Тільки цього разу нам було дозволено безборонно напихатися. Я з’їла забагато печива, забагато шинки, великий шмат фруктового пирога. Ми досі були в чорних сукнях, надто спекотних для цього дня. Ріні заплела нам тугі косички, кожну зав’язала міцною рубцюватою чорною стрічкою вгорі та внизу: чотири суворі чорні метелики для кожної.
Сонце надворі змусило мене примружитися. Було гидко від яскравої зелені листя, яскравої жовтизни та червоності квітів, їхньої нахабності, того, як тремтливо вони виставляли себе напоказ, наче мали таке право. Хотілося позбивати з них голівки й викинути. Я почувалася самотньою, а ще — буркотливою й роздутою. У голові аж дзижчало від цукру.
Лора хотіла полізти зі мною на сфінксів біля оранжереї, та я відмовилася. Тоді вона забажала посидіти біля кам’яної німфи й подивитися на золотих рибок. У цьому шкоди я не бачила. Сестра побігла газоном поперед мене, дратівливо легка, наче ніщо у світі її не обходило; так вона поводилася протягом усього материного похорону. Здавалося, горе інших її дивує. Ще більше дивувало те, що через це люди наче жаліли її більше, ніж мене.
— Бідне ягнятко, — казали вони. — Надто мале, щоб розуміти.
— Мама з Богом, — казала Лора.
Саме такою була офіційна версія, зміст усіх молитов, що підносилися до неба. Але Лора справді вірила в такі речі, не з тією подвійною мораллю, яка була в усіх інших, а зі спокійною однозначністю, від якої хотілося взяти її за плечі й струсонути.
Ми сиділи біля ставка. Кожен листок латаття виблискував на сонці, немов мокра зелена гума. Лору довелося підсадити нагору. Вона притулилася до німфи, вимахувала ногами, хлюпала пальцями у воді й наспівувала собі під ніс.
— Не можна співати, — сказала я їй. — Мати померла.
— Ні, це не так, — самовтішно відповіла Лора. — Вона насправді не померла. Вона в раю з дитинкою.
Я зіштовхнула її з парапету. Щоправда, не в ставок, а на траву, для цього мені вистачило клепки. Падіння було коротке, земля — м’яка, сильно забитися вона не могла. Лора гепнулася на спину, тоді перекотилася та глянула на мене, широко розплющивши очі, наче не вірила в те, що я зробила. Її вуста розкрились у досконале, як бутон троянди, «О» — ніби вона була дитиною з малюнка в книзі й саме задувала свічки на іменинному торті. А тоді Лора заплакала.
(Мушу визнати, мене це потішило. Я хотіла, щоб сестра теж страждала, не менше за мене. Я втомилася від того, що їй усе сходить із рук, бо вона мала.)
Лора підвелася з трави й побігла до кухні, завиваючи так, наче її ножем ударили. Я гайнула за нею: краще бути на місці, коли вона до когось добіжить, якщо раптом почне мене звинувачувати. Бігла сестра незграбно: дивно виставивши руки, викидаючи на всі боки тонкі малі ноги; з обох боків на кісках тріпотіли жорсткі бантики, чорна спідничка підстрибувала. Дорогою Лора впала й цього разу справді забилася — подряпала руку. Побачивши це, я відчула полегшення: ця кров приховає моє злодіяння.
Содова
За місяць після материної смерті — не пам’ятаю, коли саме, — батько сказав, що візьме мене із собою до міста. Він ніколи особливо не звертав уваги ані на мене, ані на Лору, повісивши нас спочатку на матір, а тоді — на Ріні, тож ця його пропозиція мене вразила.
Лору він не взяв. Навіть не запропонував.
Про цю майбутню екскурсію батько оголосив за сніданком. Він почав наполягати, щоб я з Лорою снідали з ним, а не на кухні з Ріні, як раніше. Ми сідали за один кінець довгого столу, він — за другий. Говорив до нас нечасто, натомість читав газету, а ми самі були надто сповнені благоговіння, щоб заговорити до нього. (Звісно ж, ми його боготворили. Чи так, чи ненавидіти — помірніших емоцій він не викликав.)
