— Завойовники стерли з пам’яті справжню назву міста, і саме тому (так говорять оповідачі) це місце нині відоме лише за назвою свого ж знищення. Отже, у купі каміння поєдналися й умисне забуття, і умисна пам’ять — у тих краях люблять парадокси. Кожне з п’яти племен заявляє, що саме воно було переможним нападником. Кожне із захопленням згадує ту різню. Кожне вірить, що то була справа їхнього бога — праведна помста, бо в тому місті творилися нечестиві справи. Кажуть, зло треба очищати кров’ю. Того дня кров лилася, мов вода, тож місцина мала стати дуже чистою.
Кожен скотар чи торговець, проходячи повз курган, додає до нього камінець. Це давня звичка: так роблять, згадуючи померлих. Своїх померлих, але відколи ніхто не знає, ким же насправді були ті мерці під курганом, усі про всяк випадок залишають і свій камінь. Виправдовують це тим, що те, що там сталося, — воля їхнього бога, і, лишаючи камінь, вони ту волю вшановують.
Розповідають також, що місто насправді зовсім не було зруйноване. Натомість завдяки закляттю, відомому лише королю, поселення та його мешканці зникли звідти, а замість них постали привиди, і от саме ці примари були спалені й убиті. Справжнє місто стало дуже-дуже маленьким і було заховане в печері під великим курганом. Усе, що колись було, досі там є: палаци й сади, повні дерев та квітів; люди, не більші за мурашок, живуть звичним життям: носять крихітний одяг, улаштовують крихітні бенкети, розповідають крихітні історії, співають крихітних пісень.
Король знає, що сталося, і тому ночами бачить погані сни, але решта містян не знає. Вони не розуміють, що стали дрібними. Не підозрюють, що їх вважають мертвими. Навіть не знають, що їх було врятовано. Для них кам’яна стеля має вигляд неба: з дірки між камінням до них сягає світло, і вони думають, що то сонце.
Шурхотить листя на яблуні. Жінка піднімає погляд у небо, тоді дивиться на годинник.
— Я змерзла, — каже вона. — І запізнююся. Ти позбудешся доказів?
Починає збирати яєчну шкаралупу, зминає вощений папір.
— Куди поспішати? Тут не холодно.
— Від води тягне, — відповідає вона. — Певно, вітер змінився.
Нахиляється вперед, щоб підвестися.
— Ще не йди, — просить він надто швидко.
— Мушу. Мене шукатимуть. Якщо запізнюся, почнуть питати, де була.
Вона поправляє спідницю, обіймає себе руками й відвертається. Дрібні зелені яблука спостерігають за нею, наче очі.
«Ґлоуб енд Мейл», 4 червня 1947 р.
Тіло сорокасемирічного промисловця Річарда І. Ґріффена, який начебто готувався до балотування від Прогресивно-консервативної партії в окрузі Торонто, було знайдено після кількаденної незапланованої відсутності біля його літньої резиденції Авалон у Порт-Тікондерозі, де він проводив відпустку. Містера Ґріффена знайшли в його вітрильному човні «Водяна діва», прив’язаному біля приватного пірса на річці Жог. Вочевидь, у нього стався крововилив у мозок. Поліція доповідає, що відкидає версію про неприродну смерть.
Містер Ґріффен зробив видатну кар’єру як голова комерційної імперії, що працює в багатьох сферах, включаючи текстиль, виробництво одягу та легку промисловість, і дістав загальне схвалення після допомоги військам союзників під час війни шляхом постачання деталей однострою та озброєння. Він був частим гостем у домі промисловця Сайреса Ітона в Пагвоші та провідним членом клубів «Емпайр» і «Граніт», вправним гольфістом і знаним членом Королівського канадського яхт-клубу. Прем’єр-міністр телефоном із приватного маєтку Кінґсмір прокоментував: «Містер Ґріффен був одним із найкращих людей цієї країни. Його смерть матиме великий резонанс».
Містер Ґріффен був зятем покійної Лори Чейз, перший роман якої вийшов навесні, уже після її смерті. У нього лишилася сестра, місіс Вініфред (Ґріффен) Прайор, відома світська особа, та дружина, місіс Айріс (Чейз) Ґріффен, а також десятирічна дочка Еймі. Панахида відбудеться в середу в Торонто, у церкві святого апостола Симона.
