— Дуже поетично, — сказала вона. — Я здивована.
— Думай про це, як про рекламу в універмазі. То були предмети розкоші, якщо вже так подумати. Тоді стає не так поетично, — відповідає він і продовжує: — Килими ткали раби, неодмінно діти, бо лише дитячі пальці були достатньо малими для такої складної роботи. Однак невпинна праця, якої від цих дітей вимагали, робила їх сліпими вже до восьми-дев’яти років, і ця сліпота була мірилом, за яким торговці килимами оцінювали й вихваляли свій товар. «Цей килим осліпив десятьох дітей», — казали вони. «Цей осліпив п’ятнадцятьох. Цей — двадцятьох». Відколи ціна стала зростати відповідно, вони завжди перебільшували. Покупці зазвичай насміхалися з таких заяв. «Звісно, тут не більше семи, не більше дванадцяти, не більше шістнадцяти», — казали вони, пестячи пальцями килим. «Він жорсткий, як ганчірка для миття посуду. Не кращий за ковдру жебрака. Його ґнарр плів».
Засліплених дітей продавали до борделів — і дівчаток, і хлопчиків. Послуги дітей, що втратили зір таким чином, чимало коштували: кажуть, дотик малюків був таким м’яким і вмілим, що можна було відчути, як під їхніми пальцями розквітають квіти й із твоєї шкіри тече вода.
А ще вони були дуже вправними із замками. Ті, кому вдавалося втекти, бралися перерізати горлянки в темряві, і на таких найманих убивць був великий попит. Вони мали дуже гострий слух, могли рухатися без жодного звуку, протискатися крізь найвужчі щілини, відрізнити за запахом людину, яка міцно спить, від тієї, що неспокійно дрімає. Діти вбивали м’яко, немов метелик торкався шиї. Сліпих вважали безжальними. Їх боялися.
Історії, які діти розказували одне одному, сидячи за безкінечними килимами, поки ще могли бачити, — то були розповіді про їхнє ймовірне майбутнє. Раби любили приказку «Тільки сліпі бувають вільними».
— Це надто вже сумно, — шепоче вона. — Чому ти розповідаєш мені таку печальну історію?
Тепер вони глибше занурились у тінь. Нарешті він її обіймає й думає: «Легше, без різких рухів». Зосереджується на власному диханні.
— Я розповідаю тобі історії, які вмію складати, — каже він. — І ті, у які ти повіриш. Ти б не повірила в солоденькі нісенітниці, правда ж?
— Ні. Не повірила б.
— До того ж це не зовсім сумна історія: деяким дітям удавалося втекти.
— Але ж вони стали горлорізами.
— Вони не мали особливого вибору, хіба ж ні? Вони не могли самі продавати килими чи тримати борделі. Не мали капіталу. Отже, бралися за брудну роботу. Не пощастило їм.
— Не треба, — каже вона. — Я не винна.
— Я теж не винен. Скажімо так: ми відповідальні за гріхи своїх батьків.
— Це невиправдано жорстоко, — холодно наполягає вона.
— А коли жорстокість виправдана? — питає він. — І до якої міри? Почитай газети, це не я винайшов світ. У будь-якому разі я на боці горлорізів. Якби ти мусила перерізати горлянки або голодувати, що б обрала? Хоча ще можна трахатися й жити на те, що від цього маєш, такий варіант завжди є.
Він надто далеко зайшов. Дозволив собі показати гнів. Вона відсторонюється.
— Почалося, — каже. — Мені час повертатися.
Листя навколо них переривчасто шурхотить. Вона підносить руку долонею догори, на неї падають краплі дощу: гроза наближається. Вона скидає з плечей його куртку. Він її не поцілував і вже не поцілує, не сьогодні. Для неї це як відтермінування вироку.
— Стань біля вікна, — просить він. — Біля вікна спальні. Не вимикай світло. Просто постій там.
Він її злякав.
— Навіщо? Для чого це?
— Бо я так хочу. Хочу переконатися, що ти в безпеці, — додає, хоча безпека тут зовсім ні до чого.
— Спробую, — каже вона. — Хіба що на хвилинку. Де ти будеш?
