На чоловікові світлий капелюх, який сидить боком і частково затіняє обличчя. Воно здається темнішим, засмаглішим, ніж у неї. Дівчина наполовину розвернулася до нього, усміхається. Зараз уже не може згадати, чи відтоді всміхалася так іще до когось. На фото вона здається зовсім юною, надто юною, хоча тоді й не вважала себе такою. Він теж усміхається, білі зуби блищать, наче полум’я на підпаленому сірнику, але руку підніс так, ніби грайливо відмахується від неї, або закривається від камери, від того, хто має стояти за камерою, роблячи фото, або ж так захищається від тих, які можуть дивитися на нього в майбутньому через цей квадратний освітлений шматок глянцевого паперу. Наче захищається від неї. Захищає її. У тій витягнутій руці недопалок сигарети.
Вона дістає цей коричневий конверт, коли лишається на самоті, вибирає світлину з-поміж газетних вирізок. Кладе її на стіл і вдивляється в неї, наче дивиться в колодязь чи калюжу, шукає щось інше за своїм відображенням, таке, що впустила чи загубила, щось недосяжне, однак видиме: воно мерехтить, наче коштовність на піску. Жінка вивчає кожну деталь. Його пальці, висвітлені спалахом чи сонячним променем; складки їхнього одягу; листя на дереві й щось кругле, що на ньому висить, — може, то справді були яблука? Жорстку траву на передньому плані. Трава тоді була жовта через посуху.
З одного боку, непомітна на перший погляд, рука, обрубана краєм знімка, обрізана на зап’ястку, лежить на траві, наче викинута. Залишена напризволяще.
Сліди хмар у діамантовому небі схожі на морозиво, розмазане на хромі. Його пальці з плямами від тютюну. Далекий відблиск води. Нині все це на дні.
На дні, але блищить.
ІІ
Сліпий убивця: Яйце, зварене натвердо
— То що це буде? — питає він. — Романтика та смокінги чи корабельна катастрофа на безлюдному березі? Можеш обирати: джунглі, тропічні острови, гори. Чи інший вимір космосу — це мені вдається найкраще.
— Інший вимір космосу? Та ну!
— Не пирхай так, зручна штука. Там може статися що завгодно. Космічні кораблі й обтисла форма, лазерна зброя, марсіани з тілами величезних кальмарів — усяке таке.
— Обирай сам, — каже вона. — Ти професіонал. Може, пустеля? Завжди хотіла побувати там. Звісно, з оазою, пальми теж згодяться.
Жінка відриває скоринку від свого сандвіча. Скоринки вона не любить.
— З пустелями розмах не той. Мало деталей, хіба що додати якісь гробниці. Тоді можна пустити туди зграю голих жінок, померлих три тисячі років тому, з пишними гнучкими тілами, рубіново-червоними вустами, лазурною піною сплутаних кучерів та очима, схожими на ями зі зміями. Але не знаю, чи нав’язувати тобі таке. Моторошні мерці не твій стиль.
— Звідки ти знаєш? Мені може сподобатися.
— Сумніваюся. Натовп таке любить. І на обкладинках таке часто зображають: ті жінки звиваються, обступивши героя, а він відбивається від них приклáдом.
— Можна мені тоді інший вимір космосу, але з гробницями й мертвими жінками, будь ласка?
— Складне замовлення, подивимося, що вийде. Можу ще ввести жертовних дівиць із металевими пластинами на грудях, срібними ланцюгами на щиколотках та прозорими одіяннями. І зграю ненажерливих вовків на додачу.
— Бачу, тебе не зупинити.
— Хочеш смокінги замість цього? Круїзні кораблі, шовкова білизна, поцілунки в зап’ястки, лицемірне сюсюкання?
— Ні. Гаразд. Роби, як вважаєш за краще.
— Сигарету?
Вона хитає головою. Він підпалює одну собі, ударивши сірником по нігтю.
— Ти так себе підпалиш, — зауважує вона.
— Такого ще ніколи не було.
