— Здається, це прорізався твій більшовизм, — каже вона. — Я знала, що врешті-решт ти дійдеш до цього.
— Навпаки. Культура, яку я описую, ґрунтується на давній Месопотамії. Це кодекс Хаммурапі, закони хетів і так далі. Принаймні частково. Там, де про серпанок і продаж дружини, можу назвати тобі розділ і статтю.
— Не треба сьогодні розділів і статей, — заперечує вона. — Не маю для того сил. Я надто м’яка. Я в’яну.
Серпень надто спекотний. Волога висить над ними невидимим туманом. О четвертій годині світло схоже на розплавлене масло. Вони сидять на лаві в парку не надто близько; над ними клен із виснаженим листям, під ногами — потріскана земля, навколо — зів’яла трава. Горобці дзьобають скоринку від хліба, лежать зібгані папірці. Не найкраще місце. Підтікає фонтанчик із питною водою; троє неохайних дітей — дівчинка в пляжному костюмі та двоє хлопчаків у шортах — перешіптуються біля нього.
Її сукня лимонного кольору, руки оголені нижче ліктів, на них тонкі білі волосинки. Вона зняла свої бавовняні рукавички, скрутила їх у кульку, нервуючись. Чоловік не проти цієї знервованості: йому приємно думати, що він чогось їй коштував. На ній солом’яний капелюх, круглий, як у школярки, волосся зібране ззаду, із зачіски вибилося вологе пасмо. У минулому люди відрізали пасма волосся, зберігали їх, носили в медальйонах, чоловіки — біля серця. Він раніше ніколи не розумів навіщо.
— Де ти маєш зараз бути? — каже він.
— Робити покупки. Поглянь на мою торбинку. Я купила панчохи, дуже хороші — найкращий шовк. Зовсім не відчуваються на тілі. — Вона злегка всміхається. — Маю лише п’ятнадцять хвилин.
Вона впустила рукавичку, яка зараз лежить біля ноги. Він наглядає за нею краєм ока. Якщо жінка піде, забувши про рукавичку, він її забере. Вдихатиме п’янкий запах, коли її не буде поряд.
— Де я можу тебе побачити? — питає він. Гарячий вітерець ворушить листя, крізь яке падає світло; жінку оточує пилок, золота хмара. Насправді ж — просто пил.
— Ти ж бачиш мене зараз, — каже вона.
— Не будь такою, — просить він. — Скажи коли.
Шкіра в гострому вирізі її сукні блищить, укрита плівкою поту.
— Я ще не знаю, — відповідає вона. Дивиться через плече, пробігає парк очима.
— Нікого нема, — мовить він. — Нікого з твоїх знайомих.
— Ніколи не знаєш, коли хтось з’явиться, — заперечує вона. — Ніколи не знаєш, хто тобі знайомий.
— Тобі слід завести собаку, — пропонує він. Вона сміється.
— Собаку? Навіщо?
— Тоді ти матимеш відмовку. Зможеш виводити його гуляти. Собаку й мене разом.
— Пес ревнуватиме до тебе, — каже вона. — А ти вважатимеш, що собака мені більше подобається.
— Але ж він не подобатиметься тобі більше. Так же?
Вона ширше розплющує очі.
— Чому б ні?
— Собаки не вміють говорити, — відповідає він.
«Торонто Стар», 25 серпня 1975 р.
Тридцятивосьмирічна Еймі Ґріффен, дочка видатного промисловця, покійного Річарда І. Ґріффена, і племінниця відомої письменниці Лори Чейз у середу була знайдена мертвою в підвалі свого помешкання на Чорч-стрит. Вочевидь, вона загинула принаймні за день до того від перелому шиї внаслідок падіння. Сусідів Джоса та Беатріс Келлі стривожила чотирирічна Сабріна, дочка міс Ґріффен, яка часто харчувалась у них, коли місцезнаходження її матері було невідоме.
Ходять чутки, що міс Ґріффен вела довгу боротьбу з нарко-й алкозалежністю, кілька разів була госпіталізована. Під час розслідування її дочка перебуватиме під опікою місіс Вініфред Прайор, своєї двоюрідної бабусі. Не вдалося отримати коментарів ані від місіс Прайор, ані від матері Еймі Ґріффен місіс Айріс Ґріффен із Порт-Тікондероґи.