— Під деревом. Під каштаном. Ти мене не побачиш, але я буду там.
Вона думає: то він знає, де її вікно. Знає, яке там дерево. Він, певно, нишпорив, стежив за нею. Вона здригається.
— Дощ іде, — каже. — Буде злива. Ти змокнеш.
— Зараз не холодно, — відповідає він. — Я чекатиму.
«Ґлоуб енд Мейл», 19 лютого 1998 р.
Прайор, Вініфред Ґріффен. Померла у своєму домі в Роуздейлі після тривалої хвороби у віці 92 років. Торонто втратило в особі місіс Прайор одну зі своїх найвідданіших і найпослідовніших благодійниць. Сестра покійного промисловця Річарда Ґріффена та зовиця видатної письменниці Лори Чейз, місіс Прайор входила до складу адміністрації симфонічного оркестру Торонто в роки його заснування, а згодом — до волонтерського комітету художньої галереї Онтаріо та Канадського товариства боротьби з раком. Вона була активним членом клубів «Граніт» і «Гелікон», Юнацької ліги та Драматичного фестивалю домініону. У неї лишилася двоюрідна онука Сабріна Ґріффен, яка нині подорожує Індією.
Панахида відбудеться вранці у вівторок у церкві апостола Симона, після неї — похорон на кладовищі Маунт Плезант. Замість квітів вітаються пожертви на користь лікарні принцеси Марґарет.
Сліпий убивця: Серце з помади
— Скільки маємо часу? — питає він.
— Багато, — відповідає вона. — Години дві-три. Усі кудись пішли.
— І що роблять?
— Не знаю. Заробляють гроші. Купують речі. Благодійністю займаються. Що там вони завжди роблять.
Вона закладає пасмо волосся за вухо, сідає рівніше. Почувається дешевою: прибігла, щойно свиснули.
— Чиє це авто? — питає.
— Одного друга. Я важлива людина, у мене є друг із машиною.
— Ти з мене глузуєш, — зітхає вона. Він не відповідає. Вона тягне рукавичку за пальці. — Що, як нас хтось побачить?
— Вони побачать саме лиш авто. Це розвалюха, машина бідняка. Навіть якщо вони дивитимуться просто на тебе, то все одно не бачитимуть, бо як можна застукати таку жінку, як ти, у такому авто.
— Іноді я тобі не дуже подобаюся, — каже вона.
— Я останнім часом ні про що більше не можу думати. Але «подобатися» — це дещо інше, це потребує часу. Я не маю часу на те, щоби вподобати тебе. Не можу на цьому зосереджуватися.
— Не сюди, — каже вона. — Поглянь на знак.
— Знаки для інших, — каже він. — Нам саме сюди, униз.
Доріжка — швидше протоптана стежка. Зібгані серветки, обгортки від жувальної гумки, використані презервативи, схожі на риб’ячі пузирі. Пляшки й камінці, висохле болото, потріскане, порите коліями. Її взуття для цього не годиться: підбори не ті. Він бере її за руку, підтримує. Вона намагається відсторонитися.
— Це майже відкрита місцина. Нас хтось побачить.
— Хто саме? Ми під мостом.
— Поліція. Ні. Ще ні.
— Поліція не вештається тут серед білого дня, — каже він. — Лише вночі вимахує ліхтариками, шукаючи безбожних збоченців.
— Тоді волоцюги, — провадить вона. — Маніяки.
— Сюди, — відповідає він. — У тінь.
— Це отруйний плющ?
— Звісно ж, ні, даю слово. І ніяких волоцюг із маніяками, крім мене.
— Звідки ти знаєш? Про отруйний плющ. Ти вже тут бував?
— Не переживай так, — каже він. — Лягай.
— Не треба. Розірвеш. Зачекай трохи.
Вона чує власний голос і не впізнає його. Він надто бездиханний.
На бетоні помадою намальоване серце, у ньому — дві пари ініціалів. Ініціали з’єднує Л — «Любить». Тільки ті, кого це стосується, знають, чиї то ініціали, знають, що вони були тут, що вони це зробили. Заявили про любов, облишивши деталі.