Після Лориного народження мати була ще втомленішою, ніж звичайно. Вона втратила свою піднесеність, позбулася життєвої сили. Її воля зів’яла, дні перетворилися на обтяжливу мандрівку. Лікар казав, що їй треба більше відпочивати. «Вона жінка нездорова», — казала Ріні до місіс Гіллкоут, яка прийшла допомагати з пранням. Наче мою справжню матір викрали ельфи, а цю, іншу — старішу, сивішу, кволішу, більш невпевнену — лишили замість неї. Мені тоді було лише чотири роки, і ці зміни мене лякали. Я хотіла, щоб мене обіймали й заспокоювали, але матері на це вже не ставало сил. (І чому я кажу «вже»? Її материнство завжди полягало радше в повчанні, аніж у дбайливості. У глибині душі вона завжди залишалася вчителькою.)
Незабаром я виявила, що, як поводитися тихо, не вимагати уваги, а понад усе — якщо допомагати, особливо з малям, із Лорою, стежити за нею, колихати її в люльці, присипляти, бо спала вона неохоче й недовго, мені дозволять лишатися в одній кімнаті з матір’ю. Як ні — відсилатимуть кудись. Такою я й стала — тихою, помічною.
Треба було верещати. Треба було влаштовувати істерики. Ріні завжди казала, що колеса тільки тоді змащують, як вони риплять.
(Ось я на материному столику, у срібній рамці, у темній сукні з білим мереживним комірцем, у тій руці, що її видно, незграбно й гнівно затиснута плетена біла ковдра немовляти, погляд звинувачує чи то камеру, чи того, хто її тримав. Лори на цьому знімку майже не видно. Хіба що пухнасту маківку та крихітну долоньку, пальчики скручені на моєму великому пальці. Я лютувала через те, що мала тримати малу, чи тому, що насправді захищала її? Закривала від усього й не хотіла відпускати?)
Лора була непростим немовлям, радше неспокійним, аніж дратівливим. І росла теж непростою. Її тривожили двері шаф і шухляди письмових столів. Вона начебто весь час прислухалася до чогось на відстані чи під підлогою — до чогось, що беззвучно наближалося, немов потяг, зроблений із вітру. У неї траплялися незчисленні зриви: вона ридала, побачивши мертву ворону, кота, збитого машиною, темну хмару в чистому небі. З іншого боку, до фізичного болю сестра була на диво байдужа: обпікшись чи порізавшись, як правило, не плакала. Її бентежила зла воля, зла воля Всесвіту.
Особливо Лору тривожили скалічені ветерани на вулицях, — ледацюги, жебраки, торговці дрібницями, — надто розбиті, щоб узятися за справжню роботу. Одного червонопикого безногого чоловіка, який штовхав своє тіло дорогою в примітивному візку, вистачало, щоб сполохати її. Можливо, через лють у його очах.
Як більшість малюків, Лора вірила, що все сказане має пряме значення, але доводила це до крайнощів. Їй не можна було сказати «зникни» чи «йди лісом» і сподіватися на те, що це не матиме жодних наслідків. «Що ти сказала Лорі? Невже так важко запам’ятати?» — сварилася Ріні. Але й сама не завжди пам’ятала. Якось сказала Лорі прикусити язика, щоб не сипати так запитаннями, і після того Лора кілька днів не могла жувати.
Я вже наблизилася до материної смерті. Якщо скажу, що ця подія змінила все, це прозвучить банально, але й правдиво, тож так і напишу:
Ця подія змінила все.
Це сталось у вівторок. Хлібний день. Увесь наш хліб, якого вистачало на цілий тиждень, пікся на кухні Авалону. Хоча в Порт-Тікондерозі тоді вже була невелика пекарня, Ріні казала, що хліб у крамниці купують тільки ліниві, і взагалі пекар додає до борошна крейди та кладе зайві дріжджі, щоб буханці розбухали й здавалося, що ти отримуєш більше, ніж насправді. Тож хліб вона пекла сама.
Кухня в Авалоні не була темною, подібною на вкриту кіптявою вікторіанську печеру, якою мала бути колись, тридцять років тому. Натомість вона була вся біла: білі стіни, білий емальований стіл, біла дров’яна пічка, чорно-біла підлога й блідо-жовті фіранки на нових, збільшених вікнах. (Ремонт зробили після війни, то був один із боязких, примирливих подарунків батька матері.) Ріні вважала цю кухню найсучаснішою й завдяки тому, що мати розповіла їй про бактерії, їхні гидкі звички й схованки, тримала її в надзвичайній чистоті.