Ця сумна подія є черговим прикладом недбалості наших соціальних служб і недосконалості законодавства щодо захисту вразливих дітей.
Сліпий убивця: Килими
Телефонна лінія повниться потріскуваннями й хрипом. Це гроза чи хтось їх підслуховує? Але він телефонує з вуличного апарата, якого не відстежити.
— Де ти? — питає вона. — Не варто сюди телефонувати.
Він не чує її дихання. Хотів би, щоб вона приклала слухавку до горла, але не проситиме її, ще ні.
— Я неподалік, — відповідає. — За кілька кварталів від тебе. Можу прийти в парк. Той, маленький, із сонячним годинником.
— Ох, навряд чи…
— Просто вислизни. Скажи, що хочеш подихати повітрям.
Він чекає.
— Я спробую.
На вході до парку два кам’яні ворітні стовпи, чотиригранні, скошені згори з усіх боків, наче єгипетські. Однак жодних тріумфальних написів, жодних барельєфів із закутими в ланцюги ворогами, які стоять на колінах. Тільки «Не затримуватися без потреби» і «Тримати собак на повідку».
— Ходімо, — каже він. — Подалі від ліхтарів.
— Я ненадовго.
— Знаю. Ходімо сюди.
Веде її під руку за собою; вона тремтить, наче телеграфні дроти від вітру.
— Ось, — зупиняється він. — Нас тут ніхто не побачить. Жодна літня жінка зі своїм пуделем.
— Жоден полісмен із ліхтарем, — додає вона й коротко сміється.
Крізь листя просочується світло ліхтарів, у якому сяють її очі.
— Мені не варто тут бути, — каже вона. — Надто ризиковано.
У кущах заховалася кам’яна лавка. Він прикриває її плечі своєю курткою. Старий твід, старий тютюн, запах смаленого. Відгонить сіллю. Його шкіра щойно торкалася цієї тканини, а тепер там її шкіра.
— Так тепліше. Тепер будемо порушувати закон. Затримаємося тут.
— А як щодо собак на повідку?
— Це теж порушимо.
Він не обіймає її. Знає, що вона хоче цього, очікує; вона заздалегідь відчуває його дотик, як птахи відчувають наближення тіні. Він підпалює сигарету. Пропонує їй — цього разу вона погоджується. Короткий спалах сірника в складених човником долонях. Червоні кінчики пальців.
Вона думає: «Ще трохи вогню — і буде видно кістки. Наче рентген. Ми просто імла, просто кольорова вода. Вода робить, що їй заманеться. Завжди тече вниз». Її горло заповнює дим.
Він каже:
— Тепер я розповім тобі про дітей.
— Про дітей? Яких дітей?
— Наступний внесок. Про Зікрон, про Сак’єль-Норн.
— О, так.
— Там є діти.
— Ми не говорили про дітей.
— Це діти-раби. Вони обов’язкові. Без них я не зможу продовжувати.
— Не думаю, що мені хочеться, аби там були діти, — говорить вона.
— Ти завжди можеш сказати, щоб я припинив. Ніхто тебе не змушує. Ти можеш іти — так каже поліція, коли тобі щастить.
Він намагається говорити спокійно. Вона не рухається.
Він продовжує:
— Сак’єль-Норн тепер купа каміння, але колись це був квітучий центр торгівлі й обміну. Він стояв на перехресті трьох важливих наземних шляхів: один ішов зі сходу, другий — із заходу, третій — із півдня. На півночі широкий канал з’єднував його із самим морем, де був зведений добре укріплений порт. Нині не лишилося слідів ані житла, ані захисних стін: після того, як місто зруйнували, вороги чи чужинці розібрали обтесані кам’яні блоки на загони для худоби, жолоби для води та свої грубі форти, а решту хвилі й вітер поховали під хиткими пісками.
Канал та порт будували раби, і це не дивно: саме завдяки рабам Сак’єль-Норн досяг своєї могутності й сили. Але він був відомий і ремеслами, зокрема ткацтвом. Таємниці фарб, якими користувалися майстри, ретельно оберігали: тканина сяяла, немов рідкий мед, як розчавлений пурпуровий виноград, ніби чаша бичачої крові, вилита на сонце. Ніжні серпанки були легкі, наче павутиння, а килими — такі м’які й тонкі, що можна було подумати, ніби ходиш повітрям, тільки-от повітря нагадує квіти й потоки води.