Сліпий убивця: Паркова лава
— Чому на Зікроні були люди? Тобто такі, як ми. Якщо це інший вимір космосу, то чи не мусять його мешканці бути ящірками, здатними говорити, чи ще чимось таким?
— То для бульварних журналів, — каже він. — Там одні вигадки. Насправді ось як усе було: Землю колонізували зікронці, які розвинули в собі здатність подорожувати з одного виміру космосу до іншого через кілька тисячоліть після тієї епохи, про яку ми говоримо зараз. Сюди вони прибули вісім тисяч років тому. Привезли із собою насіння різних рослин, тому ми нині маємо яблука й апельсини, уже не кажучи про банани: з першого погляду зрозуміло, що банани з космосу. Ще вони привезли тварин: коней, собак, кіз і так далі. Вони побудували Атлантиду. А тоді погоріли на тому, що були надто розумні. Ми нащадки від тупішої гілки.
— О, то це все пояснює, — каже вона. — Як зручно для тебе.
— Згодиться в разі крайньої потреби. Якщо говорити про інші особливості Зікрона, він має сім морів, п’ять місяців і три сонця різної потужності й різних кольорів.
— І які кольори? Шоколадний, ванільний і полуничний?
— Ти несерйозно до цього ставишся.
— Вибач, — схиляє вона до нього голову. — Тепер я слухаю. Бачиш?
Він провадить:
— Кажуть, що до свого винищення місто (називатимемо його, як колись, Сак’єль-Норн, це можна перекласти як Перлина Долі) було одним із чудес цього світу. Навіть ті, хто заявляв, що це їхні предки стерли його з лиця землі, із задоволенням описували красу міста. Справжні природні джерела текли з різьблених фонтанів у викладених плиткою дворах та садках численних палаців. Пишно цвіли квіти, повітря повнилося пташиним співом. Поблизу лежали розкішні луки, на яких випасалися стада товстих ґнаррів, і фруктові сади, і гаї, і ліси височенних дерев, іще не зрубаних торговцями, не спалених злими ворогами. Сухі ущелини справді тоді були річками; прориті від них канали зрошували поля навколо міста, і земля була така плодюча, що зернини, казали, були по три дюйми завширшки.
Аристократи Сак’єль-Норна називалися снільфардами. Вони були вправними механіками, винаходили надзвичайні механічні пристрої та ретельно охороняли свої таємниці. На той час там уже винайшли годинник, арбалет і ручний насос, хоча ще не дійшли до двигуна внутрішнього згоряння й досі використовували тварин як транспорт.
Чоловіки-снільфарди носили маски, плетені з платинових ниток, рухомі, як шкіра на обличчі, однак ті слугували для приховування справжніх емоцій. Жінки закривали обличчя серпанками зі схожої на шовк тканини, яку робили з коконів метелика шаз. Якщо ти не був снільфардом, закрите обличчя карали смертю, адже непроникність і ухильність зберігалися виключно для знаті. Снільфарди розкішно вбиралися, були знавцями музики та грали на різних інструментах, радо демонструючи свої вміння й смаки. Вони займалися палацовими інтригами, влаштовували прекрасні бенкети й вишукано закохувалися в чужих дружин. Через ці романи часом траплялися й дуелі, хоча більш прийнятним для чоловіка було вдавати, що він нічого не знає.
Дрібні фермери, раби та кріпаки називалися игніродами. Вони носили обшарпані сірі туніки, що оголювали одне плече й половину грудей; для жінок було так само, тож чоловіки-снільфарди вважали їх своєю законною здобиччю. Игніроди були обурені власною долею, однак це обурення приховували під удаваною тупістю. Час від часу вони здіймали заколот, який безжально придушували. Найнижчими з них були раби, яких можна було купувати, обмінювати й навіть убивати, якщо хотілося. Закон забороняв їм читати, однак вони мали свої таємні знаки, які вишкрябували камінням на землі. Снільфарди запрягали їх у плуги.
Якщо снільфард банкротував, то ставав игніродом або ж міг уникнути такої долі, продавши дружину чи дітей у відшкодування боргу. Игнірод значно рідше отримував шанс стати снільфардом, бо ж шлях нагору зазвичай важчий, ніж униз: навіть якщо він був спроможний зібрати необхідну кількість грошей і здобути снільфардську наречену собі чи синові, тут знадобилися б іще хабарі, і навіть тоді мав минути час, поки суспільство снільфардів прийняло б його.