прощення, намазане на тост із маслом. Він, певно, почувався безпорадним, бо ж чи можна зректися того, про що ніколи не говорять? Зі зневагою вона ставилась і до медсестри — тих багатьох медсестер, які опікувалися батьком у різних шпиталях. Їй хотілося, щоб своїм одужанням він завдячував тільки їй, її турботі, її невтомній відданості. Ось він, інший бік самовідданості — тиранія.
Однак важко було сказати, що батько одужав. Насправді він був руїною, про що свідчили його крики серед ночі, нічні кошмари, раптові напади люті, ваза, кинута об стіну чи на підлогу, та ніколи в неї. Він був зламаний і потребував ремонту: отже, вона могла знадобитися. Дружина створить навколо нього атмосферу спокою, потуратиме йому, пеститиме його, ставитиме квіти на стіл до сніданку, влаштовуватиме обіди з його улюбленими стравами. Принаймні ніякої паскудної хвороби він не підчепив.
Та сталося дещо значно гірше: мій батько став атеїстом. Понад траншеями Бог вибухнув, наче повітряна кулька, і від нього не лишилося нічого, крім брудних клаптиків лицемірства. Релігія виявилася палицею для биття солдатів. Той, хто це заперечував, був повен побожних дурниць. Чому послужили доблесть Персі та Едді, їхня відвага, їхня жахлива смерть? До чого призвели? Їх убили грубі помилки зграї некомпетентних злочинних старих, які так само могли б перерізати їм горлянки й викинути за борт «Каледоніан». Від розмов про боротьбу за Бога й Цивілізацію його просто нудило.
Мою матір це страшенно лякало. То він каже, що Персі й Едді померли не заради вищої мети? Що всі ці бідолахи померли просто так? А щодо Бога — хто ж іще вів їх у ці часи випробувань і страждань? Вона благала його принаймні тримати власний атеїзм при собі. Тоді відчувала глибокий сором за ці прохання, наче найважливішим для неї було те, що подумають сусіди, а не те ставлення, з яким вічно жива батькова душа постане перед Богом.
Одначе батько поставився до її бажання з повагою, адже бачив, що це необхідно. Та й усе одно такі страшні речі казав, лише випивши. До війни батько не випивав, — не так регулярно й цілеспрямовано, — але тепер почав. Пив і міряв кроками кімнату, тягнучи за собою негодящу ногу. Тоді його починало трусити. Мати намагалася розрадити чоловіка, але він того не хотів. Підіймався в приосадкувату авалонську вежу начебто курити, хоча насправді то було приводом побути наодинці. Там, нагорі, він говорив сам із собою, бився об стіни і, зрештою, напивався до безтями. У материній присутності такого не робив, бо досі лишався джентльменом за своїми стандартами або ж тримався за те лахміття, що залишилося від цього вбрання. Не хотів її лякати. А ще, гадаю, йому було прикро, що її проповіді, які вона звертала до нього з найкращих міркувань, так його дратували.
Легкий крок — важкий крок, легкий — важкий, наче тварина, що однією лапою втрапила в пастку. Стогони, здавлені крики. Розбите скло. Ці звуки будили мене: підлога вежі була саме над моєю кімнатою.
Тоді кроки спускалися; розлягалася тиша, і чорний силует поставав за зачиненим прямокутником моїх дверей. Я не бачила його там, але відчувала: кульгаве однооке чудовисько, безмежно сумне. До звуків я звикла, та й не думала, що він може зробити мені щось погане, утім усе одно ставилася до нього боязко.
Не хочу, аби склалося враження, що батько був таким щоночі. Та й таких сеансів — чи то нападів? — помалу ставало все менше, а часу між ними проходило все більше. Однак передбачити їхнє наближення можна було за тим, як стискалися материні вуста. Вона мала своєрідний радар, відчувала, як у ньому хвилями піднімається гнів.
Чи виходить із моїх слів, що він її не любив? Аж ніяк. Батько любив матір, по-своєму був їй відданий. Але не міг достукатися до неї, і з нею було так само. Наче вони випили якесь згубне зілля, яке навіки їх розділило, хоча жили в одному будинку, їли за одним столом і спали в одному ліжку.
Як це — жадати, прагнути того, хто тут, поряд із тобою, зо дня в день? Я цього ніколи не знатиму.
Через кілька місяців батько почав свої ганебні походеньки. Одначе не в нашому містечку, принаймні спочатку. Сідав на потяг до Торонто «у справах», а там починав пити й блудити, як це тоді називалося. Навдивовижу швидко поповзли чутки, як часто буває зі скандалами. Дивно, але й матір, і батька в місті через них стали ще більше поважати. Хто міг його в чомусь звинуватити, зважаючи на обставини? А щодо дружини — з її вуст не злетіло жодної скарги, попри те, з чим їй доводилося жити. І саме так усе й мало бути.
(Звідки я знаю всі ці речі? Я не знаю їх, не у звичному розумінні цього слова. Але в таких господарствах, як наше, у тиші часто сховано більше, ніж у сказаних словах, — у стиснутих вустах, відвернутій голові, швидкому скошеному погляді. Плечах, піднятих так, наче на них важкий тягар. Не дивно, що ми з Лорою внадилися підслуховувати під дверима.)
У батька була ціла колекція ціпків з особливими ручками — срібними, з чорного дерева, зі слонячої кістки. Він чимало уваги приділяв тому, щоб одягатися охайно. Ніколи не збирався керувати родинною справою, однак тепер, коли вже успадкував її, мав намір усе робити як годиться. Міг би все продати, але так уже вийшло, що покупців не було — не в ті часи чи ж не за ту ціну. А ще батько почувався зобов’язаним якщо не пам’яті власного батька, то вже точно пам’яті своїх загиблих братів. Назву компанії змінили на «Чейз та Сини», хоча син лишився тільки один. Батькові хотілося мати своїх синів, бажано двох, щоб замінити двох утрачених хлопців. Йому хотілося продовжувати справу далі.
Чоловіки на фабриках спочатку шанували його. Не лише через медалі. Щойно скінчилася війна, жінки відступили вбік, чи то їх просто посунули, і робочі місця заповнили чоловіки, які повернулися з війни й ще могли щось робити. Але робочих місць загалом бракувало: попит воєнного часу скінчився. По всій країні закривалися підприємства, звільняли робітників, та не на батькових фабриках. Він усе наймав і наймав людей. Ветеранів. Казав, що країні огидно бракує вдячності й що її ділові люди мають віддати свій борг. Та мало хто дослухався до нього. На такі речі заплющували очі, але мій батько, одне око якого лишилося навіки заплющеним, так не міг. Так почалася його репутація нонконформіста й трохи дурня.
Зовні я була батьковою дитиною, більше схожа на нього, успадкувала його похмурість, його завзятий скепсис (як, зрештою, і його медалі — він залишив їх мені). Як я поводилася норовисто, Ріні казала, що в мене важка вдача й зрозуміло, звідки вона взялася. Лора, з іншого боку, була суто маминою дочкою. До певної міри їй перейшли побожність і високе чисте чоло.