Волтер передав мою руку під Майрину опіку, і ми пішли разом до входу, наче пара бігунів, зв’язаних між собою. Я відчувала те, що мала відчувати Майра, — крихку променеву кістку, укриту в’ялою кашкою та жилами. Треба було б узяти ціпок, але не тягнути ж його із собою на сцену. Хтось перечепився б через нього.
Майра завела мене за лаштунки, спитала, чи не хочу до вбиральні (добре, що вона про це не забуває), тоді посадила в гримувальній кімнаті.
— Посидьте тут, — наказала й перевальцем поквапилася перевірити, чи все добре.
Навколо дзеркала в гримувальній були вкручені маленькі круглі лампи, як у театрі. Їхнє світло мало б бути улесливим, але мені його лестощі не підійшли: я мала хворобливий вигляд, шкіра безкровна, наче м’ясо, вимочене у воді. То від страху чи справжньої хвороби? Почувалась я точно не на всі сто.
Знайшла свій гребінець, недбало заколола на потилиці. Майра все погрожує відвести мене до «своєї дівчинки» у салон краси, як вона досі його зве (офіційно це називається «Гавань зачісок» зі стимулюючим доповненням «унісекс»), але я все пручаюся. Принаймні я ще можу розібратися з власним волоссям, хоча воно й стирчить догори, наче мене вдарило струмом. Під ним проблискує шкіра сірувато-рожевого кольору мишачих п’ят. Якщо колись я потраплю в буревій, волосся злетить, наче насіння з кульбаби, лишивши малу рябувату шишку голомозої голови.
Майра лишила мені своє особливе брауні з тих, які готувала на чаювання випускників, — шматок замазки, укритої шоколадним мулом, — і свою кислу каву в пластиковій фляжці. Мені не хотілося ані їсти, ані пити, але для чого ще Бог придумав вбиральні? Для автентичності я лишила на столі кілька коричневих крихт.
Тоді Майра прибігла, згребла мене в оберемок і потягнула за собою. Директор потиснув мені руку та сказав, як добре, що я прийшла; тоді мене передали до заступника директора, президента Асоціації випускників, завідувача кафедри англійської мови (жінки в брючному костюмі), представника Молодіжної торгової палати і, нарешті, — місцевого члена парламенту, який, як і всі вони, не хотів пропустити таку нагоду. Стільки відполірованих зубів я не бачила з часів політичної кар’єри Річарда.
Майра провела мене до крісла й прошепотіла:
— Я буду тут, за лаштунками.
Шкільний оркестр ударив бемолями та скрипінням, і ми всі заспівали «О, Канадо!» — я ніяк не можу запам’ятати слова, бо їх постійно змінюють. Тепер навіть запровадили частину слів французькою (раніше то було б просто нечувано). Ствердивши свою колективну гордість за те, що й вимовити не можемо, ми посідали.
Тоді шкільний капелан прочитав молитву: розповів Господу про те, скільки нечуваних викликів нині стоїть перед молоддю. Господь, звісно ж, чув про все це раніше і, певно, так само нудився, як і всі ми. Тоді по черзі виступили інші: кінець двадцятого століття, викинути старе, вітати нове, громадяни майбутнього, передаємо зі слабких рук і так далі. Я дозволила собі відволіктися, добре розуміючи, що від мене вимагають одного — не осоромитися. Усе так само, як раніше, біля сцени чи на якомусь безкінечному обіді з Річардом — тримати рота на замку. Якщо мене про щось запитували (що траплялося нечасто), я казала, що цікавлюся садівництвом. То була принаймні напівправда, однак настільки нудна, що цілком видавалася правдою.
Далі випускники отримували атестати. Маршували, урочисті й сяючі, такі різні, усі юно-красиві. Навіть потворні були красивими, навіть похмурі, товсті, прищаві. Ніхто з них не розуміє, які ж вони прекрасні. Та все одно молодь дратує. Як правило, у них жахлива постава, і, судячи з їхніх пісень, вони тепер тільки нарікають і голосять, принцип «усміхайся й терпи» пішов разом із фокстротом. Вони не розуміють, як їм щастить.
Мене вони ледве помічають. Певно, їм я видаюся дивачкою, але, гадаю, на всіх чекає така доля — скорочення до дивацтва в очах молодших за тебе. Хіба що лишаєш на підлозі сліди крові. Війна, винищення, убивство, будь-які випробування чи насильство — ось що вони поважають. Кров означає, що все було серйозно.