Сонце проходило через вітражі, обливало його кольоровим світлом, наче вмочувало у фарбу. Я досі пам’ятаю його кобальтову щоку, полум’яно-журавлинові пальці. Ми з Лорою теж могли послуговуватися цими кольорами. Можна було трохи посунути тарілку ліворуч чи праворуч, тоді нудна, сіра вівсянка ставала зеленою, синьою, червоною чи фіолетовою: магічна їжа, чи то зачарована, чи то отруєна, залежно від моїх примх чи Лориного настрою. Тоді, не припиняючи їсти, ми кривлялися одна до одної, але тихо-тихо. Метою було не отримати прочухана й не привернути його увагу. Треба ж було якось розважатися.
Того незвичного дня батько приїхав із фабрики рано, і ми пішли до міста пішки. Було недалеко: на той час усе в місті розташовувалося поряд. Батько більше любив ходити пішки, а не їздити в авто, навіть якщо його возили. Гадаю, це мало стосунок до його негодящої ноги: він хотів показати, що може. Любив міряти місто широкими кроками, попри накульгування. Я тупотіла поряд із ним, намагаючись підлаштуватися під його нерівну ходу.
— Зайдемо до «Бетті», — сказав батько. — Куплю тобі содову.
Цього ніколи раніше не траплялося. «Буфет Бетті» був призначений для містян — не для нас із Лорою — так казала Ріні. Не годиться опускати стандарти. А содова взагалі руйнувала організм, і від неї гнили зуби. Ці дві заборонені речі, запропоновані разом і таким звичним тоном, — я ледь не запанікувала.
На головній вулиці Порт-Тікондероґи стояло п’ять церков і чотири банки, усі кам’яні, кремезні. Іноді треба було прочитати табличку, щоб зрозуміти, що за будівля перед тобою, хоча банкам і бракувало дзвіниць. «Буфет Бетті» стояв біля одного з банків. Він мав навіс із біло-зеленими смужками й картинку з курячим пирогом у вітрині, більше схожим на дитячий капелюшок з оборкою з тіста. Світло всередині було тьмяно-жовтим, у повітрі відчувався запах ванілі, кави та плавленого сиру. Стелю вкривала чеканна жерсть, вентилятори звисали з неї, схожі на пропелери літака. За маленькими ошатними білими столиками сиділи кілька жінок у капелюшках; батько кивнув до них, вони кивнули у відповідь.
Уздовж однієї стіни були розташовані кабінки з темного дерева. Батько сів в одну з них, я прослизнула за стіл навпроти нього. Він спитав, яку содову хочу, але я не звикла бути з ним наодинці в громадському місті, тому дуже соромилася. Та й просто не знала, які бувають види напою. Тож він замовив мені содову з полуничним сиропом, а собі — кави.
На офіціантці були чорна сукня й білий чепчик, брови вищипані тонкими дугами, червоний рот сяяв, наче джем. Вона звернулася до батька «капітане Чейз», він назвав її Аґнес. Із цього й з того, як він сперся ліктями на стіл, я зрозуміла, що батько тут не вперше.
Аґнес сказала, що це ж його дівчинка і як це мило, однак кинула на мене несхвальний погляд. Його каву принесла майже одразу, трохи непевно ступаючи на високих підборах, а поставивши горнятко на стіл, коротко торкнулася його руки. (Я помітила цей рух, хоча тоді не могла його розгадати.) Тоді принесла мою содову в конічній склянці, схожій на перевернутий ковпачок блазня; з напою стирчали дві соломинки. Бульбашки піднялися мені носом, на очах виступили сльози.
Батько поклав у свою каву кубик цукру, розмішав і постукав ложкою в бік чашки. Я пильно дивилася на нього понад краєм склянки. Раптом він видався мені зовсім іншим, наче я ніколи раніше його не бачила, — примарнішим, не таким реальним, однак значно детальнішим. Мені нечасто доводилося бачити його так близько. Зачесане назад волосся, коротко підстрижене з боків і вже поріділе на скронях; ціле око видавалося пласким, наче синій папір. Понівечене, утім усе одно красиве обличчя мало той самий відчужений вигляд, як часто вранці, за сніданком, наче він прислухався до пісні чи вибуху десь далеко. Вуса були сивішими, ніж я думала, і мені здалося дивним тепер, коли вже звернула на це увагу, що в чоловіків на обличчі росли такі щітки, а в жінок — ні. Навіть його звичний одяг у тьмяному ванільному світлі став загадковим, наче належав комусь іншому, а він лише позичив його. Надто великий одяг, ось що. Він усох. Але в той же час став якось вищим.