Вона дивиться на закочений рукав його сорочки, білий чи блідо-блакитний, тоді на зап’ясток, на його темну шкіру. Цей чоловік випромінює сяйво, відбиває сонце. Чому всі не витріщаються на нього? Та він усе одно надто помітний для того, щоб бути тут, на відкритому місці. Навколо люди сидять на траві чи напівлежать, спершись на лікоть, убрані в блідий літній одяг, — теж пікнікують. Усе як годиться. І все одно вона відчуває, що вони тут самі. Так, ніби яблуня, під якою сидять, не дерево, а тент, ніби навколо крейдою намальоване коло й вони невидимі всередині цього обрису.
— Отже, космос, — каже він. — З гробницями, дівами та вовками, але на виплат. Згода?
— На виплат?
— Ну, знаєш, як меблі купують.
Вона сміється.
— Ні, я серйозно. Абияк робити не хочу, а так це займе не один день. Ми маємо зустрітися знову.
Вона вагається.
— Так, — відповідає нарешті. — Якщо я зможу. Якщо вдасться все владнати.
— Добре, — говорить він. — Тепер я мушу подумати.
Тон у нього звичний. Якщо буде надто наполегливим, може її злякати.
— На планеті… дай подумати. Не Сатурн, він надто близько. На планеті Зікрон, розташованій в іншому вимірі космосу, є рівнина, усипана великим камінням. На північ від неї — океан фіолетового кольору. На захід — гори, де, кажуть, після заходу сонця блукають люті не-мертві жінки, які живуть у старих гробницях, розташованих там. Бачиш, могили я ввів одразу ж.
— Це дуже сумлінно з твого боку.
— Я дотримуюся слова. На південь від рівнини лежить розпечена піщана пустка, а на схід — крутобокі ущелини, які колись могли бути річками.
— Може, то канали, як на Марсі?
— О, канали й усяке таке. Чимало слідів старовинної, колись високорозвиненої цивілізації, хоча зараз цей регіон населений хіба що мандрівними зграями примітивних кочівників. Серед рівнини височіє величезний курган із каміння. Земля навколо нього суха й пуста, є хіба що кілька миршавих кущів. Не зовсім пустеля, але близько. Там сандвіча із сиром не лишилося?
Вона порпається в паперовому пакеті.
— Ні, але лишилось яйце, зварене натвердо.
Вона ще ніколи не була такою щасливою. Усе знову стало новим, усе можна переграти заново.
— Те, що лікар прописав, — говорить він. — Пляшка лимонаду, варене яйце й ти.
Чоловік качає яйце між долонями, шкаралупа тріскається — і він її знімає. Вона спостерігає за його ротом, щелепою, зубами.
— Головне, щоб я не співала в громадському парку, — каже зрештою. — Ось сіль до яйця.
— Дякую. Ти ні про що не забула.
— Ніхто не заявляє про свої права на цю суху рівнину, — провадить він далі. — Чи, радше, п’ять окремих племен заявляють, та жодне з них не має достатньо сил, аби подолати інші. Усі вони час від часу ходять повз цей курган, випасаючи своїх талків — норовистих синіх істот, схожих на овець, — чи перевозячи не надто цінні товари на спинах в’ючних тварин, подібних на триоких верблюдів.
Різними мовами цю гору валунів називають Лігвом Летючих Змій, Купою Каміння, Притулком Завиваючих Матерів, Дверима Забуття та Ямою Обгризених Кісток. Кожне плем’я має свою історію про курган, та всі розповіді схожі між собою. Кажуть, що під камінням похований король — король без імені. І не сам, а й рештки величного міста, яким він колись правив. Місто було зруйноване в битві, короля полонили й повісили на пальмі на знак тріумфу. На сході місяця його зняли й поховали, а місце позначили горою каміння. Інших мешканців міста вбили. Перерізали всіх: чоловіків, жінок, дітей, немовлят, навіть тварин. Закололи, пошматували. Жодна жива істота не втекла.
— Який жах.
— Копни лопатою в будь-якому місці — на світ з’явиться якесь жахіття. Це добре для моєї роботи, ми процвітаємо на кістках, без них не було б наших історій. Ще лимонад є?
— Ні, — відповідає вона. — Ми весь допили. Розповідай.