Далі прийшла черга нагород: інформатика, фізика, якесь бурмотіння, бізнес, англійська література, щось незрозуміле. Тоді представник Асоціації випускників відкашлявся й видав порцію благочестивого ниття про Вініфред Ґріффен Прайор, земну святу. Як же всі починають брехати, коли йдеться про гроші! Гадаю, коли старе стерво відписувало школі той жалюгідний внесок, то змалювало собі в уяві все це. Вона знала, що моя присутність буде необхідною. Хотіла, щоб я звивалася під безжальним поглядом міста, поки останнє возвеличує її щедрість. «Витратьте це в пам’ять про мене». Я не хотіла так її радувати, але не могла ухилитися й не видатися переляканою, або винною, або ще й байдужою. Чи найгірше — забудькуватою.
Далі була черга Лори. Політик узяв цю честь на себе: тут потрібна тактовність. Щось було сказано про її місцеве походження, її мужність, «відданість обраній меті», що б це не означало. Нічого про те, як вона померла, хоч усі в цьому місті, попри висновок розслідування, уважають, що це було так схоже на самогубство, як «бісовий» на лайку. І ані слова про книжку: звісно ж, більшість із них вважала, що її взагалі краще забути. Хоча це не так і не тут: навіть через п’ятдесят років вона зберігає дух сірки й табуйованості. Як на мене, це важко осягнути: такою хіттю нікого не здивуєш, таку лайку щодня чуєш на вулиці, а секс узагалі практично пристойний, як танцівниці з віялами, хіба що трохи ексцентричний, як пояс для панчіх.
Тоді, звісно, усе було інакше. Люди пам’ятають не саму книжку, а фурор, який вона спричинила: священики в церквах називали її непристойною, і не тільки тут. Громадські бібліотеки були змушені зняти її з полиць, єдина в місті книжкова крамниця відмовлялася її продавати. Подейкували, що книгу може заборонити цензура. Люди прокрадалися до Стретфорда, чи Лондона, чи навіть Торонто й нелегально купували собі примірники, як це тоді робили з презервативами. Удома вони опускали штори й читали, не схвалюючи, смакуючи, жадібно й радісно, навіть ті, хто раніше й не думав узятися за роман. Ніщо так не заохочує до літератури, як лопата бруду. (Безсумнівно, були ті, хто висловлював співчуття: «Я так і не дочитав: такі історії не для мене. Та бідолашна була така юна. Може, наступна книжка в неї вийшла б кращою, якби вона не відійшла так рано». Це найкраще, що можна було почути про книгу.)
Чого від неї хотіли? Хтивості, непристойності, підтвердження своїх найгірших підозр. Але, можливо, комусь, усупереч собі самому, хотілося бути спокушеним. Можливо, вони шукали пристрасті; можливо, зазирали під обкладинку, наче в загадкову посилку — подарункову коробку, на дні якої між шурхотливим обгортковим папером лежало те, чого завжди прагнули, але не могли вхопити.
А ще, звісно ж, вони хотіли торкнутися тих справжніх людей, які стосувалися роману, крім Лори, бо її справжність сприймали як належне. Вони хотіли справжніх тіл, які пасуватимуть до тіл, створених словами. Хотіли справжньої хіті. Понад усе їм хотілося дізнатися, хто ж був той чоловік. У ліжку з юною жінкою, милою мертвою юною жінкою, у ліжку з Лорою. Звісно ж, дехто вважав, що знає. Ходили чутки. Тим, хто міг скласти два і два, усе було зрозуміло. Поводилася, наче невинна, така холодна, що й масло на ній не розтане. Ось тобі доказ: не сприймай книжку за обкладинкою.
Але Лора тоді була вже недосяжна. Вони мали змогу вчепитися в мене. Почались анонімні листи. Для чого я дозволила публікацію цього бруду? І де — у Нью-Йорку, у цьому Содомі. Така гидота! Чи я зовсім сорому не маю? Я дозволила спаплюжити власну родину — таку поважну! — а з нею і все своє місто. Лора завжди була не при собі, усі таке підозрювали, і книжка це лише довела. Я мала б оберігати її пам’ять. Піднести до рукопису сірник. Дивлячись на розмиті літні голови там, унизу, серед публіки, я уявляла собі міазми старої заздрості, старої ворожості, старого осуду, якими від них тягнуло, наче прохолодою від болота.
Про саму книжку навіть не згадували — забрали з очей, як претензійного, ганебного родича. Така тоненька, безпорадна книжка, небажаний гість на цьому дивному святі — вона тріпотіла крильцями на краю сцени, як слабкий метелик.