У хлібні дні Ріні давала нам по шматку тіста для хлібних чоловічків із родзинками замість очей та ґудзиків. Тоді пекла їх для нас. Я свого з’їдала, а от Лора берегла. Якось Ріні знайшла в Лориній шухляді цілу купу таких, твердих, наче камінь, загорнутих у носовички, схожих на крихітні булочкові мумії. Сказала їй, що на хліб збіжаться миші, тому його слід негайно викинути, та Лора наполягла на тому, щоби влаштувати в городі, за кущем ревеню, масовий похорон із молитвами, а як ні, то вона більше ніколи не обідатиме. Коли треба було, вона вміла торгуватися.
Ріні викопала могилу. У садівника тоді був вихідний, і вона взяла його лопату, якої нікому не можна було торкатися; утім, то був надзвичайний випадок.
— Хай Господь змилостивиться над її чоловіком, — сказала Ріні, поки Лора акуратно викладала своїх хлібних чоловічків у рядок. — Вона вперта, як віслюк.
— Я все одно не матиму чоловіка, — відповіла Лора. — Житиму сама в гаражі.
— І я не матиму, — повторила я, тільки аби не бути перевершеною.
— Оце навряд чи, — заперечила Ріні. — Ти ж любиш своє м’яке ліжечко. А так доведеться спати на бетоні, серед плям мастила.
— А я житиму в оранжереї, — відповіла я.
— Вона вже не опалюється, — сказала Ріні. — Узимку замерзнеш на смерть.
— А я спатиму в одній із автівок, — вирішила Лора.
Того жахливого вівторка ми поснідали на кухні з Ріні. Вівсянка й тост із мармеладом. Бувало, ми снідали з матір’ю, але тоді вона вже надто втомилася. Мати була сувора, змушувала нас сидіти прямо та їсти скоринку. «Пам’ятайте про голодуючих вірмен», — казала вона.
Можливо, вірмени тоді вже не голодували. Війна давно скінчилася, усе повернулося до порядку. Однак їхня біда, певно, лишилась у материній пам’яті таким собі гаслом. Гаслом, закликом, молитвою, закляттям. Скоринки від тостів слід було доїдати на згадку про тих вірмен, ким би вони не були; не з’їсти їх — святотатство. Ми з Лорою мусили розуміти вагу цього закляття, бо воно завжди працювало.
Мати тоді не з’їла скоринку — це я пам’ятаю. Лора завелася: «А скоринки, а голодуючі вірмени?» — аж поки мати не визнала, що погано почувається. Коли вона це сказала, я відчула, як тілом пробіг холодок, бо тоді вже знала. Я тоді вже все знала.
Ріні сказала, що Бог ліпив людей так, як вона сама ліпила хліб, саме тому животики майбутніх мам робилися круглішими, коли в них мала з’явитися дитина: то тісто піднімалося. Вона стверджувала, що її ямочки — відбитки Божих пальців. У неї було три, а в інших могло не бути жодної, адже Бог зробив усіх різними, інакше швидко знудився б, тому й розподілив усе поміж людей нерівно. Це видавалося нечесним, але, зрештою, було доволі-таки чесним.
Тоді Лорі було вже шість років. Мені — дев’ять. Я знала, що діти з’являються не з хлібного тіста — то просто казка для малих, таких, як Лора. Однак ніхто не пояснив мені подробиць.
Днями мати сиділа в альтанці та в’язала крихітний светрик, схожий на ті, які досі в’язала для «Біженців за морем». Цей теж був для біженця? Мені було цікаво. Вона казала «можливо» і всміхалася. Тоді починала дрімати, повіки важко опускалися, круглі окуляри скочувалися з носа. Мати запевняла, що має очі на потилиці й так завжди знає, як ми робимо щось погане. Я уявляла ті очі пласкими, блискучими, позбавленими кольору, немов окуляри.
Стільки спати вдень — то було несхоже на неї. Багато чого було несхоже. Лора не переживала — переживала я. Складала два й два з того, що мені казали й що я підслуховувала. Мені казали: «Твоїй матері треба відпочити, тож тримай Лору подалі від неї». Я підслухала (Ріні говорила до місіс Гіллкоут): «Лікар незадоволений. Може бути й так, і так. Звісно ж, вона ані слова не каже, але видно, що нездорова. Деякі чоловіки просто не можуть облишити жінку». Так я дізналася, що моя мати в небезпеці, якось пов’язаній із її здоров’ям і до того ж із батьком, хоча не дуже розуміла, що то може бути за небезпека.